Як відомо, 5 лютого Комітет з питань свободи слова розглянув нашумілий проєкт закону про діяльність медіа в Україні і рекомендував Верховній Раді проголосувати за нього у першому читанні. Тим часом редактори і журналісти, в тому числі реформованих редакцій, продовжують з тривогою обговорювати положення цього документу. Сьогодні деякими своїми думками щодо даного законопроекту ділиться медіаюрист проектів Тернопільського прес-клубу сумчанин Ігор ФЕДОРЕНКО.
– Результатом намагань оновити законодавство про засоби масової інформації став законопроект «Про медіа». Але вже прийняття його в першому читанні викликало хвилю невдоволень і протестів. І хоча метою законопроекту є створення єдиної, впорядкованої та взаємоузгодженої системи правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері медіа та імплементація у національне законодавство України норм європейського законодавства, результаті вилився у 175 сторінок, складних для сприйняття. Структура закону громіздка і незручна у використанні. «Все так розкидано!»,- написала мені у відгуку одна поважна журналістка, і це дуже вірно відображає враження від відсутності єдності і взаємозв’язку тексту законопроекту. На мою думку, за змістом розділи необхідно було б розбити у відповідності до видів медіа, ну але законодавцям, мабуть, видніше… Що ж до суті, то найгірше – це закладений в законопроекті наступ на свободу вираження поглядів та право отримання різнобічної, достовірної і оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації.
Регулювання всієї діяльності в сфері медіа покладається законопроектом на Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення. На сьогоднішній день ця рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами. Новий законопроект же наділяє Нацраду повноваженнями регулювати право на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань фізичних осіб, що не відповідає приписам статті 34 Конституції України. І, на жаль, в законопроекті це не єдине положення, що не відповідає Конституції України. А, приміром, повноваження Національної ради по блокуванню інтернет-ресурсів без рішення суду не відповідають вимогам європейського законодавства, у відповідність до якого, згідно саме з цим законопроектом, має приводитися українське законодавство. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини блокуванню повинна підлягати безпосередньо заборонена інформація, а не весь інформаційний ресурс, на якому вона розміщена. Зрозуміло, що владу дратує той же Телеграм, тож вона і створює механізм закрити будь-який ресурс, сайт, канал тощо. І ось тут цікавою є стаття 2 законопроекту щодо сфери дії Закону: «1.Цей Закон регулює відносини, пов’язані з поширенням масової інформації. Цей Закон також визначає правові засади діяльності в Україні суб’єктів у сфері медіа, а також засади державного управління, регулювання та нагляду (контролю) у цій сфері». А в пункті першому частини 2-ї йдеться про те, що: «До сфери дії цього Закону не відноситься поширення масової інформації: 1) фізичними особами, які не діють як медіа (не є суб’єктами у сфері медіа)». Таким чином дописувач (фізична особа) в тому самому «Фейсбуці», який періодично, під постійною назвою в якості індивідуалізуючої ознаки, поширює будь-яку інформацію з метою її доведення до широкої публіки, буде підпадати під дію цього Закону, бо «діє як медіа». І перша ж можлива причина для заборони його діяльності – це невиконання обов’язку, передбаченого статтею 38 законопроекту, що зобов’язує оприлюднювати на своєму веб-сайті (у своєму онлайн-профілі) вихідні дані. Бо без вихідних даних вихід медіа заборонений. Схоже, що фундаментальне «закон – як дишло…» ніхто не відміняв.
Також в законопроекті відсутнє правове регулювання журналістської діяльності. В його перехідних положеннях серед законів, які повинні втратити чинність, під першим номером стоїть Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, який цю діяльність регулював досі. Новим законопроектом пропонується внести до Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” наступне поняття: «журналіст – творчий працівник суб’єкта у сфері медіа, який професійно збирає, одержує, створює, редагує, поширює і займається підготовкою інформації для медіа. Статус журналіста підтверджується документом, виданим суб’єктом у сфері медіа, професійною чи творчою спілкою журналістів. Документ, який підтверджує статус журналіста, має містити найменування та вид медіа, його ідентифікатор в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа, фото, прізвище, ім’я та по-батькові журналіста, номер документу, дату видачі і строк його дії, підпис особи, яка видала документ». І тут виникає запитання – «суб’єкт у сфері медіа» повинен діяти у відповідності до Цивільного кодексу України? Чи фізична особа, яка має профіль у «Фейсбуці», і яка регулярно пише, наприклад, про свої відпустки, і яка вважає себе журналістом, випише посвідчення журналіста сама собі? Ця ж особа суб’єкт у сфері медіа – бо вона здійснює редакційний контроль щодо створення або добору, організації та поширення масової інформації у формі онлайн-медіа (стаття 16 законопроекту). Звісно, навряд чи такий «суб’єкт у сфері медіа» буде реєструватися, а без ідентифікатора в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа не буде і посвідчення. Але ж саме ця передбачена законом вимога, що посвідчення повинні мати ідентифікатор в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа, зводить нанівець право онлайн-медіа реєструватись за бажанням: нема бажання – нема ідентифікатора, а відтак нема і посвідчення журналіста.
В цілому законопроект викликає чимало справедливих нарікань. Але є і безпідставні. Як, наприклад, критика за положення частини четвертої статті 4, а саме таке – «Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються медіа, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, політичних партій, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю». Ця вимога повністю обґрунтована, бо і автор інформації, і той, хто дає інтерв’ю (в даному випадку він є співавтором), мають авторські права, які включають погодження того, що оприлюднюється.
У підсумку можна зазначити, що законопроект несе реальні загрози його використання проти тих, хто не вдовольняє певні політичні кола, проти опозиції, проти журналістів-розслідувачів, які викривають корупцію. Також він порушує принцип правової визначеності і є юридично некоректним, тож залишається сподіватися, що до другого читання ці грубі недоліки будуть усунуті.
