У час війни справжніх героїв не призначають – ними стають. Одні ідуть на захист України та її громадян; інші лікують під час блекаутів, спричинених російськими обстрілами; є ті, хто рятує людей під цими обстрілами… Як правило, у надзвичайних ситуація кожен діє по-різному: хтось тікає від місця удару, аби вберегти своє життя; хтось біжить у вогонь за цінними речами, документами чи домашніми улюбленцями. Проте є люди, які за власним покликом біжать рятувати тих, хто опинився під завалами. Роман Лазоренко – із тих, хто не чекав допомоги ззовні, а сам ставав опорою для інших.
У прикордонному селі Битиця Сумського району не вщухають обстріли. Б’ють різними видами зброї: ракетами, КАБами, «шахедами» та найчастіше FPV-дронами. Через постійну загрозу повторних ударів у село не відразу можуть приїхати швидка допомога, ДСНС. Люди, які ще залишаються там, власноруч гасять свої та сусідські домівки. Роман завжди поспішав туди, де був потрібен. Він умів запалювати вогонь радості та позитиву у серцях людей, розпалити сміх, співи, танці. Збирати рідних або друзів – це його найулюбленіше. Завжди говорив: «Коли ми вже зустрінемося? Скоро приїду до вас!». Там, де був Рома, оживало все довкола. Але 12 вересня 2025 року він біг не на свято, а туди, де була потрібна допомога після влучань ворожих ракет. І врятував своїх рідних, своє авто, мотоцикл, але, на жаль, не себе. Зібрав усіх: і друзів, і рідних, а сам поїхав… У вічність.
Від самого дитинства Роман Лазоренко дарував море позитиву односельцям. Одного разу він мав бути ведучим на святі. Зібралися глядачі, виступаючі колективи, а ведучого нема.
Ромчик мав трішки своїх справ, проте на хвилювання організатора свята відповів: «Зараз усе буде, лишень забіжу додому – наряджуся!» На свято прибув хвилина в хвилину. Йому вручили сценарій, але той був не потрібен – ніщо не замінить Ромчину харизму. Своїми словами він представляв виступаючих так, як не придумав би ніхто. Глядачі були у захваті від запального ведучого.
У колі односельців і мешканців сусідніх сіл Рома мав і має авторитет. Ось як про нього згадує вчителька Юлія Турченко. На момент, коли Рома навчався у восьмому класі, вона робила свої перші кроки у вчителюванні в Пушкарівському НВК: «Восьмий клас завжди сидів у математичному кабінеті – такі напрочуд спокійні, і водночас активні та творчі. Звернула увагу на смагляве хлопченя. Він сидів на другій парті – на уроках серйозний, а на перервах його голос чути здалеку. Та це ж Роман Лазоренко – його знала вся школа. Здавалося, що у нього ніколи не було поганого настрою: завжди в центрі, завжди – душа компанії. Ще з молодших класів проявлявся його акторський талант – вже тоді розповідав гуморески і займав призові місця. А далі він став незмінним ведучим на усіх шкільних святах, а роль Голохвастова у шкільній виставі взагалі ніби для нього була створена. Такого Голохвастова не повторити нікому…»
До початку повномасштабного вторгнення Роман кілька років працював у Польщі, старанно йшов до своїх цілей: придбав мотоцикл та власний автомобіль. Повернувся до України приблизно за рік до початку війни. Вдома почав працювати у місцевому агропідприємстві.
Рома любив рідну землю. Навіть перебуваючи під прицілом ворога, не боявся виїжджати працювати в поле, бо знав: треба, аби земля вродила врожаєм. «Рома із заплющеними очима міг визначити, що несправне у тракторі чи зерновозі, й одразу полагодити. Єдиний, хто не боявся їхати в поле, хоча знав, що там небезпечно. Справжній патріот своєї країни», – говорить головний агроном ЛСК-11 Сергій Новак.
Роман мав чимало прихильниць – дівчата обожнювали його харизму, але одну єдину він так і не зустрів. З дитинства найбільше тепло пам’ятав від батька, який, на жаль, пішов із життя, коли хлопець був 17-річним юнаком. Мама завжди була стримана у проявах почуттів, але син тягнувся до неї з любов’ю та турботою.
За кілька днів до трагедії Роман Лазоренко зустрівся зі своєю тіткою Валентиною. Так міцно й довго він її обіймав, неначе відчував, що востаннє. Під час тієї зустрічі розповів, що загубив свого хрестика: «Це, мабуть, не до добра…» – сказав.
Мешкав із бабусею та тіткою. У день трагедії прокинувся раніше, ніж зазвичай. Одягнувся, пішов на двір, випустив із вольєра собаку, зайшов назад до хати і ліг ще трішки полежати перед роботою.
Коли почався обстріл – просто по їхній вулиці, вибіг у двір, де були його рідні, наказав їм ховатися за дім, бігти ближче до городу, а сам – після першого вибуху – одразу вибіг за хвіртку – на допомогу сусідам.
У цю мить російська ракета впала біля його двору, за два метри від Романа. Вибуховою хвилею хлопця відкинуло під лавку біля дому.
Хлопці, односельці, які разом із Ромою завжди допомагали постраждалим, ще встигли здивуватися: «Де ж це Роман? Чому не біжить?» А в цей час другий удар уже забрав його молоде, веселе життя…
За кілька днів до трагедії начальник і друг Роми, Сергій Новак, порадив йому сховати авто подалі від двору – адже ворожі FPV-дрони останні тижні били просто по цивільних машинах, що стояли у дворах чи коло них. Мотоцикл у ті дні перебував на ремонті за межами села. Тож він урятував майже все і всіх. Але не себе.
Роман Лазоренко не встиг здійснити багато своїх мрій, але встиг головне — залишити після себе світло, яке не згасне. Його сміх, доброта, щирість, позитив, готовність завжди прийти на допомогу – назавжди залишаться у серцях тих, хто його знав. Він урятував інших, але віддав найдорожче – своє життя. Його ім’я назавжди житиме серед рідних, друзів, односельців – як символ мужності й любові до людей.
Юлія ЛАЗОРЕНКО
У рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики та філології Сумського державного університету «Герої мого часу».