Ми продовжуємо збирати шматочки життя тих, кому завтра сповниться чи вчора сповнилося 20. Шматочки війни. Шматочки юності. Епізоди великої історії…
Початок – https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna/
СПИСОК СТРАХІВ, ПОПРИ ЯКІ, Я – ТУТ
Коли мене запитують, чому я лишаюся в прифронтовій області, я не знаю, що відповісти. Звичка? Адреналінова залежність? Чи це якась дивна зона комфорту? Щоб зрозуміти, оглядаюся в минуле…
До закінчення школи я жила в Білопіллі. Там і зустріла початок повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю, як хвилювалася, що не встигну на фізкультуру – перший урок 24 лютого. Про це думала так багато ще з вечора, що навіть наснилося, як я біжу й нічого не встигаю. Розбудила мама, я прокинулася з думкою: «Ну й кошмар мені наснився»… Тоді ще не знала, що справжній кошмар тільки почався.
У перший день ми не знали, що робити. До школи йти вже не треба було, а мама, асистентка стоматолога, вирішила піти на роботу. У кабінеті обмінялися спантеличеними й тривожними поглядами з лікаркою, й мама повернулася додому. Того дня ніхто не лікував зуби. Ех, і чому ж?..
Ми перебралися до бабусі на околицю. Там провели перші три дні війни. Через якийсь час усе ніби стало звично: полиці магазинів знову наповнилися товарами, а в чергах не стояли люди з пакунками води, хліба й туалетного паперу. Почалося дистанційне навчання. Надмірна емоційність перших днів ущухла.
АТБ у Білопіллі, 5 березня 2022 року
Як виміряти страх у таких нелюдських умовах? Тепер запізнення на фізкультуру вже не лякає. Я зрозуміла: всі проблеми й почуття – відносні. Пам’ятаю перші сирени. Здавалося, це найстрашніший звук на світі, але все одно з цікавістю підходила до вікна, а мама кричала, що так робити не можна. Пізніше під час тривоги вже майже спокійно йшла на манікюр, і головна проблема була: який дизайн обрати. На сирени вже не звертала уваги. В ті дні я відкрила для себе цинічність і абсурдність реальності.
Зараз вимірюю страх кількістю думок про смерть. Від першого дня я знала, що є загроза, що не хочу помирати, але ясне відчуття смерті приходило рідко. 24 лютого 2022-го, коли перестала хвилюватися через фізкультуру, натомість з’явилися думки: будинок можуть розбомбити, а мене розстріляти. Перша «галочка» у списку страхів – є.
Осінь 2022-го. Я активно займалася громадською діяльністю. Одного дня з колегою поверталася додому після підготовки кінопоказу. Як тільки попрощалися, почався обстріл із градів. Свист, перший вибух – я падаю на землю. Тиша. Підіймаюся, пробігаю кілька метрів, знову падаю. Думала: можу не дожити до кінопоказу, якого так чекала. Але все ж добігла до підвалу – друга «галочка».
Весна 2023-го. Мій 11 клас. Як же я мріяла стояти на останньому дзвонику в шкільній формі! Але сиділа вдома й замість такого звичного й «мирного» ЗНО готувалася до НМТ. Одного разу заснула на підручниках, а крізь сон почула свист. І знаєте, чути вибухи не так страшно, бо ти вже знаєш, що вижив, а свист… свист – зовсім інша справа. Коли вибігала з квартири, чула розбите скло, яке засипало весь під’їзд. КАБ ліг за два будинки від мого. У ту ніч я збилася з рахунку: гради, КАБи, ракети… Було все. І це стало третьою «галочкою» в моєму списку.
Наслідки ворожої атаки по Білопіллю 24 березня 2023 року – Суспільне Суми
Не буду тягнути інтригу – залишилося небагато. Усього таких пунктів буде п’ять. Тож зазирнемо в літо 2023-го. У той, здавалося, безхмарний час після іспитів я постійно ходила з друзями до волонтерського центру плести сітки. Але одного разу знайомі покликали мене на зустріч у Суми, і через це ніхто з нашої компанії до центру не пішов. Хтось скаже, що це доля. Чи погоджуватися з цим, – досі не знаю. Та саме того дня росіяни знову обстріляли місто. Це сталося по обіді, коли працівниці центру вже розходилися додому. Ворожі снаряди наздогнали їх у парку. У пані Тетяни, із якою ми завжди виходили разом, були перебиті ноги. Її забрала швидка, вже у лікарні вона померла. Коли я прочитала новини, тихий холодок і порожнеча всередині підказали: разом із нею йшла б і я. І хоча залишилася живою та неушкодженою, частинка мене померла разом із Тетяною. Саме тоді я поставила четверту «галочку» – нагадування, що наше життя часто тримається на збігах, випадковостях і звичайному везінні.
