Спілкуємося перед від’їздом на фронт після невеликої перерви – Освалдас відновлювався після поранення. І важлива деталь — говорить він переважно українською.
– Освалдасе, ким ви були у мирному житті?
– За освітою я юрист, але юридичною діяльністю не займався – зрозумів, що це мені не цікаво. Тому подався у бізнес. Військовим я ніколи не був. Але зараз такий час, що військовим може бути кожен. Подивіться, скільки дівчат стали військовими – і їх цьому ніхто не вчив. Чоловіки, які навіть не уявляли, що можуть бути воїнами, стали ними. Бо час такий. Зараз кожен може знайти себе і бути потрібним в Україні та приєднатися до боротьби з агресором.
– Як вирішили, що маєте стати воїном і воювати саме в Україні?
– Коли я вирішив, що йду боронити Україну, я, чесно кажучи, не знав, чим конкретно буду займатися. Не знав, де служитиму, що робитиму. Але знав: я маю тут бути. Почав із волонтерства, щоб зрозуміти, чим можу бути корисним. Я бачив, що роботи дуже багато: хлопці постійно щось просили, постійно в чомусь була потреба. Найбільше – у дронах. Ми спочатку їх просто ввозили і навіть не розуміли, що це і для чого. Лише згодом усвідомили, наскільки це ефективна зброя.
Ми почали співпрацювати з литовськими фондами й спрямовувати допомогу саме на дрони. Ми просили: не надсилайте нам шкарпетки чи одяг, не потрібно їжі – Україна може себе прогодувати. Але дрони потрібні постійно, і все, що з ними пов’язано. Так я почав активніше втягуватися в цей процес, розбиратися в техніці і зрештою зрозумів, що маю приєднатися до боротьби. Але перед цим усвідомив: мені треба вчитися. Немає сенсу йти на війну, якщо ти нічого не розумієш. Щоб перемогти ворога – треба вчитися.
– Як відбувалося ваше входження у військову службу?
– Я почав, умовно кажучи, з «легкого заходу» на фронт. Придивлявся, прислухався до досвідчених воїнів, вчився, як вижити у цій війні, як поводити себе. Я служив майже рік до того, як піти безпосередньо на передову. Згодом доєднався до 78-ї бригади ЗСУ.
– Чому ви не обрали іноземний легіон?
– Коли я був на Майдані, відчув готовність українців битися за себе, за своє. Мені це імпонувало. Саме тому мені хотілося служити саме з українцями і у підрозділі, який працює у дроновій тематиці. Тому я приєднався до роти БПЛА. У нас зібралися дуже досвідчені хлопці, і ми показуємо хороші результати.
– Ви згадали Майдан. Що він для вас означав?
– Це був 2014 рік. Я тоді був в Україні, бачив усе на власні очі. Те, що українці робили, – це те, в чому я не міг не брати участь. Мене тоді вразило і продовжує вражати – думаю, що й багатьох у Європі вражає, – як українці виборюють своє право жити так, як вони хочуть.
Українці почуваються у своїй країні як удома: не подобається влада – вони її скинули. Люди розуміють, що це їхня країна, їхнє життя, і ніхто не має права втручатися. Українці самі розберуться, який їм потрібен президент, який прем’єр. І цей бойовий дух, коли люди виходять, не сидять і не обурюються тихо вдома…
От саме цим відрізняється українець від москаля. Українець – побачив проблему, встав, пішов і її вирішив. А москаль сидітиме біля пляшки горілки, плакатиме, нитиме – але сидітиме. І це ще в кращому випадку. В іншому – взагалі мозок не вмикатиметься, і він не бачитиме тих проблем, які є у власній країні.
Мені здається, що і в моїй Литві люди почали пильніше придивлятися до своїх політиків саме після вашого Майдану. У нас теж багато проросійських політиків – зараз вони притихли. Литовці теж не миряться з несправедливістю. Можливо, ми трішки не такі квапливі, як українці. Можливо, більш терплячі. Але я впевнений, що мої співгромадяни можуть діяти так само рішуче. Особливо радує, що у нас активна молодь. Можна сказати, що ми у вас вчимося, заряджаємося від вас цією енергією і бажанням самим відповідати за власне життя.
– Як вам загалом в Україні?
– Мене з дитинства дратувало все москальське. Тим, хто застав Радянський Союз, знайоме це нав’язування російської культури, музики. Мені нічого з цього не подобалося – це було чуже. А з українським такого не відбувається. В Україні я почуваюся як удома. Мені зрозуміла і приємна мова. Мені подобається українська музика, культура загалом. А кухня – взагалі! Український борщ – то любов.
– Чи відчували мовний бар’єр?
– Ні. На диво. Я швидко почав розуміти. Але я продовжую вивчати українську, мені прикро, що в моїй мові ще багато російських слів, але я їх викорінюю. Литовська і українська мають багато спільного. Моя бабуся говорила литовською, але в її мові було багато українських слів. Наприклад: «содиба», «сукня», «рута». А цибулю вона називала «цибуліс». Особливо спорідненість відчувається в діалектах. Якщо подивитися в історію, культура йшла звідси на північ. Напевно, той «цибуліс» таки від вас і прийшов.
