Сім кілометрів – приблизно така відстань від Білопілля на Сумщині до російського кордону. Від початку повномасштабного вторгнення над містом зависла постійна загроза. Ворог б’є керованими авіабомбами, «шахедами», «молніями», fpv-дронами, накриває з артилерії. Така реальність життя на прикордонні. Колись затишні й мальовничі вулиці тепер мають інший вигляд: пошкоджені будинки, закриті OSB-плитами вікна, посічені уламками фасади, паркани й дороги. Але попри постійну небезпеку тут і досі залишаються люди.
Чи могли б ви уявити, що в прифронтовому місті, де загроза смерті не зникає ні на секунду, може активно розвиватися волонтерський рух? У Білопіллі таким осередком став центр плетіння маскувальних сіток, що працює вже понад сім років. Його заснував у 2018 році Сергій Долуда.
«ДОПОМАГАЮ, БО КОЛИСЬ ДОПОМОГЛИ МОЇЙ РОДИНІ»
У 2013 році син Сергія отримав важкі травми на Майдані. Хлопцеві було лише 17 – він тільки закінчив школу й вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. «Саме волонтери тоді поставили його на ноги. Це стало для мене головним поштовхом», – згадує чоловік. Коли в 2014-му почалася війна, рішення включитися в допомогу прийшло само собою.
АТО, Донбас. На цей момент ще не було системи, за якою можна було б допомагати, тож усе створювалося на ходу. «Це були й будівельні матеріали, і військова форма, і просто теплий одяг, такий як шкарпетки, шапки, термобілизна. Я тоді почав співпрацювати з військкоматом, бо хлопці, яких мобілізовували, йшли без нічого. Тобто на кожну відправку я привозив речі, і їх роздавали саме тим, хто вже їхав безпосередньо у військо».
СІМ РОКІВ СИСТЕМНОЇ ДОПОМОГИ
У 2018 році стало менше потреб саме в забезпеченні військових. За чотири роки війни ситуація з одягом і харчовими продуктами трохи стабілізувалася. Найбільшою проблемою стало маскування. На той момент звичних нам маскувальних сіток майже не було. «Хтось почав їх виготовляти раніше, хтось пізніше, але потреба була величезна. І саме тоді ми вирішили організувати центр, де можна збиратися командою та системно займатися плетінням сіток», – згадує Сергій.
Місцева влада надала приміщення, і відтоді волонтери працюють тут безплатно. Команда сформувалася майже одразу і не розпалася навіть після повномасштабного вторгнення: більшість людей зараз – ті самі, що й сім років тому. Але є й ті, хто доєднався після 24 лютого 2022 року.
ЩОДЕННА РОБОТА
Сьогодні центр – це невтомна праця семи людей, які плетуть сітки щодня без вихідних. Зміна кольорів залежить від сезону: навесні додають зелений, восени переходять на болото та сухе листя. Над кожною сіткою працює кілька людей, і на виготовлення однієї потрібно півтори-дві доби. Тканину закуповують нову, вона легка, не вбирає вологу і значно зручніша для військових: «Я пам’ятаю, як ще в нас Нова пошта працювала, одна сітка важила 32 кілограми. Одна сітка. А якщо їх 5-6? А зараз у нас сітка такого розміру важить 11 кілограмів». Коли матеріали закінчуються, Сергій прораховує необхідну кількість і оголошує збір на своїй Facebook-сторінці. Таким чином будь-хто може підтримати роботу волонтерського центру.
Для команди центру маскувальна сітка – це не просто виріб, а питання безпеки. Тут уважно ставляться до кольору, фактури й того, як матеріал «поводиться» в реальному ландшафті. Волонтери не раз чули від військових прохання робити сітки «як треба», а не з усього, що трапиться під руку. Сергій зізнається: інколи його це зачіпає особливо гостро.
«Нам розповідали, що десь присилають частково рожеві або фіолетові сітки – просто з тієї тканини, що була. Я не витримав написав на своїй сторінці у Facebook: невже ви не бачите кольору? Це ж не маскування, а навпаки, об’єкт стає легко помітним для ворога».
Саме тому волонтери можуть сперечатися, довго підбирати відтінки й виходити з готовою сіткою на вулицю, щоб подивитися на неї з боку. Листя тьмяніє – значить, зелений прибирають і додають болотяні кольори. Суха трава змінює тон – відповідно змінюється й плетіння. «Ми дивимось на природу й підлаштовуємось під неї. Бо від цього залежить, чи справді сітка сховає техніку», – пояснює Сергій. Так, через спроби, помилки й уважність до деталей тут з’являються ті самі «адекватні» сітки, за якими згодом вишиковуються черги.
Обсяги цієї роботи вимірювати непросто. Довгий час у центрі рахували не кількість виробів, а площу – у квадратних метрах. Сергій веде записи вже кілька років і каже, що до 2023 року волонтери сплели близько 35 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток. Деякі залишилися в Білопільській громаді, решта роз’їхалися різними напрямками – до прикордонників, на Сумський, Харківський, Куп’янський, Запорізький напрямки, у Дружківку, Лиман і Суджу. Сітки відправляли партіями – кілька штук за раз, залежно від запиту підрозділів. «Іноді п’ять, іноді шість – як потрібно хлопцям», – пояснює Сергій.