Волонтерський центр у Білопіллі.
Портрет Тетяни Лєбєдєвої у волонтерському центрі.
Лавочка у парку, на якій сиділи загиблі жінки (ще дві жертви) під час обстрілу 17 липня 2023 року Фото – Суспільне Суми.
Того ж літа я переїхала в Суми, де почала свій шлях журналістки разом із СумДУ.
17 листопада 2024-го: балістична ракета, 10 загиблих, до 40-ка поранених. У той вечір я тільки вийшла з потягу, приїхавши з Києва, як стався приліт. На «дванадцятці» у мене живе багато знайомих, тож, вважаймо, пощастило, що постраждало лише дві сім’ї.
Друзі забрали мене з вокзалу й ми поїхали на місце удару. У першій квартирі прибрали скло й поставили на місце вибиті рами, наскільки це було можливо. Там родина не постраждала. Але потім пішли до інших знайомих – подружжя літніх людей. У момент обстрілу жінка була на кухні, а чоловік читав у спальній кімнаті. Осколок прийшовся йому прямо по шиї, від чого він одразу помер у ліжку. Критична втрата крові – і людини немає. Прибираючи постіль з його, здавалося, ще теплою кров’ю, я зрозуміла, наскільки крихке людське тіло і як швидко життя може обірватися.
Тільки вдома я усвідомила все, що відбулося. Поки працюєш на місці – не думаєш, ти просто виконуєш роботу: прибираєш, складаєш, допомагаєш. І тільки згодом розумієш, що поміж цим переступав через людські тіла, ходив калюжами крові та слухав передсмертні крики людей. Так у моєму списку з’явилася п’ята «галочка».
Ворожа атака по Сумах 17 листопада. Фото – Кордон.Медіа
Тож чи страшно мені? Так. Бо я не хочу вмирати чи втрачати близьких. Але кожна подія доводить: те, що було раніше, не так сильно й лякає, та показує, наскільки жахливо може бути. Сьогоднішні страхи завтра можуть стати буденністю. Людина створена, щоб виживати, тому вміє до всього пристосовуватися. Це наше головне прокляття та нагорода. Якби я не адаптувалася, – була б десь у Польщі чи Німеччині. Але я тут. І це означає, що ще можу продовжувати.
Ірина ТРАЧУК
Білопілля – Суми
ЯКЕ ВОНО – «НІЧОГО ХОРОШОГО»
24 лютого. 07:00.Дзвінок. Різкі, хаотичні кроки. Ще один дзвінок. Вмикається телевізор. Я чую російську мову, заходжу до кімнати, розуміючи: щось не так. По телевізору президент росії говорить про початок військової операції в Україні.
Майже всі мої знайомі говорили, що їх розбудили батьки і сказали, що почалась війна. Я того ранку запитала тата «Що сталось?» і він розгублено сказав: «Нічого хорошого». Ці слова наче прибиті в моїй пам’яті цвяхом. Конкретне «почалася війна» почула того ж дня пізніше. Вони були сказані як між іншим, у контексті розмови, і тоді це дуже дало по вухам. Картина першого дня війни не зітреться з моєї уяви ще довго…
…У той день я сиділа, гортала стрічку соцмереж і мені траплялися тільки відео з піснями про Україну. Кожне відео… І в якийсь момент я заплакала. Щоб ніхто не побачив моїх сліз, швидко їх витерла і продовжила сидіти в телефоні. Певно, знайшла в ньому порятунок, дивлячись різні розважальні відео.
Тато працює на заправці на околиці міста. Тоді у нього була нічна зміна й о сьомій вечора він пішов на роботу. Ми з мамою і братом лишилися вдома й чекали. Чекали чогось, самі не знали, чого.
Ввечері я лягла спати з мамою. Я ще не розуміла глобальності всього, що почалося, тому, напевно, страху не було. Була невизначеність, нерозуміння, що буде далі і як ми житимемо.
