Понад двадцять років він очолює громадську організацію «Спортивний клуб інвалідів “Фенікс”». Попри власну інвалідність, допомагав іншим долати внутрішні бар’єри, знаходити себе через спорт і приймати нові виклики. Його головне кредо звучить просто: «Не бійтеся жити».
Повномасштабна війна змусила Олександра шукати прихистку в Латвії, проте не змусила відмовитися від своїх принципів. Сьогодні він є голосом України за кордоном: веде авторську колонку для латвійських читачів, активно волонтерить і продовжує нести правду у своїй професії, власним прикладом доводячи, що справжні обмеження існують лише в нашій голові.
– Олександре, Ви почали писати ще у школі. Чи пам’ятаєте свій перший матеріал і те відчуття, коли побачили його надрукованим?
– Це було, здається, у дев’ятому чи десятому класі. Тоді я почав писати для районної газети «Радянська правда» (нині це видання має назву «Білопільщина»). Писав невеликі матеріали про шкільне життя: новини, події, різні історії зі школи. Якщо не помиляюся, перший надрукований матеріал був про змагання чи то КВН, чи інших шкільних конкурсів, що відбувалися у Білопільській середній школі №4.
Коли вперше побачив свій текст у газеті, це, звісно, була радість. Тоді були зовсім інші часи: радянська школа, інші реалії. Мені було приємно, що вчителі й адміністрація школи побачили публікацію. Пишалися тим, що про нашу школу написали в газеті.
– Чому вирішили писати саме для цієї газети?
Насправді вибір тоді був невеликий. У кожному районі була своя районна газета, а в області виходило лише кілька видань, зокрема «Ленінська правда» та «Червоний промінь». Інших друкованих медіа фактично не існувало.
Я вже тоді планував вступати на факультет журналістики Київського державного університету. Для вступу потрібно було подавати власні публікації на творчий конкурс. Тому я почав активно писати й надсилати матеріали до районної газети.
До моменту вступу мені вдалося назбирати приблизно десяток або півтора публікацій. Саме так і почався мій шлях у журналістиці.
– Що спонукало обрати саме журналістику?
– Насправді спочатку я мріяв зовсім про іншу професію – хотів бути футболістом. Але з часом зрозумів, що через стан здоров’я навряд чи зможу досягти великих успіхів у професійному спорті. Тоді, у радянські часи, про параолімпійський спорт майже не говорили. Люди з інвалідністю фактично були ізольовані: вони навчалися переважно у спеціалізованих інтернатах, а не в звичайних школах. Тому можливостей реалізувати себе в спорті було дуже мало.
Коли я почав усвідомлювати, що футболістом не стану, з’явилася інша мрія – стати футбольним коментатором. Це вже було більш реалістичне бажання. Проте я розумів, що на коментаторів окремо не навчають, тому вирішив обрати журналістику. Хотів спочатку стати журналістом, працювати у спортивній журналістиці, а згодом, можливо, прийти й до коментування.
Взагалі спорт завжди був важливою частиною мого життя. Ще з дитинства я дивився всі можливі трансляції, записував результати матчів у зошити, листувався з уболівальниками з різних міст Радянського Союзу. Навіть робив власні невеликі записи та нотатки про спортивні події. Тому можна сказати, що шлях у журналістику для мене почався саме через любов до спорту і, зокрема, до футболу.
– Чи був у Вас журналіст або коментатор, який вплинув на ваше професійне становлення?
– Із українських я б згадав Сергія Дерепу, Сергія Савелія, які були найвідомішими голосами саме українських футбольних трансляцій у 90-х роках. Якщо говорити про загальносоюзних коментаторів, то це Коте Махарадзе та Володимир Маслаченко.
У 1980-х роках більшість футбольних трансляцій здійснювало центральне телебачення, тому саме цих коментаторів чула вся країна. Фактично на їхній роботі й формувалося розуміння того, якою має бути спортивна журналістика та телекоментування.
Пізніше з’явилися й інші відомі українські коментатори, зокрема Валентин Щербачов, який багато зробив для розвитку української спортивної журналістики. Сьогодні зовсім інша плеяда талановитих коментаторів із зовсім іншою манерою коментування.
