«Поважай та оберігай все живе на планеті», – такою була проста відповідь Аліни Остапенко, коли ми запитали про її головний меседж людям.
Вона – членкиня правління ГО «Сумське товариство захисту тварин», людина, яка присвятила своє життя догляду, порятунку та щоденній праці з тваринами. Її день починається раніше за світанок і не закінчується ввечері, адже мова йде не про рутину, а про відповідальність за сотні життів.
ВІД ХОБІ ДО ПОКЛИКАННЯ
– З чого для вас почалася зооволонтерська діяльність і чи був конкретний момент, коли ви зрозуміли, що це справа вашого життя?
– Тварин я люблю з дитинства, вдома завжди були собаки. Батьки навчили співчуттю до слабших.
За притулком я слідкувала через соцмережі, й одного дня з подругою завітали на вигул, тоді це не було так масштабно, як сьогодні… Це був 2014 рік, з того дня потроху «влилась» у цей рух і ось до сьогодні ще тримаюсь. Чи тримають ті, за кого відповідаю.
Дорога назад завжди є. Я бачила десятки людей, які вигоріли і пішли з цього всього дійства, хоча мали впевненість, що це їх покликання… Тут просто треба вміти зберігати холодний розум та неабияку внутрішню силу, бо з кожною врятованою твариною на тебе лягає відповідальність. Такої прям доленосної події я не згадаю, все йшло поступово, день за днем порятунки, стерилізації безпритульних, догляд у притулку… Що вилилося дійсно в щось більше, ніж захоплення чи банальне хобі.
– Ким ви були до того, як повністю присвятили себе цій справі, і як цей досвід допомагає вам сьогодні?
– Після школи я навчалася на перекладача з іноземних мов, але згодом зрозуміла, що це взагалі не моє. Я не можу сидіти у скучному залі серед серйозних людей і робити вигляд, що це приносить бодай якесь задоволення. Я просто почала більше займатися тваринами, пізнавати їх психологію, вивчати поведінку. Це наштовхнуло піти навчатися на кінолога.
Після були різні тематичні семінари, тренінги з зоопсихології, що дало змогу ще глибше зануритися в те, чим я займаюсь зараз.
– Чому ви обрали саме тварин, а не іншу сферу волонтерства? І що для вас означає відповідальність?
– Тут найщиріше оточення, собака ніколи не «збреше», віддячить за догляд щиріше, ніж людина. Ну і в цілому, мені, як інтроверту, любителю усамітнення, певно некомфортно було б в іншій ланці волонтерства.
Відповідальність – це не просто про «ось я взяв собаку з вулиці, я молодець відповідальний». Це про те, що ти тепер зв’язаний із цією твариною можливо тільки на день чи тижні, частіше – на місяці або взагалі роки. Тобто ти несешвідповідальність за неї аж поки не прилаштуєш, забезпечуючи все необхідне: від базових щоденних потреб до ветобслуговування, лікування, тощо.
НЕ СТАТИСТИКА – ПРАЦЯ БЕЗ ВИХІДНИХ
– Скільки тварин зараз перебуває під вашою опікою і що ця цифра означає в реальному, щоденному житті?
– Ось буквально зараз собак стало на дві більше: знайшли цуценят, яких ніхто не схотів забирати. Тож доведеться потіснитися. В реальному житті це величезна робота, щоденна, без вихідних і лікарняних, бо собаці не скажеш: «Сьогодні я хворію, ти якось день проживеш голодним». У будь-якому настрої, з силами чи без, – маєш як мінімум напоїти та нагодувати цю кількість. У кращому випадку – ще і встигнути вивести кожну собаку на прогулянку, приділити час соціалізації, паралельно шукаючи можливості, аби у тварин був запас корму, вакцин, ліків і всього необхідного. Це важко насправді. Поки особисто це не відчути, то й не зрозуміти до кінця, як ми тягнемо це все.
