Коли суспільство втомлюється від новин, а донати збирати стає дедалі важче, дуже легко піддатися ілюзії, що війну можна перечекати. Проте війна не залишає простору для напівтонів. У реальності, де щодня прилітають шахеди, матеріальні статки перетворюються на звичайні цифри, а справжня цінність вимірюється конкретними збереженими життями. Для тих, хто обрав діяти, межа відповідальності дуже чітка: «Або ти в армії, або ти для армії. Іншого варіанту немає». Ця безкомпромісна формула стала життєвим кредо для людини, яка переконана: у війні не може бути сторонніх, і кожен має працювати на перемогу.
Павло Борисов народився і живе в Сумах, прикордонному місті, що стало для нього не просто домом, а простором щоденної відповідальності та дії.
МІСТО, ЯКЕ ФОРМУЄ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Своє дитинство він згадує як вільне і самостійне. Каже, тоді діти самі вигадували правила, вчилися взаємодіяти зі світом без підказок. «Ми були надані самі собі. І, чесно кажучи, це було чудово».
Великий вплив на формування характеру мали книги. Саме вони відкривали інші світи і задавали орієнтири. Важливу роль для Паші відіграв і старший брат Ігор, старший на десять років. Саме він прищепив любов до читання і став певним прикладом для наслідування у дитинстві.
Як і багато хто, в юності мріяв про романтичні професії: хотів бути космонавтом, згодом — льотчиком. Особливо запам’ятався політ до Криму разом із батьком, тоді бажання керувати літаком здавалося цілком реальним.
«Усе доволі типово, як у більшості дітей», — каже Павло. Втім, ще змалку проявлялася інша риса — здатність організовувати людей. Він згуртовував друзів, влаштовував футбольні матчі, брав на себе роль ініціатора. Пізніше це переросло у більш серйозну діяльність — організацію страйкбольних ігор на Сумщині. Саме цей досвід став фундаментом для подальшої волонтерської діяльності.
2014: ВТРАТИ, НОВІ РОЛІ ТА ПЕРШИЙ ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ДОСВІД
Події 2014 року стали переломними і в особистому житті. Він втратив бізнес, яким керував, — тоді обіймав посаду директора м’ясокомбінату. Після подій Майдану і початку війни партнери вирішили згортати діяльність.
Це був складний період, який супроводжувався й особистими втратами, зокрема розлученням. «Були різні погляди, різні обставини», — пояснює коротко.
Водночас з’явилося інше: нове коло спілкування, публічність, розуміння суспільних процесів. Його почали впізнавати, запрошувати до політичної діяльності. У певний момент він став депутатом районної ради. Втім, до цього досвіду ставиться доволі стримано: «Якщо чесно, можливості щось реально змінювати там дуже обмежені». За його словами, депутатство районного рівня сьогодні має мінімальний вплив і радше дає розуміння системи, ніж реальні інструменти змін.
Депутат Павло Борисов на сесії ради.
Коли почалися перші воєнні події 2014 року, слово «волонтер» ще не було звичним, але допомога вже була необхідною. Павло допомагав будувати блокпости, укріплення, передавав військовим радіостанції та екіпірування, що мав зі страйкболу. Паралельно організовував тренінги, де відповідні фахівці навчали базових речей, що рятують життя: розповідали про тактичну медицину та поводження зі зброєю. Тоді сформувалося середовище взаємної підтримки: люди збирали кошти, виготовляли сублімовану їжу, забезпечували спорядженням.
«Спочатку це були точкові запити — допомогти друзям, знайомим. А потім усе почало розростатися».
На зборах ТРО в 2015 році.
БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД «СУМИ»
Окремим етапом для Павла стала участь у створенні організації Громадський фонд «Суми».
Його заснували три громадські організації. Це були люди-однодумці, які вже підтримували військо і яким була не байдужа доля України. «Ми створили його виключно як механізм, завдяки якому могли офіційно допомагати армії та вести інші програми».
