У програмі Фестивалю «Медіасвіт веде у Всесвіт», який щорічно проводить для школярів кафедра журналістики та філології Сумського державного університету спільно з Сумським прес-клубом та обласною організацією Спілки журналістів України, є й онлайнове навчання. Назвали його – Школа «Абетка медіаграмотності та журналістики». І цього року після одного з навчальних спілкувань запропонували учасникам «домашнє завдання» – спробувати написати текст для проєкту «Я і війна».
«Найактивнішими у виконанні завдання виявилися вихованці Будинку дитячої та юнацької творчості Великописарівської селищної ради, – розповідає контактна особа Фестивалю, доцентка кафедри, голова Сумського прес-клубу Алла Федорина. – Ніби парадоксально. Адже будинку, де знаходився заклад, уже немає. Його розбили росіяни.
Діяв центр дитячої та юнацької творчості на вулиці Шкільній. І, як розповів мені редактор Великописарівської газети (також релокованої через агресію рф) Олексій Пасюга, колись у цьому приміщенні була просто школа. Як казали, – стара школа. Справді стара, бо була побудована ще наприкінці 19 століття. До неї ходили покоління й покоління великописарівців. Тепер її немає.
Поруч на вулиці Шкільній була й нова школа. Саме вона стала першим в Україні об’єктом ураження півторатонним КАБом. Отож, нової школи теж немає.
А твори дітей є. Хоча розкидані вихованці Будинку дитячої та юнацької творчості всіма усюдами. І, впевнена, цих творів могло й не бути в такій ситуації, але вони є, бо серед творів дітей – і есе директорки Будинку Світлани Миколаївни Курило. Людини, яка продовжує свою роботу, – і хай війна посунеться!..
Тож немає стін, зруйнованих тими, хто воює проти шкіл і дітей, – але є люди: керівниця, яка сама долучилася до Фестивалю і приєднується до занять; вихованці, які тримаються своєї спільноти і вірять, що прийде час знову зібратися разом у рідній Великій Писарівці.
Власне – прочитайте їх твори…»
«НА 13-ЛІТТЯ Я ЗАГАДАЛА НЕ ПОДАРУНОК, А МИР…»
23 лютого 2022 року я сиділа у вітальні й дивилася телевізор. На годиннику було 20:27 – цей час я запам’ятала назавжди. Мама розмовляла з хрещеною в сусідній кімнаті, коли зайшла бабуся і сказала: «Наташо, збери документи, почнеться війна». Тоді мама заспокоїла її, сказала, що війни не буде. Того вечора я ще зібрала портфель до школи, не підозрюючи, що звичне життя закінчується.
24 лютого я прокинулася від метушні. Мама бігала по кімнатах і збирала документи. Бабуся запитала, що сталося, і почула відповідь: «Війна почалася». Спершу мені здавалося, що це сон, але дуже швидко прийшло усвідомлення – це реальність.
Перші дні були страшними. З часом ми звикли жити під звуки тривог і вибухів. Після звільнення Охтирки, Тростянця та нашої Великописарівської громади стало трохи спокійніше.
У листопаді 2022 року мені виповнилося 13 років. Уперше в житті я загадала не іграшку чи подарунок, а мир і повернення дядька з війни.
У 2024 році стався вибух, який я пам’ятаю до хвилини – 22:31. Він був настільки сильним, що я ніколи раніше такого не чула. Наступного дня все повторилося майже в той самий час. Було страшно, і ми змушені були виїхати. Я думала, що це лише на кілька тижнів, але минуло вже два роки, а додому ми так і не повернулися. Наша школа зруйнована, громада щодня страждає, гинуть воїни й мирні люди.
Попри все, ми не втрачаємо надії. Ми обов’язково повернемося додому, відбудуємо нашу країну і громаду. Єдине, що неможливо повернути, – це життя людей, яких забрала війна…
Анастасія КАРЛАШОВА
Інклюзивно-ресурсний центр Великої Писарівки.
«НЕ ДУМАЛА, ЩО ПИСАТИМУ ПРО ВІЙНУ В ТЕПЕРІШНЬОМУ ЧАСІ»
24 лютого 2022 року мій годинник – внутрішній, а не годинник на стіні, – почав відраховувати секунди нового життя. Життя з сиренами та вибухами. Я ніколи не думала, що писатиму про війну в теперішньому часі, що вона стане частиною моєї щоденної реальності.
Пам’ятаю, моя мама завжди говорила: «Війна – це не кіно». Тоді я не дуже розуміла, що це означає. Тому що фільми завжди здавалися мені такими далекими і нереальними. Але коли війна ввійшла в наше життя, я зрозуміла, що жоден фільм, яким би страшним він не був, не може передати того страху, який ми відчуваємо насправді. Жоден сценарій не дасть вам відчуття, як завмирає серце при звуці вибуху, або відчуття паніки, коли ви шукаєте укриття і ховаєтесь від загрози.