Уболіває і працює. Олександр на стадіоні «Велодром» у Марселі на ЄВРО – 2016.
– Ви працювали і у великих виданнях, і в місцевих медіа. Який період журналістської роботи був для Вас найбільш визначальним?
– Свій професійний шлях я починав у тій самій районній газеті «Радянська правда», до якої ще школярем дописував. Згодом працював редактором місцевого радіомовлення в Білопіллі. Пам’ятаю, як о шостій п’ятнадцять ранку разом з Ніною Подобрій виходив у ефір проводового радіо: «Говорить Білопілля. Доброго ранку, шановні радіослухачі». Тоді мені було близько двадцяти років – я ще навчався, але вже працював.
Пізніше перейшов до обласної газети «Червоний промінь». Це був надзвичайно сильний і професійний колектив. Володимир Садівничий, Віктор Звагельський, Юрій Мацько, Володимир Дьоменко, згодом до редакції повернулася Алла Федорина. Для мене, як для молодого журналіста, це була справжня школа професії. Працювати поруч із такими людьми було і корисно, і приємно.
Згодом я почав співпрацювати з різними українськими виданнями. Писав для газет «Український футбол», «Молодь України», а також власним кореспондентом по Сумщині для видання «Независимость», яке на початку 1990-х мало мільйонні наклади й було одним із найпопулярніших у країні.
Кілька років віддав міській газеті «Суми і сумчани», – поки щербанівські «шістки» у міськраді не змусили показово написати заяву про звільнення з посади виконуючого обов’язки головного редактора, – за неправильну, на їх переконання, і неузгоджену з ними політику газети.
Тоді відразу мене запросила «Панорама» разом із Євгеном Положієм. З цим виданням у мене пов’язаний найдовший і, мабуть, найважливіший період моєї журналістської роботи. Там я пропрацював майже двадцять років і там же завершив свою активну діяльність в Україні. Взимку 2022 року…
Паралельно співпрацював і з іншими медіа – із Сумською телерадіокомпанією, різними FM-станціями, працював у пресслужбах. Журналістська практика була дуже різноманітною.
– Я так розумію, Ви переважно писали про спорт?
– Насправді ні. Хоча саме любов до спорту привела мене в журналістику, писати доводилося практично про все, особливо спочатку. Я робив матеріали і про сільське господарство, і про виробництво. У «Панорамі» певний час вів кримінальну рубрику. Займався розслідуваннями на історичну тематику, за що отримував перемоги на різних всеукраїнських конкурсах.
У 1990-х роках поширеною практикою були виїзди в рейди разом із правоохоронцями або митниками. Ми перевіряли різні ситуації на місцях, інколи навіть допомагали викривати порушення. Пригадую випадок, коли разом із працівниками ДАІ на кордоні затримали вантажівку з лісом, який намагалися незаконно вивезти без документів. Після цього до мене вночі додому навіть приїжджали люди й настійливо просили не публікувати матеріал.
Тобто журналістика тоді була дуже живою і часто ризикованою професією, доводилося працювати безпосередньо «в полі».
– Але спорт усе ж залишався важливою частиною Вашої роботи?
– Безумовно. Спорт для мене завжди був більше, ніж просто тема для матеріалів, – це певною мірою спосіб життя. Я висвітлював матчі єврокубків, ігри національної збірної України, працював на чотирьох чемпіонатах Європи з футболу. Писав не лише про футбол, а й про інші види спорту. За що від Національного олімпійського комітету України тричі отримував відзнаки як кращий спортивний журналіст року.
Вшанування переможців. На церемонії нагородження кращих спортивних журналістів України в Національному олімпійському комітеті України, 2008 рік.
