Студентські роки – під акомпанемент війни. Бо ж у декого з них шкільний випускний відбувся в 2022-му. Незабаром – випускний у виші. Війна триває…
Ми продовжуємо збирати шматочки життя тих, кому завтра сповниться чи вчора сповнилося 20. Шматочки війни. Шматочки юності. Епізоди великої історії…
ТАК ПОЧАЛОСЯ МОЄ ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ
Війна так чи інакше закарбується в нашій пам’яті назавжди. За майже чотири роки ми стали хронічно тривожними. Ми живемо у постійному страху, але водночас продовжуємо мріяти, любити, працювати, навчатися і будувати плани на майбутнє. Десь ми знаходимо для цього сили. Іноді здається, що на кілька днів життя повертається до відносного спокою. А потім знову – над головою «шахеди», ракети, КАБи. І ти знову ніби вмираєш, ніби падаєш у прірву емоційного виснаження, бо не знаєш, чи настане завтра. Сьогодні не ти – але у твоєму місті з’являються нові руйнування, постраждалі й зламані долі…
Найважчими для мене стали 2022 та 2025 роки. У 2022-му світогляд українців перевернувся остаточно. Змінилися цінності, пріоритети, уявлення про безпеку й майбутнє. Такими, як раніше, ми вже не будемо. Це водночас і лякає, й формує нас заново.
Я – випускниця 2022 року. Тоді закінчувала школу в рідному селі Осоївка Краснопільської громади Сумської області – за 20 кілометрів від кордону з росією. Із п’ятого класу ми з однокласниками уявляли, яким буде наш випускний: сукні, зачіски, вальс, традиційний перший світанок дорослого життя. Війна перекреслила ці плани, але не забрала самого моменту.
Осоївська школа – колись.
Осоївська школа – сьогодні.
Завдяки батькам, учителям і директорці Осоївського ліцею у нас все ж відбулося вручення атестатів. Ми станцювали вальс. Пам’ятаю, як щодня репетирували – під дощем і під палючим сонцем. Святкували біля ставка «Червоні стрілки» під звуки вибухів за десять кілометрів від нас.
Світанок усе ж зустріли не разом: поверталися після випускного додому під гул російських військових гелікоптерів. Те, що спочатку було сміхом і піснями, закінчилося втечею по домівках. Пізніше стало відомо, що гелікоптери летіли завдавати удару по сусідньому селу.
Попри все, спогади про той випускний теплі. Ми були разом. І ми були щасливі.
Згодом з’явилася звичка до страху. Чим ближче чуєш вибух, тим менше реагуєш на ті, що лунають десь далеко. Такий собі імунітет виробляється. Життя тривало…
У 2025 році все знову змінилося. Ще минулої зими я безперешкодно їздила з родиною з Сум до бабусі в Осоївку – це була наша щотижнева сімейна традиція. У березні село почали чи не щоденно закидати КАБами й ракетами. Ми читали повідомлення в телеграм-каналах: «Осоївка-Угроїди – КАБ», один за одним. Зникли зв’язок, світло, газ. Воду можна набрати лише з криниць.
Через декілька днів ситуація стала трохи тихішою і ми з мамою поїхали забирати бабусю. Назавжди у мене закарбувалося те відчуття страху і адреналіну, коли ти їдеш за кермом у місце, де б’ють КАБами. Пізніше виникло порівняння: їдеш назустріч смерті. Але в той момент не думала про це, – головним було врятувати бабусю, забрати звідти. Приїхавши, мама одразу почала допомагати їй збиратися, а я поїхала далі, глибше в село, за родичами. Зв’язку не було, подзвонити їм було ніяк. Довелося їхати через місце, де удар був буквально вранці цього дня. Дорога всипана дротами, якими до того йшло світло в оселі, уламками КАБів, гілками дерев, а найстрашніше – частинами зруйнованих будинків. Видихнула я лише, коли ми всі разом заїхали у Суми. Далі тільки спостерігали за новинами з села.
Втім, десь через місяць стало безпечніше і бабуся повернулася додому. Вона не може покинути дім, який будувала з дідусем, і господарство – курей, кролів, котів. Влітку ми ще іноді приїжджали до неї. Працювали на городі під гул дронів – розвідників, «Ланцетів», FPV, а також різних видів бпла: «Гербери», «Італмаси», «Шахеди»… Ховалися між деревами, під соняшником або в кукурудзі, а потім знову поверталися до роботи. Так живуть люди на прикордонні.
Згодом FPV-дрони почали бити й по цивільному транспорту. Один із ударів прийшовся по мікроавтобусу з нашими аграріями. Люди вижили. Автівка сильно пошкоджена. На щастя, вони змогли доїхати тим мікроавтобусом до Сум.