Коли люди бачать цю роботу зсередини, часто дивуються витримці команди. Запитують, звідки вистачає терпіння й сил день за днем плести, різати, підбирати кольори, пакувати й відправляти. Сергій відповідає просто: «Ну які тут нерви. Тут допомагати треба».
Маскувальні сітки, сплетені в Білопільському волонтерському центрі: на Харківщині, на Сумщині
КОЛИ ЯКІСТЬ ГОВОРИТЬ САМА ЗА СЕБЕ
Волонтерський центр не має сторінок у соцмережах, тож як про нього дізнаються? Багато запитів приходить від місцевих, а інколи – від зовсім незнайомих підрозділів. Бувало, що військові з різних напрямків бачили якісну сітку на техніці інших і починали шукати «волонтерів із Білопілля». Через міську раду знаходили контакти й просили про допомогу.
«Між військовими працює своє, так би мовити, циганське радіо. Якщо щось добре, – про це швидко дізнаються інші».
Є й історії, які нагадують, наскільки важливою є ця робота. Біля Донецького аеропорту військові отримали сітку й накрили нею автомобіль. Один із бійців після відпочинку вийшов із бліндажа й перелякано вигукнув: «Хлопці, машини нема!». Її справді не було видно – вона злилася з ландшафтом настільки, що здавалася частиною землі. І тільки, коли він підійшов ближче, то побачив авто. «Це був найкращий комплімент», – посміхається Сергій.
Авто біля Донецького аеропорту
ПАМ’ЯТЬ І ВИБІР ЗАЛИШАТИСЯ
Окремий напрям роботи центру – догляд за могилами загиблих військових. Волонтери встановлюють флагштоки, шиють прапори й замінюють їх, коли ті зношуються. Намагаються, щоб уже на другий чи третій день після поховання на могилі стояв прапор. «Вони цього заслуговують», – підсумовує Сергій. Флагштоки встановлюють не лише на центральному кладовищі Білопілля – їздять у села громади: у Янченки, Терещенки та інші населені пункти. Для команди це окремий великий пласт роботи – виготовлення, закупівля матеріалів, логістика, виїзди.
Життя у Білопіллі непросте. Місто часто перебуває під обстрілами, а дорога до Сум небезпечна: у темну пору доби ніхто не ризикує їхати. Сполучення обмежене, дрони постійно кружляють над трасами. Та попри це інфраструктура працює, магазини відкриті, світло і тепло подають.
На запитання про евакуацію Сергію відповідає швидко й упевнено: «Навіть не хочу думати про це, я вірю в ЗСУ. Найбільше паніки поширюють цивільні, які не до кінця розуміють ситуацію. І спілкування з військовими тільки зміцнило це переконання».
ІСТОРІЯ ВІЙНИ В ДЕТАЛЯХ
У приміщенні волонтерського центру багато прапорів і відзнак – вони з’являлися тут поступово, від самого відкриття у 2018 році. Це прапори різних бригад і батальйонів, підрозділів, яким допомагали волонтери, а також закордонні – із Фінляндії, Польщі, Німеччини. Їх привозили або надсилали ті, із ким співпрацювали з-за кордону. Сергій каже, що вдома має ще більше – шеврони від різних бригад, зібрані за роки роботи: «По них можна пройти всю історію війни».
Поруч – тубуси, уламки, гільзи. Частину з них Сергій привозив ще з Донбасу до повномасштабного вторгнення, інші знаходили в Білопіллі після обстрілів, решту передавали військові. Колись їх було значно більше – деякі віддавали для музейних експозицій або на перероблення. Один із тубусів – від високоточної ракети, якою було знищено ворожий підрозділ. Військові розповідали: вартість такого снаряда – близько 200 тисяч доларів, і за місяць їх можуть використати кілька.
МІЖ «ДО» ТА «ПІСЛЯ»
До десятого класу Сергій мріяв стати вчителем. Але на прикладі власного класу, зрозумів, що з підлітками йому буде складно. Тож працював брокером у сумському підприємстві, допоки його не реорганізували. Після цього став підприємцем.
Останній «класичний» робочий день був 23 лютого 2022 року. Наступного ранку стало зрозуміло: поєднувати бізнес і волонтерство більше неможливо. У перші тижні великої війни люди були розгублені й налякані, але сидіти вдома не могли. До волонтерського центру приходили десятки охочих допомагати – у самому приміщенні працювало до 30 людей, ще близько сотні різали тканину. Тоді ледь встигали забирати й розвозити готові матеріали.
Сергій згадує слова свого вчителя, який уже пішов із життя: «Мені так хочеться, щоб наша праця стала нікому не потрібною». Він повторює їх тихо – як мрію, яка сьогодні здається дуже далекою.
Ірина ТРАЧУК,
студентка кафедри журналістики та філології
Сумського державного університету