Крім того, журналістика допомогла мені реалізувати себе і в громадській діяльності. Тривалий час я очолюю спортивний клуб людей із інвалідністю «Фенікс». І зараз координую його роботу дистанційно. Завдяки знайомствам у спортивному середовищі ми отримували підтримку від відомих спортсменів. Наприклад, із нашим клубом співпрацювали такі спортсмени, як всесвітньовідома легкоатлетка Ярослава Магучіх, капітан національної збірної України з баскетболу Артем Пустовий, капітан київського «Динамо» Сергій Сидорчук…
Фактично моє життя довгий час було поділене навпіл: приблизно 50% – журналістика і 50% – громадська діяльність.
– Чим спортивна журналістика відрізняється від інших напрямків?
– Насправді принципово вона нічим не відрізняється. Головне – бути професіоналом у своїй справі та добре розуміти тему, про яку пишеш. Часто жартують, що журналісти знають усе, а конкретно нічого. Тому, на мою думку, важливо мати свою спеціалізацію.
Неможливо однаково добре писати і про кримінал, і про аграрні технології, і водночас глибоко розбиратися у футболі на рівні англійської прем’єр-ліги. Можливо, є такі вундеркінди, але я, на жаль, ні. Кожен журналіст усе одно має обрати сферу, в якій він почуватиметься найкомфортніше.
Так само, як театральний журналіст повинен добре знати театр, режисерів, акторів, так і спортивний журналіст має бути зануреним у спорт. Я, наприклад, найбільше працював із темами футболу, біатлону, лижних гонок, легкої атлетики, настільного тенісу… Мені було легко спілкуватися з тренерами та спортсменами, тому що я розумів специфіку їхньої роботи.
Тож справа не в тому, спортивна це журналістика чи ні. Головне – професіоналізм, відданість справі, розуміння теми та відповідальність перед читачем.
Зустріч в Ризі. З капітаном збірної України з баскетболу і другом «Фенікса» Артемом Пустовим.
– Наскільки важливо спортивному журналісту любити спорт і розуміти його зсередини?
– Думаю, це дуже важливо. Більшість спортивних журналістів, яких я знаю, у той чи інший спосіб були пов’язані зі спортом. Хтось займався ним професійно, хтось – на аматорському рівні. Але спорт у їхньому житті був завжди.
Мені складно уявити людину, яка пише про футбол, але ніколи навіть не тримала м’яч у ногах. Хоча, звісно, такі випадки можуть бути. У футболі ж є люди, які не були знаними футболістами, але стали великими тренерами.
Втім, у моєму досвіді такого не було. Більшість – це люди, які справді живуть спортом. Бо спортивні журналісти, вони, напевно, трішки «хворі». В тому плані, що спорт – це все життя.
Навіть зараз, коли через війну я більше працюю з темами війни та життя українців за кордоном, я все одно підтримую контакти зі спортсменами, тренерами та колегами. Спортивна журналістика відійшла від мене. Але я від спортивної журналістики не відійшов.
Успіх на трьох. Богдан Грінка з батьками після перемоги на міжнародному турнірі.
– Що в цілому Вас найбільше приваблює у журналістиці: можливість говорити з людьми, впливати на суспільство чи любов до слова?
– Мабуть, у певній мірі все разом. Але найбільше мене завжди приваблювала можливість через журналістику розкривати сутність людини.
Недарма моя дипломна робота була присвячена темі: «Інтерв’ю як спосіб виявлення особистості співрозмовника». Мене завжди цікавило не просто поставити стандартні запитання: де людина працювала, чого досягла, які має нагороди. Мені було важливо показати, якою вона є насправді.
У 1990-х роках я навіть зробив цикл інтерв’ю з відомими людьми Сумщини. Серед них були прокурори, керівники великих підприємств, директори. Але я намагався показати їх не лише як посадовців чи професіоналів, а як людей – із характером, переживаннями, внутрішнім світом.
Пригадую один випадок. Зробив велике інтерв’ю з Людмилою Рязановою, дуже впливовою людиною у свій час в області, яку багато хто знав як «залізну леді», її боялися. А ніхто не знав її як людину. Як жінку. Після публікації вона зателефонувала мені й сказала, що вперше побачила себе в матеріалі такою, якою є насправді. Навіть зізналася, що розплакалася, читаючи його. І тоді я зрозумів, що журналістика – це не лише тексти чи новини. У певному сенсі журналіст має бути психологом. Без тонкого відчуття людини, без розуміння її характеру дуже складно зробити справді глибокий матеріал.