…Природа оживає, земля наповнюється кольором і теплом. Весна насичена тонкими ароматами. Дерева вкриваються пишним листям, а квіти розпускаються барвистим килимом. Птахи повертаються з теплих країв і наповнюють ліси своїми піснями. У струмках течуть талі води, а небо яскраве і чисте. Але на зміну пташиному співу приходять сирени, і я не відчуваю радості від початку весни… Весна 2024-го – переломний момент у моєму житті. Рішення покинути Велику Писарівку було найважчим. Не тільки тому, що мені довелося покинути селище, але й тому, що довелося залишити все, що було частиною мого життя, – мій дім, моїх друзів, мої спогади. Війна змусила мене шукати безпеки далеко від місця, де я виросла. Втрата домівки стала болючою раною, яку не гоїть час.
У безтурботні дні дитинства майбутнє здавалося світлим. Тепер здається далеким і недосяжним, ніби стало частиною іншого життя. І хоча ми знайшли безпечне місце, відчуття втрати продовжує вбивати мене. Той будинок, ті люди і та весна вже ніколи не повернуться. Війна забрала в мене спокійне дитинство.
Кажуть, справжня сила полягає в тому, щоб знайти в собі сили рухатися вперед, незважаючи на всі втрати. Ернест Хемінгуей писав: «Світ ламає всіх, і багато хто стає сильнішим у зламаних місцях». Я вірю, що одного дня я повернуся до Великої Писарівки. Але сьогодні селище має зруйновані будинки, безлюдні вулиці. Практично щоденні пожежі через ворожі дрони стали справжньою проблемою. Селище практично знищено від рук російських загарбників. Галасливі шкільні коридори тепер порожні та розбиті вщент. Класи, де ми проводили стільки часу, зруйновані. А нас, колишніх учнів, розкидало по всьому світу. Там, де колись були сміх і радість, тепер тиша і відчай. Але навіть у руїнах я відчуваю щось живе. Навіть у темряві війни маю світлу надію: одного дня ці вулиці знову наповняться радістю, сміхом і щастям.
Анжела СЯДРА
Зупинка громадського транспорту.
«СЬОГОДНІ МИ – ВПО. БЕЗ ЖИТЛА, БЕЗ РЕЧЕЙ, БЕЗ ШКОЛИ, БЕЗ РОДИНИ…»
Коли почалася війна, я ще не до кінця розуміла, що це означає і що взагалі відбувається. Але дуже швидко відчула, як змінився світ навколо. З’явилися страшні новини, тривога та сльози в очах дорослих, гул російської техніки за вікном. На жаль, війна увійшла в моє життя і стала частиною щоденної реальності.
…Уранці я ще спала, коли до кімнати зайшла мама і почала мене будити. Вона сказала, що почалася війна. Спочатку я не могла повірити в це, бо подібні речі на той момент здавалися дуже далекими. Але з маминого голосу я зрозуміла, що це правда.
Увесь день ми дивилися новини, телефонували рідним, хвилювалися і не знали, що буде далі. Було страшно, особливо за близьких людей і за наше майбутнє. Здавалося, що звичне життя зупинилося. Було страшно. Я не знала, що буде далі. Вулицями повзла російська техніка, а літаки снували над нашою хатою і бомбили місто Охтирку. Ми ховалися у підвалах, погребах, у хатах. Було темно, холодно і страшно. Нескінченні ночі і такі короткі дні!
З приходом тепла ніби трішки полегшало. Але… Ми садили городи під вибухи снарядів, по селищу стріляли з РСЗВ, градів, танків, запускали ракети. Але найжахливіше сталося у березні 2024-го, коли нашу громаду «засипали» КАБами. А дрони, мов бджоли, що вилетіли з вуликів, почали полювати на людей – вбивати, бомбити людські хати, кидати вибухівку наосліп.
Сьогодні ми – ВПО. Без житла, без речей, без школи, без родини…
Ми навчилися жити в умовах війни. Сирени, тривоги, страшні новини стали частиною нашого щодення. Це важко, але ми тримаємося разом. Війна навчила мене цінувати прості речі, на які раніше не звертала уваги: можливість прокинутися вдома, якого наразі не маю; побачити сонце; спілкуватися з друзями… Я навчилася радіти кожному мирному дню.
Коли мені сумно або тривожно, я малюю, читаю, займаюся творчістю. Це допомагає зберігати спокій і віру. Я вірю, що добро сильніше за зло, а світло – сильніше за темряву.
