Ярлик «ждуни» – тема, що донині залишається відкритою раною. ВПО, які повернулися, чи ті, хто і не виїжджав нікуди, тільки й чують це слово в спину. Воно як тавро, якого важко позбутися. Та чи має право хтось називати цих людей «ждунами»? Цей ярлик легко кинути в обличчя будь-кому, хто залишився жити на лінії зіткнення, на прикордонні, де щодня лунають вибухи. Це такий собі докір: мовляв, ти там, значить, на щось чекаєш, значить, ти не до кінця свій.
Наскільки легко залишити дім із нажитим добром, землю, що годує, й рідні краєвиди? Може, комусь і легко, але більшість тримається за все це. Тримається до останнього, бо коли виїжджають, повернення уявити складно. Переважно виїжджають родини з дітьми та молодь, оскільки мають більше шансів на адаптацію. Ці люди ще не втратили сил, аби багато працювати, – щоб вистачало на оренду житла. Бо, поїхавши, мусять забути про безкоштовний власний дім.
Поїхати – це дорого. Орендувати житло, платити за комуналку, купувати продукти, не маючи городу, знайти нову роботу – це фінансова прірва для більшості пенсіонерів чи людей, які через війну втратили заробіток. На прикордонні ти можеш жити у своєму домі, їсти свою картоплю (навіть якщо копаєш її під свист мін чи звуки дрона, що висить над головою) й платити тільки за світло. В умовах війни така «економія» – це про виживання, а не бажання дочекатися «русскава міра».
Наприклад, пенсіонери, особливо самотні, не можуть собі дозволити винаймати квартиру. Вони обирають найбільш небезпечний варіант – повернення. Через безвихідь. І хто вони після цього? Ждуни? Чи може ті, кого евакуювали, дали тимчасове житло, а потім «кишнули» й сказали думати про себе самим? Отож вони й думають… Думають повертатися й повертаються. Отримують кілька тисяч гривень пенсії на місяць від держави, які витрачають в найближчому магазині. Як обстріли вщухають, до пізньої години копаються в городах… Людей у моєму рідному селищі нині не так багато, тому засісти на лавочці коло двору на кілька годин, як раніше, не вийде. Спілкуються швидко й по ділу, адже в будь-який момент можуть вдарити КАБи чи арта.
Але найголовніше: більшість із тих, кого називають «ждунами», насправді є ядром опору. Це вони забезпечують той невидимий тил, на який щодня спираються наші захисники. Коли військовим треба зарядити акумулятори для дронів, саме ці місцеві жителі готові поділитися генератором. Це вони пригощають хлопців теплими пиріжками чи дають змогу попрати одяг. Вони не чекають, а допомагають армії як уміють.
На краю мого селища – будинки, вже давно розбиті КАБами. Люди не виїжджають. Дах забили брезентом, вікна – ДСП; коли відключення світла, то гудуть не лише дрони, а й генератори. В одній із цих хат раніше жила велика родина з дітьми. Тепер тут мешкає тільки бабуся. Рідні вивозили її в Охтирку, але душа й серце просилися додому. І тут вона не просто живе.
Ця старенька, але дуже спритна на свій вік жінка замість онуків годує смаколиками захисників. Пиріжки, варенички, млинці: будь-яка страва для неї – не проблема. Так вона не лише відпочиває, а й відчуває себе корисною. Із пенсії три тисячі гривень багато донатів не перерахуєш, хоча вона все ж долучається і копійкою допомагає українській армії. Але випічка – її головний вклад у перемогу. Коли розмовляла з нею, помітила, як бабуся називає військових дітками і внучками.
Ось така вона, незламність нашої нації. Селище продовжує жити, попри існування росії поряд. Не так активно, як до великої війни, але воно намагається протистояти занепаду. Місцеві, які залишилися, підтримують порядок і – наших хлопців.
…Чи обирали пенсіонери так доживати свою старість? Чи хотіли молоді родини, які будували домівки на кордоні з ворогом, виїжджати? Запитання риторичне. Ось такі вони, «ждуни» на прикордонні.
Юлія ЛАГУТА,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
Фото надані редакцією газети “Ворскла”, евакуйованою з Великої Писарівки.