– Які принципи для Вас є непорушними у журналістиці?
– Найголовніший принцип – це совість. І в журналістиці, і в житті загалом.
Якщо людина живе в гармонії зі своєю совістю, їй не соромно за власні вчинки й за свою роботу. Неможливо бути чесним у професії й водночас нечесним у житті. Тому для мене головний критерій завжди був один – совість. Якщо вона чиста, значить, ти робиш свою справу правильно.
– Чи були у Вашій практиці матеріали або теми, які давалися особливо складно — емоційно чи психологічно?
– Звісно, такі матеріали були. У журналістиці це неминуче. Бувають ситуації, коли редактор дає завдання підготувати матеріал, а ти відчуваєш, що ця тема тобі зовсім не близька. Або потрібно зробити інтерв’ю з людиною, до якої ти особисто ставишся критично, бо знаєш, що вона «гнила».
У таких випадках працювати, звісно, непросто. Адже доводиться відкладати власні емоції й особисте ставлення. Але це частина професії. Журналіст не завжди пише тільки про те, що йому подобається або що викликає симпатію.
У кожній редакції є редакційна політика, план матеріалів, конкретні завдання, які потрібно виконувати. Тому іноді доводиться працювати над темами, які не надто надихають або навіть викликають внутрішній спротив.
– Як у такій ситуації зібратися і все ж зробити матеріал?
– Тут потрібно просто перемкнутися і намагатися відокремити особисті емоції від професійної роботи. Іноді доводиться буквально пересилювати себе. Але це теж частина професії. Наприклад, редактор може попросити взяти коментар у людини до якої ти маєш негативне ставлення. Проте журналіст повинен залишатися професіоналом і працювати без зайвих емоцій. Головне – виконати свою роботу об’єктивно і коректно.
У цьому сенсі журналісти справді універсальні люди. Вони виплутаються з будь-якої ситуації і за потреби можуть із будь-чого зробити цукерку. А можуть і навпаки – з цукерки зробити, вибачте, лайно. Зрештою, всі ми люди, всі ми живі організми – і ви, і я.
Якщо людина вважає себе професіоналом, вона виконає свою роботу незалежно від власних симпатій чи антипатій. Але при цьому дуже важливо залишатися чесним перед собою і своєю совістю. Саме це, на мою думку, і визначає справжній професіоналізм у журналістиці.
– Як Ви ставитеся до сучасної тенденції швидкої новинної журналістики? Зараз часто важливіше бути першим, ніж точним.
– На мою думку, у журналістиці на першому місці завжди має бути не швидкість, а достовірність. Оперативність важлива, але вона не повинна переважати над точністю і правдивістю інформації. Новина має бути перевіреною, корисною і зрозумілою для аудиторії, чи то читачів, чи слухачів, чи глядачів.
Сьогодні ситуація така, що журналістика значною мірою змінилася. Через розвиток інтернету та соціальних мереж багато людей почали вважати себе журналістами. Достатньо щось написати у блозі чи записати відео – і людина вже називає себе аналітиком або медійником. Але це не завжди має стосунок до професійної журналістики.
Серйозні медіа, які дбають про свою репутацію, не повинні гнатися лише за швидкістю чи дешевим інформаційним ефектом. Вони мають подавати новини оперативно, але водночас відповідально, так, щоб потім не доводилося спростовувати інформацію або вибачатися перед аудиторією.
Зараз журналістика значною мірою стала репортерською: домінують короткі новини, оперативні повідомлення. Аналітика й публіцистика відійшли трохи на другий план. Люди рідше читають великі тексти, у соціальних мережах інформацію здебільшого просто перегортають. На це впливають і рейтинги, і реклама, і загальний темп життя. Тут багато залежить від редакції, її керівників і цінностей.
