Хтось врятувався зі свого будинку, зруйнованого балістикою чи шахедом… Хтось накрутив ціни на житло, здаючи його вимушено переміщеним… Хтось їде під обстрілами, везучи волонтерську допомогу аж до фронту… Хтось розміщає в соцмережах веселі фото з-за кордону, бо швидко зорієнтувався, поїхав і отримав статус біженця, так і не почувши жодного пострілу… Хтось виходить на акції-нагадування про потребу повернути наших полонених із фотографією сина, доньки чи чоловіка… Хтось досі переконаний, що є «хароші расєянє»… Хтось пішки йде кілометри брудною небезпечною дорогою, бо з ним – собака, якого не кинеш самого під вибухами, а в транспорт із ним не взяли… Хтось «качається» в залі – для красоти, а на виході сцикливо озирається й запекло лає тецекашників, які буцімто «порушують його права й свободи»… Хтось поспішає на звуки вибухів, бо там – люди, які потребують допомоги – і так день за днем, ніби сили його невичерпні… Хтось…
Досвід у кожного свій. І не кожен хоче говорити про нього, хоча реальні, власні, особистісні історії війни можна складати у багатотомник.
Тут – шматочки життя тих, кому завтра сповниться чи вчора сповнилося 20. Шматочки війни. Шматочки юності. Епізоди великої історії…
Розповідайте про себе.
МИ ВСІ, ЯК ПІД ПРИЦІЛОМ
Війна змінює все. Вона не просто увійшла у наше життя, вона проникла в кожну його клітину. Життя поділилось на «до» і «після». Кожен день війни додає нові реалії в наше існування. Вона залишає шрами, змінює наші погляди на життя, на суспільство, на себе. Ми вчимося цінувати прості речі, на які раніше не звертали уваги. І у кожного з нас у серці вже поселилася частка цієї війни. Закарбувалися моменти, що залишаться у нашій пам’яті назавжди.
Я маю багато таких епізодів. Але зупинюся лише на кількох.
У пам’яті яскраво залишилися перші дні повномасштабного вторгнення, коли люди об’єдналися в той важкий час. Всі були готові допомогти один одному, захищати свої домівки та свою землю. Оптимізм і надія не покидали нас, навіть попри складність ситуації, загрози, окупацію… Ми не знали, що чекає попереду, але про погане навіть думати не хотілося.
Неминучим нашим кроком було відвідування магазину. Досі пам’ятаю, як дивно виглядали порожні полички в «АТБ». Це був один із перших днів війни, і я не могла повірити, що на полицях нема абсолютно нічого. «Як так? А що ми будемо їсти?» У голові миттєво спливла розповідь бабусі про післявоєнний голод. Я думала, що такого вже не буде. Але коли побачила порожні полиці, ця думка спалахнула, хоч і була швидко відкинута. Я втішала себе: у нас є картопля і багато іншого в підвалі. До цього ніколи не розуміла, навіщо запасати продукти, адже завжди можна було просто сходити до магазину. Тепер це мало інший зміст.
24 лютого я разом із родиною поїхала до села близ Косівщини, і далі ми каталися то в Суми, то туди. Неподалік жив сусід, який мав ставок і вирощував коропів. І, звісно, він не раз поділився з нами рибою. Та й не тільки з нами, він допомагав іншим мешканцям. Люди почали привозити живих і майже живих курей із ферми, яйця, хліб і роздавали це. Запах цього роздавання стояв на всю вулицю. Усі адаптувалися до нових умов без світла, води, зв’язку. Багато хто ховався в підвалах, але навіть під час боїв на вулицях відчувалася згуртованість і впевненість у тому, що тобі допоможуть.
Добре пам’ятаю, як один раз ми побачили чоловіків із нашого села, які йшли вулицею з сокирами в руках і з якимись пакунки. Це були російські пайки. Питаємо: «Звідки?» Вони відповідають: «Та ось, стояли тут ці тварі на танках, ми у них і вкрали. Хочете?» Поглянули, а там були старі консерви, ще, мабуть, радянських часів, упаковані в зелені картонні пакети…
Ще один момент, який чітко закарбувався в пам’яті: ми сиділи вдома, коли раптом почули гул. Виходимо на подвір’я, а тут танки. Не наші. Всього кілька метрів від нас. Спокійно рухаються, ніби вдома. Я тоді подумала: «Що їм за проблема просто розвернути дуло сюди?» Але вони поїхали далі, у бік Сум.
Зараз усе змінилося: і методи війни, і темпи, і переживання. Люди стали втомленими, але водночас і більш твердими.