Приблизно о 12-ій годині ночі я вперше в своєму житті почула вибух. Вибух і автоматну чергу.
«Мамо, стріляють», – сказала я, й ми швидко почали збиратися до підвалу. В якийсь момент я засміялася з абсурдності всього, що коїться. Це був нервовий сміх. Я не могла нормально вдягнутись, бо все моє тіло тремтіло.
Холодний підвал. Я в оранжевій піжамі тигра. Мама розмовляє з татом по телефону. Чути шум, трясеться земля. Зі слухавки мами чую: «По дорозі йде важка техніка».
…Те 24 лютого я пам’ятаю такими уривками. Я не пам’ятаю, як заснула і чи заснула взагалі. Я не пам’ятаю ранку наступного дня. Все було одноманітно жахливим.
…Хтось із моїх друзів поїхав у село до бабусі, подалі від великого міста; хтось виїхав у Полтаву; а хтось був уже на заході України. Ми ж не виїжджали, бо не могли покинути бабусю, дідуся та інших рідних, які жили з нами, тому лишилися в Лебедині.
Часті вибухи, звуки пролітаючих літаків – я і зараз не можу сказати, були вони російські чи наші. Певно, все-таки російські. Найгірше було чути їх вночі, коли ти беззахисно спиш. Нічні звуки спрацьовували краще за будь-який будильник, знову змушуючи швидко спускатися до підвалу. Тоді ми вже не переодягалися в піжами. Спали в тому, що було на нас вдень. Це було незручно. Шви багатьох одягнених речей накладались один на один і тиснули на руки та ноги, але я терпіла, бо могло бути набагато гірше, ніж сліди від швів на тілі.
Якогось дня ми разом робили піцу, щоб хоч якось відволіктися від поганих новин. Цей день виділявся серед інших, він був ніби не таким тривожним, на мить ми забули про війну. До одного моменту. Вхідні двері різко хряснули, попри те, що були зачинені. Я не придала цьому значення і сказала, що це просто вітер, але інші стверджували, що це недобрий знак. Як же я хотіла, щоб вони помилилися…
Та знову звук пролітаючого літака і не одного, а кількох. Ми побігли в підвал швидше, ніж зазвичай, і вже звідти чули вибухи. Вони були настільки гучні та сильні, що здригалася земля та сипалася штукатурка зі стелі. Один вибух. Другий вибух. Зникло світло. Потрапили в електростанцію поруч із моїм домом.
Лебедин став кладовищем для російської техніки.
Це були найжахливіша доба за все моє життя. Напередодні я начиталася новин про те, що буде, якщо росіяни підірвуть ЧАЕС, і злякалась. Ось коли до мене замість невизначеності прийшов страх. Увесь наступний день я намагалась тікати від своїх думок, проте марно. В якийсь момент мене накрило. Хтось із сім’ї зауважив, що я вже залежна від телефона у відповідь на чергову мою репліку: коли вже дадуть світло, в мене не ловить інтернет… І я в сльозах сказала, що боюся померти, а не залишитися без телефону.
…Ближче до квітня ситуація стала покращуватись, я вперше вийшла з дому за увесь період війни і це було таке легке відчуття. І розуміння того, що росіяни були в селі поблизу мого міста і могли окупувати його, мені прийшло тільки тоді, разом із легким дрижанням тіла.
Олена ЛОБАНОВА
Лебедин
МОЇ НАЙБОЛЮЧІШІ ТОЧКИ ВТОРГНЕННЯ
Війна прийшла у моє життя 24 лютого о п’ятій ранку, як і до більшості. Тоді вибухи в Юнаківці прокотилися хвилею аж до мого дому в Новосуханівці, що за 40 кілометрів від кордону. Цей момент став моєю першою болючою точкою цієї війни. Мені було шістнадцять. 23 лютого я поверталася із занять танцями. Вдома обирала сукню на 8 березня. Чекала на свій виступ у школі. 24 лютого перекреслило це все. Я дивилася не на сукню, а на ремінь від штанів, міркуючи, чи зможе він замінити турнікет. Зараз, через майже чотири роки, я все ж не можу згадувати свої перші емоції часу війни без якогось болючого трепету. Саме ці спогади, хоч і не трагічні, але тригерні для мене досі…
Березень 2022 року. Фото з особистого архіву.
