Знову зливаються в один голос спогади дітей і педагога. Усі різні, але однакові в своєму ставленні до війни.
У них – і усвідомлення себе, іншої, та раптове розуміння хворобливого звикання до жахіть війни, як у Каті… І прихована за звичайними словами ода мамі, такій сильній, що з нею менш страшно; такій цілеспрямованій, що хочеш брати приклад із неї, – як у Олексія… І «цитатна» драма (справді драма – від слова «драматургія») пані Ірини, читаючи яку, розумієш глибину трагічності людських історій, підсилену війною. А ще розумієш, що така людина здатна навчити розуміти й творити. До речі, у 2022-му, коли ми вагалися, чи все ж проводити Фестиваль у частково окупованій області, в скутих облогою Сумах, і вирішили – треба проводити! – саме вихованка пані Ірини зайняла перше місце в творчому конкурсі фестивалю.
Маленькі портрети на тлі великої війни… Хоча, може, насправді – великі портрети на тлі бездумної, ницої, убогої війни?..
ЛИШЕ ОДНА ДОБА
Це був лише один вечір, але він умістив усе.
Спочатку – веселий чат із другом про мультики.
Потім – пронизливий звук, від якого стискається серце.
Потім – біг до сховища, темрява, тіснота…
Потім – очікування. У темряві. Тримаючи за руку маму і молодшу сестру.
Потім – вихід.
І повітря, що здається солодшим за будь-коли.
І сміх через нерви.
І знову повідомлення другу: «Привіт, живий? Продовжуємо про мультики?»
Це був лише один вечір. Але він є мірою того, як ми змінилися…
Сидячи у підвалі, чуючи вибухи, я згадувала наших домашніх улюбленців, які залишилися вдома: чи страшно їм?
І свідомо розуміла: нам зараз не так страшно, як хлопцям, які в цей час на передовій; як волонтерам, які їдуть під обстрілами, щоб віддати речі нашим захисникам…
Єкатерина КУЛІШ,
учениця 5-А класу Конотопського обласного академічного ліцею «Лідер»
МОЄ ДИТИНСТВО ПРИПАЛО НА ВІЙНУ
Мене звати Олексій. Мені було 9 років, коли почалася війна. 24 лютого я залишився вдома. Мама з сестрою Настею поїхали до школи. Ближче до десятої мама повернулася дуже налякана. Вона сказала, що в місті танки. Ми почали швидко збирати речі. Мама нервувала, але говорила чітко – що класти в пакет, що – в машину. Коли ми їхали до бабусі в іншу частину міста, я побачив обпалене тіло. Тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що почалася війна.
У бабусі ми одразу почали переобладнувати підвал. Зносили туди матраци, ковдри, електропростирадла. А мама знову поїхала. Через дві години вона повернулася з тіткою та її родиною. Усі були налякані, всі мовчали або плакали.
Ніч була дуже холодна. Вночі я чув постріли з боку об’їзної дороги. Мама дозволяла виходити в туалет тільки після того, як сама перевіряла, чи безпечно навколо.
Потім був танковий бій – зовсім близько до бабусиної хати. Зі стелі підвалу сипалася пилюка. Мама просила сестру грати на сопілці, щоб ми хоч трохи відволіклися.
Мама виїжджала щодня. Вона привозила хліб і продукти нам і людям на вулиці, розповідала новини. Люди слухали й плакали.
А потім були літаки. Я вперше побачив, як прогинаються бетонні плити перекриття. Дуже хотілося додому, але було страшно. Мама постійно спілкувалася телефоном із людьми з Тростянця. Я чув, як казали, що на гору виїхала техніка. Мама одразу наказувала нам ставати в куток – у найбезпечніше місце в укритті. І приблизно через сім секунд ми чули вибух.
Коли мама їхала допомагати людям, ми залишалися з бабусею, дідусем, дядьком Ігорем, тіткою Іриною та двоюрідними сестрами Ясею й Алісою. Бабуся бігала нагору готувати їсти. Я шукав собі заняття – перекладав цеглу в кут, щоб не заважала, виклав доріжку, щоб швидше бігти в безпечне місце. Тоді ще було світло. І зі світлом, і з часом страх трохи відступав.
