У час, коли журналістика дедалі більше рухається в бік конкуренції, швидкості й боротьби за аудиторію, складно уявити іншу модель ‒ ту, що трималася на довірі, відкритості й співдружності. Проте на Сумщині вона існувала майже два десятиліття. Тож про неї сьогодні – у спільному проєкті Сумського прес-клубу та кафедри журналістики та філології СумДУ «Сумська журналістика в особах».
Йдеться про «Журналістський трикутник» ‒ неформальне об’єднання трьох районних газет: недригайлівського «Голосу Посулля», липоводолинського «Нашого краю» та лебединського «Життя Лебединщини». Недригайлів ‒ Липова Долина ‒ Лебедин. Три точки на мапі, що з’єдналися не лише географічно, а й професійно. Це була не організація, не проєкт і не грантова ініціатива. Це була система взаємодії, яка виникла природно і працювала роками.
Як з’явилося це об’єднання, на чому трималося та чи можливе подібне зараз? Про це говорять три безпосередні учасниці «трикутника»: Надія Солодовник ‒ заступниця редактора газети «Життя Лебединщини», Жанна Абаровська ‒ заступниця редактора «Голосу Посулля» та Антоніна Копайгора ‒ редакторка газети «Наш край». Посади названі на той час, коли трикутник діяв.
Як народився «Журналістський трикутник»?
Почалося все зі звичайної розмови колег. Червень 1996 року, медійники області зібралися на традиційний захід «Журналістська макітра», що проводився зазвичай на День журналіста. Саме у той момент з’явилася ідея майбутнього об’єднання.
Надія Солодовник згадує:
‒ Якось на «Журналістській макітрі» у нас із фотокором Миколою Суботою та редакторкою недригайлівської газети Іриною Панасенко виникла ідея: а чому б не дружити колективами? Я запропонувала це своєму головному редактору Василеві Дацьку, він підтримав. Оскільки відомий заповідник Михайлівська цілина знаходиться на такому своєрідному трикутнику між Лебединщиною, Недригайлівщиною та Липоводолинщиною, то так і з’явилися три «кути» навкруг цього місця. З нагоди Дня журналіста в 1997 році вперше нашим «трикутником» ми зібралися на озері Лебедине.
Надія Солодовник.
До речі, саме Надію Солодовник називає Берегинею «Журналістського трикутника» Жанна Абаровська.
‒ Без зайвої метушні, без пишних вихвалянь, наполегливо, ретельно й скромно вона робила свою справу: організовувала, готувала, домовлялася, погоджувала, узгоджувала, старалася всім догодити, щоб кожен наш спільний захід для кожного був цікавим, корисним, пізнавальним, навчальним, пам’ятним.
Географія тут стала символом, але ключовим було інше: об’єднання виникло з неформального контакту, а не з професійного обов’язку. І саме це згодом визначило його стійкість.
Перша колективна зустріч на межі Недригайлівського та Липоводолинського районів.
Як працював «трикутник»?
Попри неформальність, «трикутник» мав свою внутрішню логіку.
Зустрічі відбувалися регулярно, найчастіше в День журналіста, а також під час «днів народжень» газет. Кожна редакція почергово приймала гостей, готуючи власну програму.
‒ Розробили плани, як будемо зустрічатися, в якому форматі. Вирішили, що, оскільки ми ініціатори, значить, обидва колективи приймаємо у себе на Лебединщині. Так і було. А потім зустрічі ці продовжувалися, їздили одне до одного.
Ота наша обласна «Журналістська макітра» послужила одним із символів зустрічей. Ми купили красивий жбанок і передавали його як перехідний символ від Лебедина до Недригайлова, з Недригайлова до Липової Долини і так по колу, ‒ згадує Надія Солодовник.
Журналістська «макітра» та «колобок». У редакції газети «Голос Посулля».
Формат поєднував одразу кілька рівнів:
- професійний обмін,
- культурна програма,
- неформальне спілкування.