У мене був один побратим із Литви, ми з ним спілкувалися на своєму діалекті. Цим діалектом володіють, думаю, не більше ніж 10 тисяч людей. Це важка мова. І я уявляю, якщо росіяни перехоплювали ті розмови, то як вони собі ламали голову: хто ж там воює на стороні України? (Сміється).
Українська мова багата і складна. У вас одну річ можна назвати десятьма словами – і ви зрозумієте, про що йдеться. Складно, але вчимося.
– Як ваша мама сприйняла ваше рішення йти на війну? Що сказала родина?
– Мама завжди в мене вірила і підтримувала. Вона знає, що я буду на стороні правди. Ми з нею часто зідзвонюємося. Коли вона питає, як у мене справи, я кажу, що добре, але вона ніколи не вірить. За ці три роки ми бачилися лише один раз – я їздив у Литву у відпустку. Нещодавно я був поранений, і мама дізналася про це не від мене, а з місцевих медіа. Довелося показувати рану, щоб довести, що зі мною все добре.
Дружина та донька без ентузіазму, але прийняли мій вибір.
– Як ви зараз почуваєтеся і як оцінюєте лікування в Україні?
– Друзі в Литві радили приїхати до місцевих лікарів, щоб вони мене оглянули. Вони розуміли, що в Україні великий потік поранених, і хотіли трохи розвантажити українських медиків. Але коли я приїхав у Литву, лікарі сказали: мене дуже добре прооперували в Україні, їхня допомога не потрібна. Перший осколок із мене витягли в Сумах. Я бачив, як багато поранених з фронту і як до них ставиться персонал. Це дуже людяно. Інколи – до сліз. Треба розуміти: догляд за пораненими – це не завжди приємно, але персонал був настільки привітним, що від доброго слова швидше загоювалися рани. Я шкодую, що не всім подякував, але при нагоді повернуся і обов’язково подякую.
Я розумію, що саме в Україні зараз народжується унікальний досвід лікування бойових поранень. Такого досвіду, напевно, немає ніде у світі.
– Чи вірили ви, що буде війна? Мені здається, навіть тоді, коли росіяни вже йшли нашою Сумщиною, багато хто не вірив, що це виллється у велику повномасштабну війну.
– Я теж не вірив, що війна може бути такою. Друзі, з якими я спілкувався, теж не вірили. Але я знав одне: якщо почнеться війна, я буду допомагати Україні. Вранці, у день початку вторгнення, я вже хотів їхати, але були проблеми з логістикою. Я тоді був у Німеччині. Хотів не просто їхати, а взяти ще й автомобіль. У Німеччині ця процедура не дуже швидка. А в Литві вже швидко зібралися волонтерські групи, які готували допомогу Україні. Я виклав оголошення, що мені треба поїхати в Україну, і буквально за годину знайшлися люди, готові віддати свій автомобіль.
– На вашу думку, чи розуміють європейці, що насправді відбувається в Україні?
– Я думаю, що в Європі багато хто розуміє: якщо Україна не встоїть, Росія не зупиниться. Вона піде далі. Не треба чекати окупанта на своїй землі – його треба знищувати, поки є така можливість. Тому до цієї боротьби мають бути максимально залучені й європейці. Війна багато змінює…
– Війна багато змінює, кажете. Що саме?
– Вона змінює людей, змінює думки. І я думаю, що багато європейців насправді дуже добре розуміють, що відбувається. Можливо, це страшно усвідомлювати: страшно розуміти, що є ворог, який може прийти на твою землю, тебе вбивати, забрати твій будинок і говорити, що це його. І саме в цей момент дуже яскраво розумієш: просто сидіти й казати «це моє майно, це моє нажите» – немає сенсу. Бо все це можна втратити в одну мить. Усе, що ти надбав за життя, може зникнути миттєво.
– Як ви оцінюєте позицію Європи?
– Шкода, що зараз європейська політика більше спрямована на слова співчуття, ніж на реальні активні дії. Слів співчуття сьогодні мало. Я часто пояснюю знайомим ситуацію простим прикладом: коли ти будуєш гарний будинок, коли маєш достаток, ти береш охорону для цього будинку і добре цю послугу оплачуєш. Україна сьогодні – це охоронець Європи. Але європейці не дуже квапляться платити за охорону свого будинку.
На жаль, живемо в час, коли значущих політичних постатей у нас немає. Не народилися нові Рейгани чи Тетчер – рішучі, сміливі політики, які не бояться брати відповідальність за свої рішення. Європа готується до війни, але робить це неквапливо, ще не усвідомлюючи, навіщо їй це.
– Чи не розчарували вас українці за цей час, доки ви в Україні?
– Ні разу. Я жодного разу не пошкодував, що воюю за Україну. Українці – достойні люди.
– І все ж, чому ви вирішили воювати? Це ж не ваша країна. Якою є ваша головна мотивація?
– Я народився в Радянському Союзі і добре пам’ятаю, як нам стирали ідентичність. Ми знаємо, що це за ворог. Вільнюс – за 40 км від білоруського кордону. Я воюю в Україні, щоб не воювати вдома. Ми маємо перемогти ворога тут, щоб він не йшов далі. Тут і похоронимо окупанта. Усе має закінчитися тільки перемогою України.
Ілюстрації – з https://www.youtube.com/watch?v=hRoMxW_c1Y4
