У бабусиній квартирі Wi-Fi з’явився кілька років тому. Пароль – ім’я й дата народження кота. Телефон лежить поруч, між чашкою кави та старою газетою, яку вона все одно купує «на звичку». Новини тепер приходять не поштаркою, а повідомленнями у Viber або Telegram: із блискавичними заголовками, великою кількістю знаків оклику й закликами «терміново переслати/підписатися». Вона довіряє кожному з них. Бо колись у газетах не брехали.
На другому кінці міста – інший Wi-Fi. Він під’єднується до нового типу реальності, де інформація – це не просто потік, а поле бою. Тут важливо не лише читати, а й розуміти. Саме це усвідомила Анастасія Сазанова, випускниця кафедри кібербезпеки СумДУ. Для неї медіаграмотність спочатку звучала як поняття десь між гуманітарними дисциплінами, – не її сфера. Але тепер каже, що це – броня, без якої не виживеш у сучасному світі.
«Інформація – це теж поле битви. Раніше я могла просто поширити новину, не перевіривши джерело. Тепер перше, що роблю, – це перевіряю автора, дату, посилання. Бо абсолютно кожен із нас відповідає за те, щоб не стати дзеркалом неправди».
Голос Насті спокійний, але впевнений. Такий тон мають люди, які вже втомилися від надлишку сенсацій. На одній із зустрічей, яку проводила Анастасія у рамках практики, вона показувала групі старшокласників дві схожі новини: одна реальна, інша вигадана. Відрізнили лише троє з десяти. Один із хлопців пояснив: «У першій просто не було емоцій». І саме ця фраза, каже вона, стала ключем до розуміння: фейки не завжди створюються, щоб обманути, – їх поширюють, щоб викликати емоцію. І перемогти це можна тільки холодним розумом.
Паралельно з молоддю, яка вчиться перевіряти джерела, старше покоління сприймає інформацію на дотик. Бабуся не знає слова «фактчекінг», але вже навчилася дивитися на дату публікації. Раніше вона могла одразу переслати повідомлення про нові тарифи на газ або таємні постанови уряду. Тепер телефонує:
– А правда, що завтра вимкнуть світло на тиждень?
– Ні, бабусю, це фейк.
– А раптом ні?
Тоді починається звична розмова: відкриваємо сайт міськради, дивимося офіційні повідомлення, порівнюємо джерела. Іноді не переконують навіть факти, бо емоція сильніша за логіку. Але з часом у бабусі з’являється нова звичка: вона вже не пересилає все підряд, а каже: «Так, ну перевіримо». Це, мабуть, і є перша перемога. Бо медіаграмотність – це не тільки про те, як ми сприймаємо новини, а й про те, як ми спілкуємося. Іноді найважливішою перевіркою стає діалог між поколіннями.
Та не всі прагнуть цього діалогу. Серед учнів 10-11 класів дедалі частіше можна почути: «Я не читаю новини, бо негативу й так вистачає». У Threads вони пишуть, що не хочуть «підживлювати тривожність». І це теж частина сьогоднішньої медіареальності – відмова споживати новини, бо їхній потік здається нескінченним і виснажливим. І тут постає нова проблема: якщо старші покоління ще вірять усім, то молодші – вже нікому. Вони живуть у світі, де довіра стала розкішшю.
На одному практичному воркшопу, який організовував Харківський прес-клуб, організатори показували серію дописів із соцмереж: половина правдива, половина – ні. Після обговорення більшість із нас (а це, на секунду, студенти, які вже мають знання у сфері журналістики і медіаграмотності) зізналася: «Ми навіть не замислювалися, що нами теж так можна маніпулювати». Саме тоді з’явилося справжнє розуміння, що медіаграмотність – це не знання, а процес дорослішання. Бо бути медіаграмотним означає прийняти факт: тебе теж можуть обдурити.
За дослідженням ГО «Детектор медіа», у 2024 році індекс медіаграмотності українців становив 72 зі 100 можливих балів. Це кращий показник, ніж кілька років тому, проте лише 7% громадян демонструють справді високий рівень критичного сприйняття новин.
Звіт показує, що молодь віком 18-25 років стійкіша до маніпуляцій, тоді як люди старшого віку залишаються найвразливішими. Їхня інформаційна поведінка часто обмежується телевізором і Viber-групами. Саме там поширюється більшість фейків.
Але головна небезпека не в цих різницях, а в тому, що між ними утворюється інформаційна прірва. Дві паралельні України – дві стрічки новин. І між ними – Wi-Fi, який може або з’єднати, або остаточно розділити. Ми живемо між цими двома Wi-Fi: бабусиним і тим, де сумніваються в усьому. Один передає довіру, інший – критичну оцінку. Один хоче вірити, інший – перевіряти. І саме в цьому балансі між серцем і розумом, між емоцією й аналізом народжується справжня стійкість.
Можливо, колись дві реальності з’єднаються в одну, у якій не потрібно буде нічого доводити. А поки ми живемо між двома Wi-Fi: перевіряємо, пояснюємо, сперечаємося, вчимо. І, може, саме це нас і рятує.
Аліна ШЕВЧЕНКО,
магістрантка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