Недавно стався ще один епізод, що для мене був, як ляпас. «Ланцет» упав на мій будинок. Все ціле, лише діра на даху. Я була не вдома, і це стало одним із найтривожніших моментів. Спочатку чуєш про це, і думаєш: «Десь у районі, але не у нас». Але потім, коли бачиш відео, що це сталося саме з твоїм домом, і ти не можеш додзвонитися, щоб дізнатися, що там і як… Це було дуже лячно. Але, зрештою, все добре, і я почала думати: «Чому я так перебільшую?» Водночас, до цього, як і всі ми, я була впевнена: «У мене вдома все буде добре, у нас навіть поруч немає нічого «такого», цікавого для ворога». І ось саме тоді ці ілюзії зникають. І в момент розумієш, що ми постійно як під тим дулом: чи поверне на тебе, чи поїде далі? Я себе заспокоюю: «Ну, двічі в одне й те ж місце – точно ні», але розумію – аргумент слабкий.
Можна існувати без води, світла, зв’язку, на одній рибі, з постійною тривожністю, та головне, що ти живеш і твої рідні, знайомі, друзі в порядку. Тепер лунає, як молитва: «Добре, що ми прокинулися цілими та маємо новий день». Раніше ми не замислювались і не цінували цього «просто життя», мали якісь «складні проблеми, які не можна вирішити». Але все пізнається в порівнянні. Ми не знаємо, що буде далі, але хочеться вірити в найкраще.
Катя НІЛОВА
Суми
ЖУК, КАРТОПЛЯ Й ДРОН: ВИХІДНІ НА ПРИКОРДОННІ
Знаєте, у ВПО, які мали свої будинки й городи, а потім покинули все через країну-гній, небагато можливостей десь узяти продукти на зиму. Частина шукає земельку на новому місці, а інша частина (в тому числі й наша родина) засаджує город удома. Поїхати навесні на посадку в мене можливості не було, це робили тато й бабуся. А допомогти з прибиранням врожаю я мала, інакше б собі цього не пробачила.
І ось настає час, коли бадилля на картоплі сохне через спекотне літнє сонечко. Ми мешкаємо в Охтирці. Тож традиційно заїжджаємо в АТБ за смаколиками та напівфабрикатами, щоб не померти з голоду у Великій Писарівці. Далі прямуємо додому, на любе прикордоння. Слідкуємо за дронами в небі, машина набирає швидкості й ми «залітаємо» у двір, а потім у гараж. Так починаються вихідні для моєї родини.
Це була моя перша за останні пів року поїздка додому. Перший день – пʼятниця. Бабуся влаштовує мені екскурсію городом, десь далеко чути вибухи, але нас це не зупиняє. Вона хвалиться морквою, помідорами, огірками; показує, як ростуть арахіс і кабачки. Якраз цукіні ми й обираємо собі на вечерю. Увечері я проводжу час зі своїми хвостиками, з котами й песиком Жуком, а потім все затихає. Все, та не «шахеди», їхній гул нагадує, що війна все ще триває.
День другий, ми збираємося йти копати картоплю. Вже час, бо до наступних вихідних вона буде мʼякою. Копаємо й чуємо, що над нами дрон. Ми в городах, далеко від дому, та дрон нас не чіпав. Думали, наш. Накопали кілька мішків і вирішили повернутися до роботи після того, як спаде спека.
Вечір. Ми підготували все потрібне знаряддя – мішки, завʼязки, велосипед, лопату, відра та робочі рукавиці, і вирушили далі гнути спину. Починаємо роботу, і я помічаю в небі літачок, що йде на удар. Ймовірно це була «молнія», вона влучила в приміщення дитсадочка. Про те, куди влучило, дізналися вже на місці. Туди прийшли трошки згодом, після того, як відвезли кілька мішків картоплі додому. Постояли, подивилися, поговорили з татом і вирішили повертатися на город до бабусі.
Майже дійшли, аж із росії летить дрон. Тут ми вирішили відчути себе, ніби Мауглі, й трошки полазити по лісочку поблизу городу. Розказую про все з позитивом, бо інакше з цією війною можна загнутися. Так от, цей руснявий дрон завис над нами. Думаю, бабуся прочитала про себе всі молитви, які знала. А тато встиг додати на свою голову кілька сивих волосин, бо переживав більше за мене, ніж за себе. З нами ще був Жук, який усе розумів і тихенько прикипів до бабусі, коли ми нарешті зупинилися.
Дрон продовжував висіти поряд і в мій мікрорайон почали прилітати міни. З дуже пронизливим свистом. Я розуміла, що зараз краще не панікувати. Тож просто чекала, коли все закінчиться, разом із домашніми. Знала, що я наче не готова померти. Куди так рано? Я ще не виконала всі свої хотєлки й не зробила поки достатньо для цього світу й своєї країни. Цей обстріл тривав 20 хвилин.