Сьогодні робота фонду триває, хоча умови суттєво змінилися. Якщо на початку повномасштабного вторгнення допомога була масовою, то з часом активність суспільства природно зменшилася. «Було відчуття, що війна триватиме кілька тижнів. Але вона затягнулася, і багато хто емоційно виснажився».
Зменшилася і фінансова підтримка: збори, які раніше закривалися швидко, нині потребують значно більше часу. Проте фонд не зупиняється, продовжує свою діяльність.
Окремий виклик — утримання самої команди. Адже волонтерство давно перестало бути виключно безкоштовною діяльністю. «Пишемо гранти на міжнародних партнерів для «підтримки штанів» працівників фонду. Бо «волонтер» – це ж не той, хто має бути грязним, обірваним і голодним. У людей є сім’ї, базові потреби. Є витрати на логістику, пальне, доставку. Це реальність, яку не можна ігнорувати».
Саме тому фонд шукає нові підходи, залучає донорів, подається на міжнародні гранти, аби забезпечити стабільність роботи та зберегти команду.
Павло Борисов і волонтерка Оксана Мальченко вантажать бус гуманітарною допомогою та медикаментами для цивільного населення.
ВІЙНА ТЕХНОЛОГІЙ: ЩО ПОТРІБНО ФРОНТУ
Сьогодні основний напрям діяльності — технічна допомога військовим. Зокрема, йдеться про сучасні засоби, які часто ще не встигають масово надходити до підрозділів. Один із ключових запитів — детектори дронів. Це пристрої, які дозволяють виявляти безпілотники та визначати їхню активність у зоні.
Фонд працює переважно з точковими запитами — не для когось, а під конкретну задачу або ситуацію. Раніше це були тепловізійні приціли, прожектори, інше спеціалізоване обладнання. Зараз — дрони, енергозабезпечення, зв’язок.
Серед найчастіших потреб:
- ремонт автомобілів
- закупівля автівок
- зарядні станції та акумулятори
- засоби зв’язку
- безпілотники та комплектуючі до них.
Водночас запити різняться залежно від напрямку. На сході, зокрема на Покровському чи Слов’янському, критично необхідні дрони та все, що пов’язане з їхньою роботою. На Сумщині більше потреб у зв’язку, розвідці, стабільному інтернеті.
Також волонтерам часто доводиться глибоко занурюватися в технічні характеристики обладнання, щоб не витрачати ресурси даремно. Адже іноді самі військові формують запити на емоціях.
«Буває, хлопці десь прочитають про якусь новинку: «О, прикольна штука!» А коли починаєш розпитувати, для яких саме цілей вона їм потрібна, вони починають плутатися. Тобто річ їм здалася класною, але чи реально вона необхідна на їхньому напрямку — вони ще самі не знають», — пояснює Павло.
Саме тому фонд працює за принципом вузької спеціалізації і ретельно аналізує кожен запит. Команда свідомо не береться за все одразу. Доводиться занурюватися в технічні деталі — від радіозв’язку до роботи РЕБ-систем. Багато з цих знань довелося опановувати вже під час війни.
«Я ніколи не думав, що розбиратимуся в таких речах. Але в будь-якому питанні ти маєш бути трохи фахівцем. Це полегшує і твою роботу, і ті ж самі збори — адже ти можеш професійно пояснити людям, на що саме збираєш кошти. Ну і, звісно, так ти допомагаєш самим хлопцям: щоб вони не купили якусь дурницю, яка не працюватиме, а просто валятиметься десь у кутку».
Порівняно з 2014 роком, у 2022-му запити змінилися кардинально. Якщо раніше армія потребувала базового: форми, бронежилетів, транспорту, то сьогодні йдеться про високотехнологічне забезпечення.
«У 2014-му не було навіть елементарного. Зараз — інша війна: дрони, тепловізори, старлінки».
ВЗАЄМОДІЯ З ДЕРЖАВОЮ ТА МІЖНАРОДНА ДОПОМОГА
Взаємодію з державою Борисов оцінює стримано. За його словами, формально механізми співпраці існують, але їх ефективність часто залишається низькою.