‒ Ми вибирали тему, наприклад, як висвітлюються ті чи інші питання в газетах, або як працюють наші позаштатні автори. Обговорювали ці питання, могли щось собі запозичити з досвіду колег, придумували щось нове. Ну і разом з цим була й культурна програма: то конкурс найсмачнішої польової каші, то демонстрація талантів, то екскурсії різноманітні, ‒ згадує пані Надія.
Така модель була життєздатною, бо поєднувала роботу і відновлення. Фактично це був прообраз сучасних тімбілдингів, але без штучності, характерної для корпоративного середовища.
Редактор-історик Ігор Скрипченко проводить «трикутнику» екскурсію недригайлівським краєм: фото в двохсотлітньосу храмі села Костянтинів.
Обмін без конкуренції
Відсутність конкуренції ‒ ключова особливість «трикутника».
Антоніна Копайгора пояснює:
– Ми ж не були конкурентами. Ми один одному не заважали, адже в кожному районі своя аудиторія, свої передплатники. Тому ми спокійно могли перейняти досвід іншої редакції.
Антоніна Копайгора в адміністрації Президента з нагоди вручення звання заслуженого журналіста України. 2009 рік.
Це дозволяло не лише обговорювати, а й впроваджувати ідеї. Так у кожному з трьох районів з’явилися спецвипуски газет «Сусіди» та дитячі газети в газеті.
Як бачимо, простір, де немає боротьби за аудиторію, стає місцем розвитку. Сьогодні ж саме конкуренція може блокувати такий обмін ідеями та напрацюваннями.
Колеги, які стали родиною
Ще одна особливість «трикутника» ‒ повна відсутність дистанції між учасниками. Це стосувалося не лише редакторів, а й усіх працівників редакцій: журналістів, коректорів, позаштатних авторів тощо.
Жанна Абаровська описує це як простір повної відкритості:
‒ У нас не було заборонених тем, навіть на знаю, що б ми могли не проговорити. І все це ‒ зі щирою зацікавленістю, дружньою підтримкою, максимально можливою допомогою. Наш трикутник був наповнений глибоким, майже родинним теплом.
Жанна Абаровська.
Цей рівень довіри формував те, що самі учасники називають майже родинними зв’язками. Важливо, що завдяки цьому сформувався, як це називають зараз, безпечний простір, де кожен міг ділитися своїми ідеями, вільно спілкуватися та налаштовувати свій психоемоційний стан.
Чому це працювало?
На запитання «на чому тримався «трикутник» стільки років?», усі три журналістки без сумнівів відповідають: «На емоціях».
Такі тімбілдинги стали способом психологічного відновлення ще до того, як у професійному середовищі заговорили про вигорання.
‒ Це був дійсно релакс. Ми наповнювалися враженнями, надихалися і це давало нам енергію працювати, творити, ‒ згадує Антоніна Копайгора.
Та чи тільки емоції тримали цю модель? Надія Солодовник, яка була однією з головних організаторок зустрічей, розповідає, що за майже 20 років існування «трикутника» ніяких збоїв у його проведенні не було, як не було і проблем чи ризиків. Зі спогадів про цей проєкт можна виокремити ключові складові моделі, які не лише дали поштовх створенню такого об’єднання, а й підживлювали його із року в рік.
Зліва направо редактори: недригайлівський Ігор Скрипченко, липоводолинська Антоніна Копайгора, лебединський Василь Дацько.
Перш за все, як уже згадали, –відсутність конкуренції.Кожна газета працювала на свою аудиторію, тому обмін не загрожував втратою читачів.
Спільний професійний контексттакож зіграв велику роль: районна журналістика мала подібні виклики, рутину, завдання ‒ і це об’єднувало.
Особисті зв’язки ‒ те, що народилося на початку і трималося до кінця. Жанна Абаровська зазначає, що спілкування з колегами не обмежувалося певною датою: вони регулярно спілкувалися телефоном, обговорювали і нагальні питання, й ідеї, тримаючи зв’язок.