Тепер ми не можемо просто приїхати туди, де зорі світять яскравіше, де навесні чути спів солов’їв, де бабуся завжди чекає з обіймами. Вона у нас відважна і зараз залишається вдома – як і багато інших людей, які вирішили бути в Осоївці до останнього. Та інколи приїздить до нас у гості, з кимось, хто наважується поїхати своїм транспортом із села.
Вересень 2025 року. Ранковий дзвінок, після якого щось у середині мене й моєї родини вмерло і більше не оживе. Внаслідок ракетного удару по селу Битиця Сумського району загинув мій двоюрідний брат Роман Лазоренко, який біг на допомогу сусідам. Його всі, хто знав, називали Живчиком – за життєрадісність і готовність допомагати іншим. Я вже розповідала про нього https://mediakolo.sumy.ua/publications/zibrav-usih-i-druziv-i-ridnyh-a-sam-poyihav-u-vichnist/ І от 12 вересня наш світ став темнішим. Відтепер сонечко я люблю ще більше, адже ним є мій брат. Цю невимовну біль не побажаєш навіть своєму ворогу. Але росія – це гірше. Це вбивця – жорстока, жадібна до смерті, у якої рука навіть не смикнеться після скоєного. Тож нехай туди повернеться у тисячі разів більший біль…
…Я маю ще чимало історій. Усі – про війну, що лишає рани не лише на землі, а й у людях. Війна змінює людей, їхні звички, пам’ять і відчуття часу. Для прикордонних громад Сумщини небезпека стала частиною щоденної реальності, а життя – постійним балансом між страхом і стійкістю. Ці історії – не про героїзм напоказ, а про тиху витримку, з якою українці продовжують жити, працювати й берегти свої домівки навіть тоді, коли війна дихає зовсім поруч.
Юлія ЛОЗОРЕНКО
Осоївка Краснопільської громади – Суми
МІЖ ДВОМА МІСТАМИ
У кожного з нас – свої стосунки з війною… Моя війна почалася там, де було моє життя, – у Сумах. 24 лютого я була у рідному місті. Я не виїхала відразу й не сприймала війну як щось віддалене. Вона увійшла в мій простір різко й без попередження – через звуки, страх і напружену тишу між вибухами.
Я залишалася у Сумах, виїжджала до села Слобода, згодом повернулась назад. Під час того повернення вперше побачила російських солдатів. Це був момент, після якого війна перестала бути новинною стрічкою й стала реальністю, яку неможливо ігнорувати.
Ми ховалися в укриттях, сиділи у підвалах другої школи. Там стиралося відчуття часу й зникали зайві думки. Залишалося лише одне – бажання, щоб усе це закінчилося і щоб близькі були живі.
Суми жили під постійною напругою, і разом із ним змінювалися й ми – ставали стриманішими, уважнішими, сильнішими всередині.
Лише рік тому я опинилася в Ізюмі. Це місто не потрібно описувати емоційними словами – воно саме є свідченням того, що тут відбулося. Ізюм пережив окупацію, масові руйнування, втрати, які залишили слід не лише в архітектурі, а й у людях. Тут війна відчувається не як минуле, а як присутність – у зруйнованих будинках, у порожніх вулицях, у тиші, яка звучить гучніше за вибухи.
Життя в Ізюмі – це про відновлення, але не швидке і не легке. Це місто, де поруч із новими кроками завжди є пам’ять про пережите. Події, що сталися тут, навчили по-іншому дивитися на слово «мир» і на саму ідею безпеки. В Ізюмі особливо гостро розумієш, що війна не має чіткої дати завершення для тих, хто живе з її наслідками щодня.
Мій шлях – від Сум до Ізюма – це не про переїзди. Це про досвід, який формує внутрішню стійкість. Про життя в умовах, де доводиться будувати майбутнє, не маючи гарантій. І про відповідальність – за себе, за близьких, за вибір не опускати руки.
Моя історія – лише одна з багатьох. Але саме з таких стриманих, реальних історій і складається наше сьогодення. Зараз мені 24 роки. Я працюю у військовій структурі та навчаюся заочно. Для мене важливі стабільність у роботі, розвиток і можливість допомагати своїм рідним у Сумах. У нинішніх умовах це не просто життєві пріоритети – це опора.
Моя мета проста й водночас найскладніша: вижити й не зламатися. Війна змінила моє розуміння світу. Вона навчила цінувати життя без зайвих слів, інакше дивитися на майбутнє й уважніше ставитися до теперішнього. Багато речей втратили колишню важливість, натомість з’явилося чітке усвідомлення того, що справді має значення. Мій досвід – це не виняток і не подвиг. Це частина життя, що триває попри все. І саме з таких, на перший погляд, звичайних історій складається сьогодні наша спільна реальність.