Я вважаю, що війна – це випробування. Але я знаю: Україна переможе. І обов’язково настане день, коли ми скажемо: «Ми вистояли. Ми вільні. Ми вдома».
Я мрію про мир, про тихе життя без страху і про щасливе майбутнє для моєї України.
Марина БАРБІНА
Ліцей імені І. М. Середи.
«ДЛЯ ДІТЕЙ ВПО ВІДКРИЛИСЯ НОВІ МОЖЛИВОСТІ, АЛЕ ЦІНА ЇХ НАДТО ЖОРСТОКА…»
Війна увійшла в моє життя не попередивши, не спитавши дозволу. Вона зруйнувала звичний ритм нашого буття, змінила думки й змусила швидше подорослішати. А те, що раніше здавалося звичайним і простим, стало безцінним.
Через небезпеку ми були змушені виїхати з дому у березні 2024-го. Це був складний і тривожний час: невідомість, постійні переживання та пошук місця, де можна було б бути у відносній безпеці. Мама дуже хвилювалася за нас, бо нас у неї троє. Ми довго шукали житло, а потім пристосовувалися до нових умов і вчилися починати все знову.
Попри всі труднощі, я намагалася не здаватися й знаходити сили підтримувати маму, молодших сестру і братика. Я знайшла себе у спілкуванні і творчості – почала займатися різними видами мистецтва, спортом, знайшла нових друзів.
Із вересня я почала займатися боксом. Спорт допоміг мені стати сильнішою не лише фізично, а й морально. Бокс навчив мене витримки, дисципліни та віри в себе.
Звичайно, для нас – дітей ВПО – відкрилися нові можливості. Але ціна цього, на жаль, занадто жорстока і висока.
Війна принесла багато болю, але вона показала силу людей і важливість підтримки. Я вірю, що війна закінчиться, а Україна відродиться ще сильнішою. Я мрію про мирне життя, де дитинство й юність будуть без страху та сирен.
Ангеліна СКОРОМНА
Магазин “Олімп”.
«КОЛИ ПІДПЛИГУЄ ХАТА І ВУХА ЗАКЛАДЄ ВІД ВИБУХІВ, ЦЕ СТРАШНО»
…Колись мені розповідала мама, а їй бабуся – про війну. Було страшно тільки від самих слів.
До 24 лютого 2022 року ми жили щасливо, красиво, весело. 23 лютого, закінчивши заняття у Будинку дитячої та юнацької творчості о 17.00, поспішали додому освітленими вулицями селища. Зробили уроки, подивилися телевізор, полягали спати у теплі ліжечка…
…Мене розбудив телефонний дзвінок та крик мами: «Війна? Цього не може бути!» Гучні незрозумілі звуки з боку кордону, спалахи сигнальних ракет, метушня. Одягалися нашвидкуруч, мовчки, тихо. Можливо, тоді ми ще не розуміли усього жаху, який випав на долю наших родин. А коли піднялося сонечко, вулицями селища поповзли колони ворожої техніки. З того моменту відлік часу наче зупинився. Постійні обстріли, гул літаків і танків. Я не хочу згадувати цей день, але пам’ять не стерти…
Війна. Зараз я доволі часто замислююся та ловлю себе на думці: «А що означає це слово, яке його значення?». «Війна» – вити, страждати. «Война» (рос.) – вой (рос.), волати. Мабуть, це слово має єдине значення, на якій би мові воно не звучало – страждання, біль, горе… Війна – це зло, сльози, біда, розруха, смерть рідних і близьких.
Для кожного з нас війна це – мільйони згублених людських життів, зруйнованих, розтрощених селищ і міст. І все це – через нездорові амбіції однієї істоти, яку, на жаль, підтримують тисячі й тисячі…
…Коли я працювала над матеріалами, йшов обстріл. По нас «гилили» з якоїсь нової незрозумілої зброї. Здригається земля, здається, підплигує хата, вуха закладає від потужних вибухів. І це страшно. Я уявляю, як страшно тим хлопцям і дівчатам у окопах…
Я теж намагалася допомагати та наближати нашу Перемогу. Довгими зимовими вечорами 2022-2023 років ми різали тканину на сітки, картон на окопні свічки, робили заготовки… Нас вигнали з наших домівок, ми – ВПО. Але, не дивлячись ні на що, ми допомагаємо дорослим плести сітки, виготовляти окопні свічки, запальнички, збираємо та сушимо лікарські рослини, малюємо, робимо обереги.
Спільна робота, взаємна підтримка та взаєморозуміння – це найголовніші ключі до нашої перемоги. І не буде прощення ворогу за скоєне. Бо не можна простити все те лихо, що приніс українцям «братський народ».
Ярослава КРИВОНОС
Великописарівська селищна рада.