Одного разу мама приїхала й сказала, що Тростянець наші звільнили. Вона розповідала про людей, яким допомагала. Про дівчинку Катю, якій було 12 років. Вона потрапила під завал стіни, їй в око набився бруд із піском. Її терміново треба було везти в Одесу, але не було солярки, щоб дістатися до поїзда. Я пам’ятаю, як мама дзвонила міському голові Охтирки Кузьменку. А потім я чув, як у слухавку плакала й дякувала мама Каті. Очільник міста прийшов до них, привіз гроші й пообіцяв допомогти з евакуацією.
За маминими історіями можна писати книгу…
Я багато пишу про маму, бо тоді весь мій світ був у ній. Вона була настільки сильною й зібраною, що я був упевнений: усе буде добре.
Був квітень. Сонячний, теплий і дуже тихий день. Мама взяла мене й сестру з собою, щоб показати, що сталося з містом. Я побачив розбитий вокзал – місце, де ми ще не так давно з хлопцями гралися й бігали грітися. Тепер там були суцільні руїни. Поруч –дім, точніше, його половина. На деяких вікнах ще висіли занавіски, але було видно шафи й розбитий унітаз. Усе, що люди нажили за життя, було зруйноване.
У квітні мама інколи брала нас додому, але спали ми в коридорі. Я допомагав їй розсипати крупи по пакетах і розвозити людям. Бігав годувати цуценят і котів біля руїн вокзалу та розбитих будинків і розумів, що життя все одно продовжується.
Зараз уже не все пригадати. Але звук літака я пам’ятатиму все життя. Я пам’ятаю дівчинку Алісу, про яку мама розповідала, – їй із дідусем не вистачило трьох метрів, щоб залишитися живими.
Зараз я допомагаю мамі робити хімічні грілки й гелеві свічки для військових, збирати кошти. А в перший рік війни я все літо стояв із друзями на базарі, щоб зібрати гроші на генератор для військових. Пам’ятаю телеведучу Лесю Нікітюк, яка приїхала в Охтирку на запрошення моєї мами й привезла корм для безпритульних тварин. Це було моє перше дуже яскраве враження. Я дивився на маршрутку телевізійників зі слідами від куль, наспіх заклеєних плівкою, і розумів, що війна іде по всій країні.
…Зараз мені 13 років. Я згадую, як ми з мамою ходили на заняття з поводження зі зброєю, як я вчився заряджати автомат і уявляв, що мама відстрілюється від ворогів, а я подаю їй набої. І повз нас не пройде жоден ворог. Це була лише уява, але вона давала сили. Зараз я ходжу до школи, вчуся бути журналістом, допомагаю тваринам. І я не знаю, чи став би я таким, як зараз, якби не мама, не війна і не підтримка родини.
Дуже хочеться миру. Ні – не миру. ПЕРЕМОГИ.
Олексій МАКСИМЕНКО,
учень 8 класу Охтирського ліцею ім. Б. Антоненка-Давидовича, вихованець гуртка «Журналістика» ОМЦПО МАН
«ВІЙНА МАЛЮЄ КРОВ’Ю АКВАРЕЛІ…»
Росли, росли – і виросли хлоп’ята,
Чиїсь кохані і чиїсь сини,
Щоб Україна не була розп’ята,
Пішли боротись, – хто ж, як не вони?!
Ліна КОСТЕНКО
Eпізод, який вразив під час повномасштабної війни найбільше? Особисто для мене, починаючи з 24 лютого 2022 року, він триває аж дотепер… Якийсь нескінченний, студений і безжальний як лютневий мороз, одноманітний епізод…
Хаотичні спогади-спалахи, уривки чиїхось фраз, тривога та лють, безпорадність, біль, безсилля, відчай… І десь у глибині – малесенький вогник надії…
Якщо колись я знайду в собі мужність написати книгу про війну, то назву її «Нотатки, пошматовані з серця» або – вирвані з душі… посічені кулями… викарбувані… незарубцьовані… незагойні… Усі варіанти підходять і не підходять одночасно. У своїй книзі я спробую передати звуки та голоси, з якими засинаю й прокидаюся майже чотири роки.