Катерина КУЛІШЕНКО
Суми – Ізюм Харківської області
ПРИЛІТ. ЩЕ ПРИЛІТ…
Моя війна має запах диму, мокрого попелу і гарячого чаю, який ми наливаємо людям уже після того, як найстрашніше ніби минуло. Вона починається не з сирени – вона починається з повідомлення: «Прильот. Є постраждалі. Виїзд негайно». І ти їдеш, ще не знаючи, що цього разу війна залишить у тобі.
Один із перших виїздів, який я не зможу забути, – будинок, у який був прямий приліт. Лише руїни. Будинку немов і не було. Видно під уламками особисті речі людей. Одяг в пилюці; трішки посуду, точніше, що від нього залишилось; обгорілі фото… Поруч стояв господар, голова обмотана бинтом. Він не плакав, не кричав, не біг – просто дивився на дім. Його син і дружина постраждали, їх забрала «швидка». Він дивився не на руїни, а кудись крізь них. У такі моменти ти розумієш, що іноді допомога – це не слова і не дії. Це просто бути поруч і не відводити погляд.
Ще один виїзд – прильот у дев’ятиповерхівку. Здавалося, що пожежу вже загасили: верхні поверхи не горіли, рятувальники спускалися вниз. На вулиці вже стемніло, було дуже холодно, люди, отримавши допомогу, поверталися до квартир. Рятувальники продовжували розгрібати уламки на дев’ятому та восьмому поверсі. І раптом почав горіти сьомий. Вибігла жінка, в неї істерика. Це була її квартира. Вона дуже плакала, бо тільки почала приходи в себе після вибуху. А тут сталося нове горе. В тій квартирі було все її життя. Люди виходили з під’їзду, в чому були. Хтось тримав у руках документи, хтось – кота, хтось – просто ключі від квартири, якої вже могло не бути. Балкон у квартирі, що горіла, почав немов надуватися, здалося, він ось-ось просто вибухне.
Ще одна історія. Осінь. Вкотре прильот у житловий будинок. Сусіди попросили віднести мішечок із гуманітарною допомогою в квартиру бабусі, яка не може дійти. Ми маємо ходити тільки парами, тому я взяла з собою волонтера. Це був той самий під’їзд, у який сталося влучання. Як виявилося, прямий прильот був у сусідній із бабусею квартирі. Вибухова хвиля зайшла і до неї – почалася пожежа. Стіни чорні, повітря важке, запах диму різав очі. І вона не хотіла виходити. Казала: «Я не знаю, де мій телефон. Моя невістка навіть не знає, що мені тепер ніде жити».
В її очах я бачила розгублене дитя, яке не розуміє, що робити далі. Вона сиділа серед того, що ще вчора було її домом. Казала: «Я тут прожила все життя. Куди я піду?» Вона не плакала – трималася за стілець і дивилася на підлогу, ніби боялася, що якщо встане, то зрадить щось дуже важливе. Я присіла поруч, говорила з нею тихо. Не переконувала. Просто сказала, що ми поряд. Що вона не одна. Що їй треба вийти хоча б ненадовго – подихати, зігрітися, випити чаю. Я сказала, що її дім – це не обгорілі стіни. Її дім – це вона сама. Вона довго мовчала. А потім сказала: «Добре. Але ви зі мною».
Ми виходили повільно. Вона трималася за мою руку, ніби боялася, що без неї впаде. Коли ми вийшли на свіже повітря, вона глибоко вдихнула і тільки тоді заплакала. Тихо. Без слів. І я зрозуміла: іноді гуманітарна допомога – це не коробка з речами. Це рука, за яку можна триматися, коли все навколо зруйноване.
Після кожного реагування я повертаюся іншою. Війна для мене – це не статистика і не заголовки. Це конкретні люди, квартири, поверхи, погляди. Це чоловік, який чекає новин зі «швидкої». Це бабуся, яка не хоче залишати згорілу квартиру. Це дев’ятиповерхівка, де пожежа почалася знизу, тоді як усі дивилися вгору…
Моя війна – це моя робота в Українському Червоному Хресті, паралельна з навчанням. І я знаю: поки ми виїжджаємо на реагування, поки ми поруч із людьми в найстрашніші моменти їхнього життя, – ми робимо щось дуже важливе. Ми допомагаємо їм вистояти.
Марина РОМАШОВА
Запоріжжя
Попередні публікації теми – https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna/ https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-2/