Питання в тому, як видання себе позиціонує: як серйозний засіб масової інформації чи просто хайповий. От як «Сумські дебати». Вони понакидають всякого…. женуться за сенсаціями і вважають себе ледь не найкрутішим виданням. Але якщо зазирнути, який «бред сивої кобили» вони пишуть… Ну хіба це журналістика за великим рахунком? Але вони вибрали цей шлях. Їм це подобається, вони вважають, що це круто і що вони переплюнули всіх сумських репортерів…
Кожен бачить круту журналістику під своїм кутом. І за великим рахунком, професіоналізм у подачі матеріалу в сучасній журналістиці стоїть, на жаль, далеко не на першому плані. Я б так сказав.
– Як тоді балансувати між тим, щоб зацікавити читача, але не перетворювати матеріал на хайп?
– Важко давати універсальні поради, адже кожне медіа має свою стратегію: хтось ставить на оперативність, хтось – на серйозність. Але справжня журналістська майстерність полягає саме в тому, щоб 2-3 реченнями прев’ю настільки захопити аудиторію, щоб людина перейшла за посиланням і прочитала весь матеріал.
У нас в «Панорамі» до цього ставилися дуже серйозно: ти мав подати кілька варіантів заголовка на вибір редактора і написати такий анонс, який би просто збивав з ніг.
Звісно, зараз епоха соціальних мереж, і велика аналітика відходить на другий план. Умовний блогер двома реченнями може зібрати більше лайків, ніж серйозна стаття. Проте, якщо матеріал справді глибинний і фаховий – як-от якісне розслідування – його обов’язково прочитають. Будь-якому продукту треба вміти зробити гарну обгортку.
Журналістика змінилася. Ви зараз живете в іншому світі і сприймаєте його інакше – і це прекрасно. Змінюються технології, пріоритети, підходи. Ви вважаєте, що ви робите правильно, – ну і чудово. Ми свого часу теж думали, що робимо все правильніше за наших учителів. Професія розвивається, йде вперед, і ті тенденції, що були знаковими 10-20 років тому, сьогодні нівелювалися. І в цьому немає нічого поганого.
– А чого, на Вашу думку, бракує сучасній журналістиці?
– Професіоналізму та ґрунтовного підходу. Журналістика стає дедалі більш поверховою. Ніхто не хоче глибоко копати й аналізувати тему. Усі хочуть швидко вхопити інформацію і подати її, не заглиблюючись у проблематику. Ця поверховість – сучасна тенденція. Звісно, хтось із колег мені заперечить: «Навіщо заморочуватися, досліджувати? Я видав матеріал – і чудово, не треба парити мізки». Я не кажу, що так роблять усі без винятку, але тенденція дуже серйозна. Не вистачає саме професійного підходу до глибинного вивчення теми.
– А чи відрізняється українська аудиторія від закордонної? Ви ж пишете зараз для латвійських медіа. Чи потрібно для них писати якось інакше?
– Я б не сказав. Стандартні принципи професійної журналістики однакові всюди: хоч за кордоном, хоч в Україні. Читач там споживає інформацію так само. Я спеціалізуюся на висвітленні подій в Україні, війни, міжнародного стану речей. Це така аналітична, можливо, навіть трохи блогерська журналістика – мій особистий погляд на ці події. І цей погляд може не збігатися з баченням місцевих репортерів.
Слово українця. Сторінки з публікаціями О.Грінки в латвійських виданнях.
Але головне – ти мусиш завоювати довіру. Я пишу для цієї аудиторії вже чотири роки. Спочатку я був невідомий, а зараз люди чекають на мої матеріали. Як кажуть, спочатку ти працюєш на своє ім’я, а потім ім’я працює на тебе. Якщо протягом тижня мій текст не виходить, читачі можуть телефонувати в редакцію і питати: «А де матеріал Грінки? Ми ж чекали!». Це величезна відповідальність. У мене є обов’язок донести до латишів те, чого вони, можливо, не знають.
У цілому ж аудиторія скрізь однакова: всі хочуть швидко прогортати стрічку. Але редакція, яка поважає себе, не опуститься до дешевого хайпу чи фейків. У Латвії, як і в Україні, вистачає тих, хто лобіює російські інтереси, маскуючись під місцеві медіа. І моє завдання як професіонала – розвіювати ці хибні уявлення. Довіра і совість – це риси, притаманні справжньому журналісту, незалежно від того, де він працює: в Україні, Латвії чи Німеччині.