«І головне тут — щоб просто не заважали. У 2022 році, коли все працювало в ручному режимі, було простіше: вночі міг їхати вантаж із-за кордону, і можна було напряму зателефонувати голові адміністрації, сказати, що там наші бронежилети чи аптечки. Він давав команду на блокпости, і машини пропускали. Зараз держава вже закриває частину питань, але комунікації як такої немає.
Влада любить «теплу ванну», їй комфортніше тримати поруч «своїх» волонтерів та фонди. У нас немає жодних «ревнощів», це нормальний процес. Але з висоти свого досвіду ми знаємо: краще, аби нам не заважали, а отримання якогось паперу не перетворювалося на бюрократичну тяганину. Тут ще відіграє роль менталітет: поки ти не лізеш у їхню політику, вони не лізуть у твою благодійну допомогу».
Міжнародна підтримка також трансформувалася. Якщо раніше з-за кордону часто надсилали готові речі, то сьогодні фонд просить переказувати кошти. Причина суто прагматична: це дозволяє уникнути зайвих витрат на логістику та переплати за бренди.
«Колись нам надсилали комплекти термобілизни по 300 євро, і ми просто плакали, бо за ці гроші могли б купити 30 дешевших. Вони були б такі самі ефективні, просто без модної бірки, — згадує Павло. — Тому просимо надсилати фінанси, щоб ми могли купити все в Україні і під звіт показати, що саме передали».
Додає: волонтерство завжди закриває ті дірки, до яких не доходить державний механізм. Так було і в 2014-му: тоді люди вантажили машини картоплею, салом і капустою, бо армії бракувало базових потреб. Проте за рік держава змогла повністю закрити ці харчові потреби, і волонтери переключилися на складніші задачі.
ПЕРШІ ДНІ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
У перші дні повномасштабного вторгнення про волонтерство навіть не йшлося. Тоді вони не планували повертатися до своєї звичної діяльності зразка 2014 року — головним було захистити місто.
«Ми отримали зброю і займалися конкретно відбиттям атак, ворогами, розвідкою. Той перший місяць просто схлопнувся для мене в один суцільний день».
Переломний момент настав несподівано, коли стало зрозуміло, що ресурси для допомоги вже є, і їх потрібно використовувати. Павло згадує, як йому зателефонував колега Дмитро Тіщенко і повідомив, що на рахунках фонду несподівано з’явилася купа грошей. Люди рандомно шукали, куди донатити, і масово переказували кошти на їх фонд.
«Треба купувати, роздавати. Давайте, вертайтеся», — казав Дмитро. Так від оборони зі зброєю в руках Павло знову перейшов до волонтерства. Хоча зізнається: з автоматом було простіше.
«Коли ти зі зброєю, у тебе є побратими, командири, ви виконуєте конкретну задачу. А коли ти волонтер, і всі в місті знають, що в тебе є тепловізори, біноклі, радіостанції… А добровольців тоді було понад чотири тисячі… — розповідає Павло. — …Через безперервну купу дзвінків ми швидко перелаштували роботу. Почали приймати запити щонайменше від командира роти з офіційним листом, щоб потім можна було прозвітувати за кошти. Особисті прохання від окремих бійців чи їхніх родичів ми більше не розглядали».
Втім, такі суворі правила стосувалися лише цільових закупівель. Гуманітарна допомога з Європи залишалася відкритою для всіх: якщо умовно на складі були вільні черевики, будь-який воїн міг прийти і перевзутися.
Автівка, яку волонтери придбали для 117 бригади. Хлопці задоволені.
ВТОМА СУСПІЛЬСТВА І НОВА РЕАЛЬНІСТЬ
Розкол у суспільстві Павло бачить дуже чітко. За його словами, ставлення людей до подій за ці роки майже не змінилося: для когось війна стала щоденною реальністю, а для когось вона й досі залишається «десь там».
Це безпосередньо впливає на фінансову підтримку. З одного боку, частина людей виїхала або зневірилася, з іншого — майже в кожній родині тепер є військовий. Тому українці намагаються донатити переважно своїм рідним.