«Я І ВІЙНА – ЦЕ ПРОТИСТОЯННЯ»
Війна увірвалася в моє життя не з книжок і фільмів, а з вибухів і тривожних дзвінків. Вона прийшла без запрошення – різко, боляче, назавжди змінивши мій внутрішній світ. І тепер я живу в реальності, де слова «мир» та «перемога» стали найбільшою мрією, а слово «Україна» – найбільшою цінністю.
Звичайні дні напередодні – робота, дім, діти… Але якесь тривожне передчуття ятрило душу. Увечері 23-го, десь близько 23.00, ми стояли на вулиці і дивилися на червоне небо з боку росії.
Ніч 24 лютого 2022 року… Четверта година ранку, телефонний дзвінок: «Наш прикордонний наряд обстріляли, почалася війна». Я не одразу зрозуміла зміст сказаного – як?! Зайшовши до кухні, побачила у вікно тільки сліди від сигнальних ракет – червоно-помаранчево-зелені – сигнали тривоги та наближення ворога. Але повірити в те, що говорять? Це просто не вкладалося у голові! Я не чула вибухів, я не чула автоматних черг – мій мозок відмовився вірити в те, що відбувалося.
З першим вибухом зупинився настінний годинник. 4.20 навічно, бо він так і не «пішов». Зателефонувала старша донька: «Мамо, почалася війна. Нас підняли по тривозі». Потім – молодша: «Київ бомблять». Вона саме була на навчанні у Харкові. Єдине, що змогла я вимовити: «Нас теж, ми їдемо до тебе».
Паніки не було, було відчуття тривоги. Із жахом згадую дорогу до Богодухова… Згадую, як «летіли» до Харкова, на околицях якого вже йшли бої наших воїнів із ворогом… Згадую, як я бігла від знаку «Харків» до Холодної гори, бо доїхати не було можливості… Як повзли у п’ять рядів автівки з Харкова… І нарешті – спочатку здивовані, а потім перелякані, повні сліз, очі моєї дитини. Ми «вискочили» із Харкова вчасно.
І почалися тривожні, болючі, страшні та чорні дні та ночі. Постійні бомбардування та колони російської техніки вулицями селища. Так тривало два місяці. Потім, із приходом весни, трошки полегшало. Ми повернулися, здалося, до більш-менш нормального життя. Але це тільки здавалося.
Наше селище – під постійними обстрілами. Гинуть цивільні, діти; спалені та розбиті будинки, школи, бібліотека, багатоповерхівки, магазини… Наш Будинок дитячої та юнацької творчості зруйновано кабами, а першого вересня 2024 року він вигорів вщент.
Із березня 2024 року ми стали ВПО. Ми не внутрішньо переміщені, ми – вимушено переміщені, нас вигнали з наших домівок – нас позбавили домівок, майна, роботи – всього!
Я і війна – це протистояння. Війна намагається посіяти страх, розпач, втому. А я вчуся знаходити сили, підтримувати інших, не втрачати віру. Війна забрала мій спокій, але подарувала розуміння цінності життя, людської теплоти, єдності та любові до України.
Особливо боляче бачити, як війна вплинула на дітей. В їхніх очах – дорослість, якої не мало би бути. Та водночас – щирість, світло і надія. Працюючи з дітьми, я відчуваю особливу відповідальність: допомогти їм зберегти віру в добро, у майбутнє, у себе. Навіть під звуки сирен ми створюємо, малюємо, мріємо. Бо творчість – це наш маленький спротив темряві та злу.
Я не тримаю зброї в руках, але моя зброя – слово, підтримка, турбота, робота з тими, хто найбільше потребує тепла. Кожне заняття, захід, усмішка дитини – це мій особистий внесок у перемогу. Я підтримую наших військових – волонтерю.
Війна навчила мене не відкладати життя «на потім»: цінувати світанки, радіти простим речам, обіймати рідних міцніше, дякувати тим, хто боронить нашу землю. А найголовніше – вірити, навіть тоді, коли важко.
Я і війна – це історія болю і сили. Але я знаю: Україна вистоїть. Бо ми – народ, який уміє боротися і любити. І після війни обов’язково прийде мир. А разом із ним – нове життя, яке ми збудуємо власними руками.
Це зовсім маленька розповідь – фрагмент життя «до» та «після».
Коли закінчиться війна, ми напишемо книгу спогадів – гірких, болючих, але таких необхідних.
Світлана КУРИЛО
На заголовкому фото – Будинок дитячої та юнацької творчості сьогодні.
Фото надані Світланою Курило.
Попередні публікації теми – https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna/ ,
https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-2/ , https://mediakolo.sumy.ua/publications/ya-i-vijna-3/