– Давайте повернемось до клубу «Фенікс», про який Ви розповідали. Я так розумію, він допомагає людям з інвалідністю повернути віру в себе. Чому саме спорт має таку силу?
– За великим рахунком, в українських реаліях спорт – це чи не єдина ніша, де людина з інвалідністю може себе реалізувати. Скажіть відверто: ви багато бачили суддів, науковців чи директорів великих підприємств на кріслах колісних? Я – мало.
А чому в нас такий сильний параолімпійський рух? Чому наші параолімпійці постійно здобувають перші місця? Бо для багатьох це ледь не єдина можливість заявити про себе, довести: «Я можу!». У громадському чи суспільно-політичному житті людина часто не може цього зробити через купу бар’єрів. А спорт дозволяє піднятися вище за свої хвороби та негаразди.
Спорт – це трамплін до того, щоб не боятися жити. У нашого клубу девіз «Не бійся жити», ось це саме головне. Наш спортивний клуб існує 25 років, і ми завжди вселяли думку, що ніяка інвалідність, ніякий візок, ніякі милиці – це не перешкода. Головна перешкода – це ти сам. Якщо ти зможеш вийти з цього і стати вище за все це, то ти – головний переможець. Перш за все – для себе, для своїх рідних, для своїх близьких. Ніколи не сумніватися в собі – ось головний критерій, плюс віра і впевненість.
Важко? А хто сказав, що мусить бути легко? Ніколи такого не було. І в мене по життю ніколи легко не було. Але, можливо, цим людям Бог дає більше сили та витримки, щоб пройти ті життєві іспити, які здоровій людині були б не під силу. Тому спорт – це як можливість стати не просто спортсменом, а справжньою особистістю.
– Чи достатньо зараз у медіа приділяється уваги темі інклюзії?
– Думаю, більш, ніж достатньо. Ще 10-20 років тому взагалі мало хто розумів, що таке інклюзія, з чим її їдять і під яким маринадом подають. Але справжня інклюзія – це бути таким, як усі.
Повноцінне інклюзивне середовище настає тоді, коли людей не ділять на хворих і здорових, зрячих і незрячих. Коли зникають ці градації та бар’єри. Медіа, зокрема і я свого часу, приділяли цьому багато уваги. Але, на жаль, лише розмови в медіа поки що не зробили наше суспільство повністю інклюзивним.
Не бояться жити. Члени клубу «Фенікс» на байдарковому сплаві річкою Десна.
– Як журналісти можуть допомагати, висвітлюючи ці питання?
– Треба більше спілкуватися з такими людьми і більше говорити про них. Але не лише про їхні успіхи: як вони здобули медаль чи піднялися на Олімп. Вони – такі самі люди, зі своїми проблемами, труднощами та перевагами.
Зараз виникає дуже багато викликів, адже багато людей повертаються з війни з пораненнями. Хтось прагне реалізувати себе в спорті, але багатьом надзвичайно важко. Зовні вони можуть демонструвати, що вибралися з цієї ями після поранення, але в глибині душі їм боляче. Треба показувати їхнє буденне життя, проблеми й негаразди, а не лише медалі. Показувати тих, хто прикутий до ліжка в закритих пансіонатах. Це теж наше суспільство.
Можливо, це непопулярна картинка, яка комусь буде різати очі. Але не всі можуть піднятися вище своїх проблем: хтось здається, ламається, трапляються навіть суїциди. І це лише початок того, що нас чекає. Чи готове суспільство прийняти таких людей? Медіа можуть казати: «Все чудово, треба підтримати, це сильні люди, герої». Але справжнє життя ветеранів чи людей з інвалідністю – це не лише видатні досягнення. Це важка праця, складні емоційні переживання та, можливо, непрості родинні стосунки. Треба показувати нутро. Не всі стануть героями, як це не прикро, чи, може, неправильно буде звучати. І не всі, хто повернеться, герої. Після поранень чи контузії, чи ще чогось іншого. Не всі знайдуть змогу піднятися. Будуть падати, багато хто буде падати і не зможе піднятися. Тому соціальна журналістика повинна якось підштовхувати і розказувати суспільству, як є насправді. Що не все в яскравих фарбах, квіточках і лампасах, чудових переможних регаліях і мелодіях.