Ми знали, що заряд у дрона має колись закінчитися, тож готували план повернення додому. Тато сказав, що будемо бігти додому, і якщо хтось почує вибух, то маємо відразу впасти на землю. Ми погодилися, дрон почав відлітати, а ми побігли додому. Бабуся думала, що ми вже не виживемо й нас навіть не знайдуть у тому лісочку. Поки бігли, то я фоткала все, що бачила: обірвані лінії електромережі, які почали палити суху траву й віддавали в землю свою силу; далі побачила свою задимлену вулицю. Зі мною був Жук, біг попереду й слідкував, щоб ніхто не відставав.
Три хвилини зайняла дорога до будинку. Ми зайшли в хату й пролунав ще один гучний вибух, від якого піднявся пил. Я зрозуміла, що до нас у будинок відлетів шмат російського заліза. Він пробив стіну коло вікна, розбив скло, порвав бабусину куртку, в якій і застряг. Усе це за декілька сантиметрів від мене з татом. Ми не панікували, а лише перевірили один одного, чи не поранило нас. На щастя, все обійшлося.
У момент, коли тікала від дрона, в голову прийшла геніальна ідея: «Мені подобається бігати». У школі була легкоатлеткою, а потім закинула цю справу через підготовку до ЗНО. Чомусь не виникло відчуття страху. Та який страх? Можливо, підсвідомо боялася, що помру. Фотографувала наслідки обстрілу, щоб залишити хоч щось важливе після себе.
Ця ситуація нагадала мені, що таки варто цінувати життя, про що я часто забуваю. А ще тоді ті 20 хвилин під дроном і мінометним обстрілом дали час зупинитися й подумати, чого я хочу. І ще зрозуміла, що ця викопана картопля для мене тепер найцінніша. Думаю, що дивні думки, які виникають у голові під час складних ситуацій, – захисна реакція мозку, бо він теж втомився жити в стресі без відпочинку.
Юля ЛАГУТА
Охтирський район
ЗА КІЛЬКА ДНІВ ЗНИЩИЛИ КІЛЬКА ЕПОХ…
Біль. Заперечення. Лють. Ось три стани, які я відчуваю зараз.
Прабабусин дім, який до початку війни був гамірним центром для всієї нашої родини, тепер став чорним попелом. Коли ти чуєш про це, мозок іще намагається захиститися і дати хоч якусь надію. Але коли вже бачиш ці руїни – це нищівний, цілковитий розпач.
Для росіян цей будинок просто мішень, що стала «відпрацьованою». Для нас – ціла епоха, знищена в одну мить. Це не лише стіни, це всі наші спогади: світлі, гучні, а часом, чого вже приховувати, трохи з нотками кайдашевої сім’ї, – які просто взяли і розтоптали.
Понад двадцять років прадідусь вкладав туди свою працю. Прабабуся тим часом наповнювала будинок життям, створюючи той самий сімейний затишок, але додаючи до нього трохи перчинки. У них було шестеро дітей. Ви можете тільки уявити, скільки поколінь бачив цей дім, і скільки людей збиралися за цим завжди трохи тісним святковим столом…
Важко тримати це у собі. Тому хочу просто поділитися моїм дитячим селом Будівельне.
Воно маленьке, таке затишне, вулички ніби притулилися до балки у формі літери «Г». У ньому було все для простого життя: школа, магазин, медпункт. І крейдовий кар’єр – економічна основа більшості мешканців, який теж став мішенню і тепер зруйнований.
Дорога сюди завжди була виснажливою, але такою очікуваною! Автобус закінчував маршрут у Білокопитові, і далі – пішки, крутий і довгий підйом на гору. Ох, для мене в дитинстві цей шлях здавався нескінченним. Ти крокуєш під пекучим сонцем чи на морозі, і здається, що дорога ніколи не закінчиться, адже наша хата стояла аж на самому краю села. Проте нудно не було. Я відчувала себе мандрівницею, ішла, щось собі вигадувала, насолоджувалася краєвидами, а вони, повірте, були неймовірними. Навколо лише ліс. До речі, саме там були особливі грибні місця. Ми з батьками завжди поверталися з повними відрами. Хоч чистили їх потім до пізньої ночі, задоволення від процесу було величезне. Усе заради того, щоб взимку скуштувати цю смакоту.
Це взагалі мамина рідна земля. Тут її коріння. Проте цей край підкорив і тата. До війни вони мали свій план: купити дім, розвести господарство, знову насолоджуватися грибними місцями, відпочивати біля річки. Вони бачили тут свою старість. Тепер, звісно, і ці мрії, і та хата, яку батьки хотіли купити, теж зруйновані.
Місцеві жителі до останнього вірили, що село витримає і вистоїть. Але за один тиждень росіяни знищили десятки хат, історій та епох…
P.S. Зимові фотографії – з моєї крайньої поїздки в село, перед 24 лютого. Це було 10 січня. Після цього я повернулася туди лише на похорон прабабусі…
Настя ЛУТЧЕНКО
Шосткинський район