– Опишіть ваш типовий день як члена правління притулку: з чого він починається і чим закінчується.
– У зооволонтерстві найгірше, що можна робити, – це планувати будь-що. Адже ніколи не знаєш, хто з підопічних завтра може захворіти, і ти муситимеш відміняти всі плани…
Точно, що лишається незмінним, це кількість часу для сну. Його просто немає. Лягаєш після 00:00, встати треба о 5:30, бо десь о 6:30 я їду в притулок. В притулку ранок починається з обходу всіх собак: перевірити, чи все добре після ночі. Потім стандартно кухня, їжа, роздача обіду тваринам, приготування кормів на наступний день. Між тим зранку до вечора дзвінки, повідомлення, що втомлює найбільше.
– Яка частина вашої роботи залишається «за кадром», але є критично важливою? І яких ресурсів бракує найбільше постійно?
– За кадром фактично вся наша робота руками. В соцмережах люди бачать гарну картинку «готової собаки», доглянутої, радісної, якій шукають дім. За кадром лишається весь шлях кожної з таких тварин. Від дня, як вона потрапила до нас, і до того самого моменту, коли фотограф відзняв піарні фото для адопції.
Кошти… їх завжди не вистачатиме, бо щось дорожчає, тварин більшає, потреб не меншає. Але не скажу, що ми катастрофічно не справляємося з цим. А от із людьми найбільша біда. У нас невелика команда постійних волонтерів, цього не вистачає на ту кількість тварин, яка зараз утримується на перетримці в притулку.
ВІЙНА І ПОРЯТУНОК: НОВА РЕАЛЬНІСТЬ
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило роботу притулку, збільшивши кількість підопічних у два з половиною раза. Зросла і кількість покинутих домашніх тварин, яких власники просто залишили під час евакуації.
– Як повномасштабна війна змінила роботу притулку та масштаби проблеми безпритульних тварин?
– Тварин побільшало. Якщо до повномасштабної ми не мали більше 200 собак під опікою, то зараз ця цифра виросла вже до пів тисячі. Це при тому, що ми активно прилаштовуємо собак із притулку і багато кому відмовляємо у прийомі нових, не маючи для цього достатньо ресурсу, інакше цифра була б уже чотиризначна. Дуже багато домашніх стають бездомними через людську байдужість.
– Розкажіть про найскладніші евакуації або про історії, які запам’яталися найбільше.
– Евакуації не тільки були, але й продовжуються. Загалом за ці три роки ми змогли допомогти з перетримкою більше двом тисячам собак. Більшість із них уже прилаштовані в родини, в тому числі за кордон десь до півтори сотні поїхали. У нас є евакуйовані з Донбасу, Херсону, Харківщини, останній рік більше забирали з нашого сумського прикордоння, нерідко самі виїжджаючи в села.
Запамʼяталась одна з поїздок в Юнаківку, де були собаки на ланцюгах. Власники помешкань виїхали, не лишивши тваринам шансу на порятунок. На жаль, тоді не до всіх встигли, знаходили померлих від голоду; живих забирали до нас, кілька з тих собак досі живуть в притулку.
– Чи є історія, що досі не відпускає вас емоційно?
– Емоційно мене зачепити важко, в нашій справі головне мати холодний розум, інакше швидко вигориш. …Певно, одна з найбільш болючих історій була у селі Великі Вільми Сумського району, де місцеві вчинили злочин, стріляючи в собак. Тоді кілька було знайдено вбитими, один пес дивом вижив, заховавшись під бетонні плити. Сидів, не рухаючись, аби не почули та не добили. При цьому вже мав вогнепальне поранення лапи.
Ми його вилікували, назвали Пух. У притулку він прожив близько пів року, а потім я забрала його до себе додому. Він досі дуже боїться звуків пострілів, гучних вибухів, хоча й з того злощасного випадку минуло більше пʼяти років.