Друга болюча точка – липень 2022 року. Уперше за п’ять місяців я поїхала за межі області. Дорога у Рівне до родичів пролягала через Бучу, Ірпінь, Гостомель. Навіть просто читаючи навесні про трагічні події у цих містах, я плакала. А коли побачила зруйновані будинки та обстріляні паркани – мене накрило. Я бачила лише частину всього, що пережили ці міста, але емоції від побаченого залишилися зі мною назавжди. Вперше я побачила наслідки війни. І це закарбувалося в пам’яті.
Третя болюча точка – удари по моєму університету. Я пам’ятаю авіаудар «М» корпусу СумДУ 3 вересня 2024 року. Я не була поряд у момент удару. Але було відчуття, ніби це мене вдарили дуже сильно. Наступного дня, попри переживання та заборони батьків, я поїхала до університету, аби допомогти розгрібати наслідки.
Наступна дата ‒ 13 квітня 2025 року. Тоді ракети зруйнували корпус №2 та Конгрес-центр. Це була неділя, а в понеділок ми планували провести школу «ОСС», зібравши близько сотні студентів у Конгрес-центрі. Із цих ста учасників двох не стало під час ракетного удару…
Я проходжу мимо цього місця майже щодня, і щоразу в пам’яті з’являються світлини із цих корпусів. Світлини, де студентська молодь яскрава та щаслива, навіть попри війну. Звісно, ці спогади ніяк не зв’язуються в єдину картину з тим, що я бачу кожен день: провал замість стін посеред корпусу №2, заставлені дошками вікна в корпусі №3, вибите скло та пустир замість наповнення в Конгрес-центрі… Але я рада, що встигла назбирати хоч трошки спогадів про ці місця.
17 серпня 2025 року ще одна ракета по університету ударила в серце обраної мною спеціальності. Росіяни пошкодили головний корпус СумДУ, де знаходилася кафедра журналістики та філології. А за ракетою «шахеди» спалили новий корпус, де розміщувався деканат мого факультету та найсмачніша у світі «столовка СумДУ». Я потрапила в цей корпус через тиждень після удару. Запах гарі тоді переплітався із запахом улюбленої котлети по-київськи, яку я часто брала в столовці, а в залах зі згорілими стінами я бачила, як ми з іншими студентами готуємося до балу…
«Щоразу в сумній реальності бачу кадри минулого». Конгрес-центр і корпус №2. Фото Суспільного та з особистого архіву.
Четверта болюча точка більш абстрактна ‒ зміна професійних орієнтирів. Коли я лише розглядала журналістику, як майбутню професію, то уявляла її зовсім іншою: інтерв’ю з зірками, репортажі з місць ДТП та новини про коронавірус чи інші нагальні питання. З початком навчання я зрозуміла, що українська журналістика інша. Глибша та болючіша. Бо війна… На першому курсі мені здавалося, що я надто чутлива, щоб питати людей про втрати, переживати разом із ними їхні історії. Надто слабка, щоб днями вести стрічку новин про ситуацію на кордоні та в Сумах. Але реальність виявилася іншою. Я не лише змогла – мені захотілося робити це все: писати про полон і втрати, евакуацію та зниклих безвісти. Знімати відео про наслідки прильотів. Спілкуватися зі свідками війни: військовими та цивільними.
Кожне інтерв’ю, кожна історія – це фіксація подій, які ніхто не має права забути. Тому, хоч мої рожеві окуляри трішки боляче розбилися, це все дало мені новий сенс.
Інтерв’ю з переселенкою. Фото з особистого архіву.
Остання, п’ята, найболючіша точка – розуміння, що колишнє життя не повернеться. На четвертому році повномасштабної війни я все ще пам’ятаю себе 23 лютого: із зовсім іншими планами та мріями. Сьогодні – усе інакше: інший світогляд, інші цінності, інші реакції.
Але попри втрати, страх і постійні удари, ми не ламаємося. Ми продовжуємо діяти, волонтерити, працювати, підтримувати армію. Мені вже важко уявити, як це – жити не у війні. Як це – не відкривати збори для армії. Як це – не писати про війну. І якщо ми не можемо змінити те, що сталося, то ми точно можемо вирішувати, як це впливає на нас. А ще – ми точно можемо перетворити болючі точки війни на точки опори, від яких будемо відштовхуватися і йти далі.
Юлія КОЛОДИЧ
Сумський район – Суми