Журналісту варто дивитися вглиб: а де опинився спортсмен зі своєю медаллю після змагань? Як його сприймає родина, колеги? Чи допомогла ця медаль соціалізуватися? Спортивна кар’єра триває 5–10 років, а чи може людина реалізувати себе після неї? Це велике питання.
Цих людей дуже важко вивести на відверту розмову. Але якщо ти професійний журналіст, ти зможеш це зробити. Тоді ти стаєш і психологом, і психотерапевтом. Справжній журналіст – це не той, хто просто бігає і тикає камеру в обличчя, а той, хто дорожить своїм ім’ям і може знайти підхід до людини.
– Особисто Вас війна змусила залишити рідне місто і почати жити в іншій країні. Що було найскладнішим у цьому досвіді для Вас — і як для людини, і як для журналіста?
– Найважче – це тривога за рідних, за їхню безпеку. Невизначеність: що буде далі, як зростатиме твоя дитина. Усі ми думали, що їдемо на два-три місяці і скоро повернемося.
Спочатку дратувало абсолютно все. Навіть крики чайок – хоч це й щось ніби рідне – викликали роздратування. Але ти змушений бути сильним. Ти відповідаєш за безпеку своєї родини, і якщо покажеш слабкість, як рідні це сприймуть? Тому було складно.
Але потім я трохи акліматизувався, прийшов до тями. Знайшов тут багато однодумців. Моє нинішнє оточення – це справжні корінні латиші. Не росіяни, яких тут теж сила-силенна і з якими, можливо, було б простіше знайти спільну мову через російську. Латиші дуже нас підтримували, спонукали не здаватися. Хтось каже: «Як вам важко». А я друзям відповідаю: «А чому має бути легко? Зараз усім важко».
Я приїжджаю до Сум. Намагаюся проводити заходи, організовувати допомогу хворим і військовим. Я не просто рятував власну родину в цей страшний час, а продовжую допомагати іншим. Принаймні за ці роки, що я тут, мені не соромно ні перед рідними, ні перед Україною, ні перед собою. Так, я тут уже адаптувався, пустив якісь корені, але серцем все одно живу в Україні. Щоранку прокидаєшся, читаєш новини і переймаєшся всім, що там відбувається.
– Що допомагає зберігати оптимізм?
– Родина, діти, їхні захоплення, робота. А ще усвідомлення того, що я можу бути корисним зі своїм досвідом тут, у Латвії. Я допомагаю місцевій організації людей із інвалідністю: сприяю їхньому розвитку, передаю свої знання. Вони потребують мене, а я, напевно, потребую їх.
Оптимізм дає віра у Бога, розуміння того, що тебе оточують адекватні люди. Ідіотів, звісно, всюди вистачає, але підтримка близьких дає поштовх рухатися далі. Не можна весь час сидіти і плакати. Треба діяти, як би не було складно. Тим паче в Латвії ніхто не отримує великих соціальних виплат, як, скажімо, у Німеччині, Бельгії чи Франції. Мені зі своєю інвалідністю теж треба було з чогось починати.
І журнали з родиною розвозив по домівкам, і підприємство своє відкривав (як фізична особа-підприємець), і якісь інші шляхи шукав. Це життєвий досвід. Можливо, він жорстокий, залишає рубці, рани на серці, але він спонукає триматися впевненіше.
Високі Татри. Феніксівці на вершині Преднє Соліско у Словачині.
– Про що Вам сьогодні писати найважливіше?
– Найважливіше – донести той справжній біль, який відчувають українці, який відчувають сум׳яни. Це буває важко передати в матеріалах, бо ти пропускаєш усе через себе. Знайомі, які читають мої публікації, часто кажуть: «Розумію, як тобі було важко писати цей текст». І це справді дуже важко. Людина, яка бачила й відчувала більше за інших, через власний біль не завжди може легко це висловити.