ВИГОРАННЯ, МОТИВАЦІЯ ТА СПРАВЖНІ ГЕРОЇ
– Як ви справляєтеся з емоційним вигоранням і болем втрат? Чи були моменти, коли хотілося все залишити? Що вас зупиняло?
– З вигоранням допомагає боротися щось позитивне. Коли я в притулку без сторонніх, люблю взяти колонку і під час роботи, годування чи прибирання у тварин гучно слухати улюблену музику. Це розвантажує мозок і трохи поліпшує настрій. Щодо болі втрат… це неможливо чимось заглушити, тільки час допомагає та постійна зайнятість іншими, тими, хто потребує моєї уваги.
Були моменти, коли хотілося все залишити. Крайній раз було до війни. Потім просто зрозуміла для себе, що якщо я піду – на моє місце ніхто не прийде. А тварин дівати нікуди, хоча вони й не мої особисті, але я несу за їх життя відповідальність. Та й куди вони без мене? Знаю характер кожного, вони вже як рідні. Комфортно та не виснажливо мати до ста тварин, але коли в тебе на плечах сотні і сотні, то, звісно, через втому частіше нападають негативні думки.
– Якщо говорити про героя нашого часу – хто це для вас? Чи відчуваєте ви себе героїнею?
– Військові. Без виключення. Завдяки їм ми маємо змогу жити, рятувати, продовжувати те, чим займаємось.
Себе я героїнею не відчуваю. Роблю те, що приносить користь іншим, отримуючи від цього задоволення, не чекаючи звання героя, подяк чи чогось іншого. Це моє звичне життя.
ГОЛОВНИЙ МЕСЕДЖ – УСВІДОМЛЕНІСТЬ І ПОВАГА
Насамкінець ми попросили Аліну Остапенко сформулювати головне правило для людей і порадити, що кожен може зробити для допомоги тваринам уже зараз.
– Що для вас означає бути відповідальною за життя сотень тварин?
– У цілому ти не маєш права на слабкість. Наперед маєш продумувати все до дрібниць: від того, де знайти тонни їжі на наступні місяці, до того, чи потягнеш ти умовні 10 наступних років, якщо собака не прилаштується і ти будеш з нею до самого кінця.
– Яку головну помилку, на вашу думку, люди роблять щодо тварин?
– Головна помилка – заводять їх необдумано. Коли сподівання не відповідають дійсності, тоді тварини опиняються на вулиці. Дуже часто…
– Що кожен із нас може зробити вже зараз, щоб допомогти тваринам?
– Стерилізувати свою власну, якщо тварина не несе племінної цінності. Не допускати розмноження, бо саме домашні тварини потім опиняються на вулиці, – притулок всіх не забере фізично, не маючи на це ресурсу… Для нас, зоозахисників, приємно чути, коли люди свідомо ставляться до контролю чисельності домашніх улюбленців.
У кого своїх тварин немає, – допомагати хто чим може безпритульним. У соцмережах шукати дім, приходити на вигули. Можливо, згодом захочеться запропонувати своє помешкання комусь із підопічних. Чи хтось заглибитися в це заняття глибше, як колись трапилось зі мною.
* * *
Кожна врятована тварина – це чиясь вчасна дія і чиясь відповідальність. Хтось колись не пройшов повз, не відвернувся, не переклав на інших. У цій роботі немає випадковостей: за кожним життям стоїть конкретне рішення конкретної людини.
У прифронтовому місті, де важко планувати навіть завтрашній день, життя тримається на тих, хто діє тут і зараз. Без гучних слів, без вихідних і без гарантій. Просто тому, що інакше не можуть.
І, можливо, після цієї розмови таких людей стане трохи більше. Бо життя, яке тримає сотні доль, починається з простого вибору – поважати й оберігати все живе.
Анастасія БАШТОВА,
студентка кафедри журналістики та філології
Сумського державного університету
