Війна змусила тисячі людей покинути свої домівки. Зазвичай у новинах це звучить сухо – цифрами, статистикою, зведеннями. Але за кожною цифрою стоїть окрема доля, окрема трагедія, окрема історія втрати.
І дуже часто ці історії – ще й про братів і сестер наших менших. Бо коли люди евакуюються у невідомість, далеко не завжди є можливість забрати із собою тварин. Знайти житло навіть для себе – складно. А знайти прихисток, де погодяться прийняти ще й песика чи кішку, – задача із зірочкою. Не кожен готовий впустити чужу людину, а тим більше – людину з тваринами. Самим тваринам теж потрібні умови, увага, лікування.
Тому не дивно, що багато собак і котів так і залишилися стерегти розбиті, напівзруйновані домівки. Але декому все ж усміхнулася доля. Наша історія – саме така. І це історія зі щасливим… хвостом.
Головну чотирилапу героїню звати Аліса. Сьогодні вона вже справжня міська собака. Вона живе у Сумах, має дім, турботливих господарів і навіть власне коло прихильників. Але ще не так давно її життя було зовсім іншим.
Прихистила Алісу родина Рекунів.
Ігор Рекун журналіст. Попри часто ненормовану журналістську роботу, говорить, що тварини у їхньому домі були завжди.
– На мою думку, саме домашні тварини створюють у домі справжнє тепло. Окрім цього, вони виховують у дітях доброту змалечку. Та й для мене самого, після виснажливих журналістських буднів, пухнасті друзі стали тим самим тихим прихистком і розрадою у житті, – зізнається чоловік.
Тварини були в родині весь час, поки росли діти. Потім вони подорослішали, роз’їхалися, але звичка тримати дома чотирилапих залишилася.
Дружина пана Ігоря – Неля – давно товаришує з волонтерами, які рятують безпритульних тварин, допомагає їм і не раз брала додому тих, кому був потрібен прихисток.
Так у родині з’явилася кішка Графиня.
Її попросила забрати одна з волонтерок, переконана, що тваринці буде важко виживати серед великої кількості котів. І справді – характер у кішки виявився особливий.
– Вона не дуже любить компанію, намагається усамітнюватися. Через це її й прозвали Графинею, – посміхається Ігор Рекун.
Пізніше у домі оселилася ще одна кішка – Шейла. Її знайшли зовсім маленькою разом із п’ятьма братиками й сестричками. Волонтерка попросила Нелю прихистити хоча б одне кошеня, хоча б тимчасово. Але, як це часто буває, «тимчасово» дуже швидко перетворилося на «назавжди».
Був у родині й песик Єфім. Він хворів на епілепсію і потребував особливого догляду. Господарі намагалися не залишати його самого вдома, адже напад міг статися будь-якої миті. Та вік і хвороба зробили своє.
– Песик пішов на райдугу, – тихо говорить Ігор.
Після смерті Єфіма родина вирішила, що іншого собаку вже не заводитиме. Надто важко переживати втрату. Тим більше, діти далеко, а двох кішок для дому, здавалося, цілком достатньо. Рішення ухвалили на сімейній раді.
А вже буквально за кілька днів Неля принесла додому Алісу.
– Ну, а які тут могли бути заперечення? Аліса – значить Аліса, – сміється чоловік.
Собаку теж врятували волонтери. Відомо, що вона з Краснопільського району. Яким було її життя до війни – невідомо. Чи був у неї господар, чи народилася на вулиці – теж.
Нові господарі знають тільки, що собака тривалий час бігала у зграї інших псів, і спіймати її волонтерам вдалося далеко не одразу. Та про те, що життя у Аліси було непростим, багато говорила її поведінка.
– Коли ми тільки почали виводити її гуляти, вона гавкала буквально на все – на людей, інших тварин, машини. Було видно, що собака постійно перебуває у стресі. Вона дуже боялася різких звуків. А ще у неї було особливе ставлення до військових. Було кілька разів, що Аліса знаходила серед натовпу людей у військовій формі і зупинялась біля них, навіть сідала, немов біля господаря, – згадує Ігор Рекун.
Минув час, перш, ніж Аліса зрозуміла: тепер їй нічого не загрожує. Поступово вона стала спокійнішою, почала довіряти людям, дозволяти себе гладити, спокійно реагувати на інших собак. Але до одного звуку так і не звикла. До шахедів та вибухів.
– Вона їх чує раніше за нас. Бувало, ще нічого не чути, а Аліса вже починає нервувати, проситься додому. Ми, біжимо… І буквально за кілька хвилин над нами летять шахеди, – розповідає чоловік.
Тепер Аліса живе звичайним щасливим собачим життям. У неї є свої улюблені маршрути для прогулянок, свої смаколики і навіть свої шанувальники.
Особливо полюбили собаку літні сусіди родини Рекунів. Вони часто запрошують господарів разом з Алісою до себе в гості – просто щоб погладити собаку, поговорити з нею, почастувати чимось смачненьким. І щиро радіють, коли Алісі смакують приготовані для неї гостинці. Аліса для них завжди бажана гостя, яка дарує позитивні емоції та навіть підтримку.
А ще Аліса стала своєрідним магнітом для переселенців із Краснопільщини.
– Дуже часто на прогулянках до нас підходять люди, просять дозволу її погладити. Я зазвичай розповідаю історію Аліси, бо думаю: можливо, це стане для когось прикладом і людина теж наважиться взяти тваринку додому, – говорить Ігор Рекун. – І помітив одну цікаву річ. Дуже часто до Аліси тягнуться саме люди з Краснопільського району – ті, кого війна так само вигнала з рідного дому. Для них вона така ж землячка, як і будь-яка людина. Вони розуміють, що пережила ця собака. А вона, мені здається, теж якось особливо до них ставиться.
Поки Ігор розповідає про Алісу, він майже весь час усміхається. Каже: у час війни тварини часто стають для людей справжньою розрадою. Допомагають хоча б ненадовго відволіктися від тривог і важких новин. А ще – нагадують про дуже прості речі. Про те, що навіть у найтемніші часи у світі все одно має залишатися місце для людяності, доброти і любові.
І не тільки до людей.
Світлана ШОВКОПЛЯС