«Мамо, вони бомбили Марік вночі… Мамо, війна… Ти тільки не хвилюйся, прошу!»
«Повітряна тривога! Негайно в укриття! Повітряна тривога!»
«Мамо, я так пишаюся своїми хлопцями! Вони воюють, як леви! Вони роблять неможливе…»
«Сєстрьонка, патєрпітє нємножка… Я в Челябінскє за вас всєх пєрєживаю-то… Скора наші-то вас асвабадят…»
«Мамо, що підказує тобі твоє материнське серце? Ми виберемося з «Азовсталі» живими?»
«Рана на руці нагноїлася. Різали без анестезії. Мамо, я волав на весь бункер! Голосніше, ніж тоді, у дитинстві, у стоматолога…»
«За наказом керівництва ми виходимо у полон. Зустрінемося в Києві! Дуже тебе люблю!»
«Добрий день, кур’єрська доставка! Жіночко, це Вам – тюльпани, цукерки… Це ж треба, із самої «Азовсталі»?! Ну що Ви, заспокойтеся, жіночко, не плачте…»
«Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
Якийсь тюльпанчик раптом проросте…»
«Шановна пані! Ми ознайомилися з Вашим зверненням щодо звільнення Вашого сина та невістки. На жаль, ми нічим не можемо допомогти».
«Повітряна тривога! Негайно в укриття! Повітряна тривога!»
«Шановна пані! Ваше звернення щодо звільнення дітей поза нашою компетенцією. Радимо звернутися до…»
«Ми не можемо допомогти, вибачте…»
«Ми не можемо допомогти…»
«Ми не можемо допомогти…»
«Ми не можемо…»
«На жаль, Ваш діагноз підтвердився. Тримайтеся! Спочатку хіміотерапія. Потім операція. Потім знову хімія. Лікування буде тривалим…»
«Повітряна тривога! Негайно в укриття! Повітряна тривога!»
«Ви чули? Був обмін полоненими! Ну що там, Ваші повернулися?»
«Ваші не повернулися?»
«А Ваші знову не повернулися?»
«І досі Ваші не повернулися???»
«А Ви зверталися у Червоний Хрест?»
«А Ви куди зверталися?»
«Господи, де Ти? Почуй мене, Господи, благаю! Я більш не маю сил…»
«Мамо, мамо, це я! Нас обміняли, мамо! Я в Україні!!!»
«Господи Всемилостивий, дякую Тобі…»
«Мамо, одразу після реабілітації повертаюся в стрій. Ти ж знаєш, я не можу інакше. Там мої хлопці… Якщо не я, то хто ж?»
«На жаль, Вам потрібна ще одна операція… Тримайтеся!»
«Господи Всемогутній, врятуй та збережи!»
«І чого Ваш син досі ТАМ? Чи не набридло йому воювати? Він зовсім Вас не жаліє! Та скільки можна?»
«Увага! Вимкніть прилади з розеток! Критично низька напруга! Наберіть запас води! Пуски ракет з Брянської області!»
«Повітряна тривога! Загроза балістики! Негайно в укриття!»
«Мамо, Василь загинув… зостався малесенький син… клята русня…»
«Війна малює кров’ю акварелі…»
«Повітряна тривога! Над містом БПЛА! Негайно в укриття!»
«Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть»
Пані Ліно, це про мене також. Це про всіх нас…
Ірина РОМАНОВА,
керівник прес-центру «Інтерсвіт» Конотопського обласного академічного ліцею «Лідер»
Фото Охтирки та Конотопу – з Інтернету.
Попередні публікації теми – https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna/ ,
https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-2/ , https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-3/, https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-4/