Але я знаю, що мушу робити цю роботу. Я, як українець, маю бути своєрідним голосом нинішньої України тут. Хай це звучить пафосно, але в мене є відповідальність перед латвійським читачем. Відповідальність перед кожною бабусею, яка візьме примірник цієї газети, прочитає і зателефонує мені: «Олександре, я прочитала ваш матеріал, спасибі вам за нього…»
Оця відповідальність мене і тримає. Можливо, я не вмію робити щось інше так само добре, але я можу донести глибину тих процесів, що відбуваються в Україні і в рідних Сумах.
– А що для вас журналістика: професія, покликання чи спосіб служіння суспільству?
– Сказати «служіння суспільству» – це дуже високі слова. Мабуть, усього потроху. Для тих із нас, хто виховувався на основах журналістики 20-30 років тому, журналіст справді був як учитель для суспільства. До нього прислухалися, до нього приглядалися, його думка була важливою для кожного. Зараз це поняття вже більше таке, що, куди не кинься, – навколо самі лише «журналісти» й «фахівці», які все знають.
Я б сказав, для мене це, насамперед, покликання. А вже через покликання це стає і професією, і способом служіння суспільству. Саме завдяки цьому покликанню я зміг реалізуватися як творча та професійна особистість. Не знаю, чи знайшов би я себе в іншій сфері.
Завжди вважав, що журналіст має нести істину в суспільство, і продовжую робити це й надалі.
– Що б Ви порадили молодим журналістам?
– Ваше покоління переважно вже знає, чого хоче від життя. Коли вам щось радять, ви часто відповідаєте: «Я й так усе знаю». І це нормально. Ви – інші журналісти. У нашого покоління були свої орієнтири та цінності, у вас – свої. Ваші діти теж будуть інакшими у професійних підходах, і це природний процес.
Головна порада: залишайтеся собою і вірте в себе. А ще – оточуйте себе нормальними, адекватними, справжніми людьми. У нашому буремному житті знайти таких не так уже й легко. Але якщо поруч із вами будуть щирі, не фальшиві люди, ви й самі сформуєтеся як цілісна людина. І тоді у вас усе вийде: і в журналістиці, і в особистому житті, і в професійному зростанні, і просто на життєвому шляху. Головне – ніколи не сумнівайтеся. У нас в офісі спортивного клубу «Фенікс» на самому видному місці висіла цитата: «Той, хто сумнівається, схожий на морську хвилю, яку вітер підіймає і розвіює». Це біблійна істина, і вона надзвичайно важлива для становлення тебе і як професіонала, і просто як людини.
Голос Балтії. Олександр Грінка з останніми новинами Латвії під час прямого включення на «Суспільне. Новини».
– І наостанок. Якщо коротко: хто такий Олександр Грінка?
– Думаєте, я сам знаю, хто такий Олександр Грінка? У двадцять років це була одна людина, у сорок – дещо інша. Зараз мені п’ятдесят чотири, і я знову інший. Грінка – це людина, яка змінюється, але залишається вірною своїм життєвим ідеалам.
У двадцять я був бешкетуватим, азартним, міг влізти в будь-яку халепу, попри всі свої хвороби та негаразди. Був занадто запальним. Зараз став трохи мудрішим, хоча й досі можу спалахнути, якщо бачу перед собою неадекватних людей.
Але загалом Олександр Грінка – це людина, яка ніколи не скаржилася на життя. Яка дякувала Богові за все, що має. Яка падала, але завжди підіймалася. І найголовніше – я прагну жити без фальші. Це мій головний критерій. Я щиро вірю у справжні людські цінності. Бо за будь-яких життєвих катаклізмів, за будь-яких війн справжні цінності завжди залишаються незмінними. І Олександр Грінка завжди їм вірний.
Спілкувалася Катерина НІЛОВА
Фото – з особистого архіву Олександра Грінки.
Заголовкове фото – Liepājas Vēstules / Liepajniekiem.Lv
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ.