Зустріч у Липовій Долині для обговорення підготовки чергового «трикутника». Зліва направо: Ігор Скрипченко – редактор Недригайлівської газети, Василь Дацько – редактор Лебединської газети, Антоніна Копайгора – редакторка Липоводолинської газети, Катерина Кравченко – головна бухгалтерка «Життя Лебединщини», Любов Носаль – головна бухгалтерка «Голосу Посулля», Олена Лубенська – завідувачка відділу «Життя Лебединщини», Надія Солодовник – заступниця редактора «Життя Лебединщини», Жанна Абаровська – заступниця редактора «Голосу Посулля».
Регулярність‒ ще одна складова успіху, адже зустрічі були не разовими, а постійними. Водночас це було й наслідком вдалих попередніх зібрань. Надія Солодовник згадує, що вони жили від зустрічі до зустрічі, чекали на нову з нетерпінням.
Внутрішня мотивація‒ останній пункт. Це точно не було формальним обов’язком, це було бажанням кожного з учасників.
Заступники редакторів Галина Чайка («Наш край»), Надія Солодовник («Життя Лебединщини»), Жанна Абаровська («Голос Посулля») з подарунками. 2010 рік.
Чи був цей досвід унікальним?
Цікаво, що самі учасники довгий час не сприймали це як щось виняткове.
‒ Для нас це не було чимось унікальним чи незвичайним. Ми просто дружили, ‒ говорить пані Антоніна.
Водночас це виглядало й інакше:
‒ Це був прецедент на всю Україну! Подібних випадків ніде не зафіксовано, ‒ зазначає пані Жанна.
Принаймні на Сумщині подібного не було точно! Як підтвердження: редакції з інших районів хотіли долучитися до акції, – про це згадують і Антоніна Копайгора, і Надія Солодовник. Обидві розповідають про спроби розширити «трикутник», додати четвертий, а то і п’ятий кут. Розширення так і не відбулося, але гостей із інших районів приймали радо, попри сталість формату.
Лебединські журналісти з подарунками липоводолинським колегам із «трикутника».
Чи можливо сьогодні зробити щось схоже?
У наш час така модель виглядає майже неможливою. Головна причина ‒ зміна самої природи медіа. Антоніна Копайгора пояснює:
‒ Зараз усі всім конкуренти. Якщо тоді у кожного з нас була своя аудиторія і свій передплатник, то тепер видання може читати увесь світ, отже, і аудиторія спільна.
Зустріч «трикутника» в Недригайлові.
Тобто якщо раніше кожна районна газета мала обмеження територією, то сьогодні географія Інтернет-медіа ширша, аудиторія масштабніша, а це умови для появи конкуренції. До цього додаються падіння тиражів, зникнення частини друкованих медіа та зміна форматів споживання інформації.
‒ Гаджети витіснили друковані засоби масової інформації. Звісно, така форма спілкування, яка була у нас, вона чудова. Проте я не впевнена, що це можливо організувати зараз. Тим паче, і часи змінилися, зараз війна дуже сильно впливає на наші життя і вбиває все хороше, ‒ каже Надія Солодовник.
У таких умовах модель, що базується на повній відкритості, стає складною для реалізації. Але у час, коли нове покоління журналістів стикається із професійним вигоранням, емоційним навантаженням, напруженням у робочому середовищі та високою конкуренцією, важливо розуміти, що потреба в довірі й підтримці нікуди не зникла. І, можливо, слід подивитися на досвід старших поколінь для того, аби покращити сучасний стан журналістської спільноти. Модель тодішнього «трикутника» не може бути відтворена один в один, проте її фундамент може стати основою чогось нового, більш сучасного та адаптованого під теперішні реалії.
Юлія КОЛОДИЧ
Фото із особистих архівів Жанни Абаровської та Надії Солодовник.
На заголовковому фото: Журналістський трикутник» лебединська сторона приймала в санаторії «Токарі».
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ.