«Якщо раніше ми могли закрити збір на мільйон-два за день, то сьогодні сто тисяч за місяць зібрати дуже важко, — констатує Павло. — У нас близько мільйона військовослужбовців. Якщо помножити хоча б на десятьох їхніх родичів чи друзів, які збирають для них кошти, — це вже вся Україна».
НЕЗАЛІЗНІ ЛЮДИ З ЗАЛІЗНОЮ МОТИВАЦІЄЮ
Попри виснаження і важкі збори, волонтер не зупиняється. Свою мотивацію пояснює просто: «Жити хочеться».
«Або ти в армії, або ти для армії. Іншого просто немає, — переконаний він. — Ворог переважає нас у десять разів. Якщо ми відвернемося, завтра будемо жити в росії. Мене дивують люди, які живуть за принципом «моя хата скраю». Раніше я ображався, намагався щось доводити. А потім зрозумів, що це просто висмоктує енергію. Тепер я відсторонився від цього, щоб робити щось корисне, а не витрачати час на дурню».
Попри шалену втому та періодичне бажання все кинути, Павло знаходить ресурс для продовження роботи. Головним мотиватором для нього є друзі на фронті. Він зізнається, що неодноразово хотів мобілізуватися, але самі ж військові його зупиняли, питаючи: «А ці питання хто буде закривати?».
Важливою опорою стала родина: дружина повністю підтримує, а мама активно долучилася до волонтерства. Павло наголошує на необхідності знаходити час для відпочинку — щоб не вигоріти остаточно. «Треба відволікатися, треба чистити свою «менталку». Бувають моменти, коли хочеться все кинути — ми ж не залізні. Але день-два передихнув — і знову до роботи».
Говорячи про життєві пріоритети, волонтер зазначає, що війна їх не так змінила, як розставила на місця. Перед повномасштабним вторгненням він майже завершив будівництво власного будинку — об’єкта, в який вклав багато зусиль і кредитних коштів. Спочатку було дуже прикро: не закінчив! «…А потім почалися великі втрати, загибелі. Коли летять шахеди, вони не розбираються, багатий ти чи бідний. Тоді просто розумієш, що матеріальне взагалі нічого не важить.Сьогодні в тебе є мільйон, а завтра це просто цифра. А іноді задоначена гривня цінніша, ніж чергова дрібничка, яку ти купив собі просто для настрою. Відбулася переоцінка: те, що здавалося важливим, насправді виявилося нічим».
Говорячи про особисті зміни, Павло не намагається підбирати зручні слова. Він зізнається, що перестав балансувати: тепер для нього існує лише чорне і біле. «Я став жорсткішим. Якщо людина робить дурниці, я прямо називаю її дебілом. Це треба робити, бо інакше такі люди нашкодять, а потім стануть головами рад чи президентами».
ЕКОНОМІКА, ДЕРЖАВА ТА МАЙБУТНЄ СУМ
Його бачення майбутнього Сум після війни також позбавлене ілюзій. На думку Павла, реальна картинка нам не сподобається. Головна проблема полягає в тому, що прикордонні міста тримаються на бізнесі, який наповнює бюджет і створює робочі місця. Проте зараз підприємці відчувають себе абсолютно незахищеними.
«Ракета руйнує те, що ти будував 20 років, ти звертаєшся по допомогу, а тобі відмовляють і кажуть, що грошей не передбачено. Тому бізнес просто релокується подалі. Залишиться здебільшого сфера послуг: пекти хліб, варити каву. Великі ж підприємства можуть не повернутися. Місто врятувала б післявоєнна дорожня карта, але сьогоднішньому політичному бомонду це не цікаво — вони просто не розуміють цих процесів».
Павло критикує державний підхід до економіки не як сторонній спостерігач, а як фахівець, який чудово знає систему зсередини. До повномасштабного вторгнення він очолював комунальну установу «Фонд підтримки підприємництва».
«Коли в тебе згорає СТО, держава передбачає компенсацію у 100 тисяч гривень. Для бізнесу це можливість купити два інструменти, і все. Ти нічого цим не відшкодуєш. Але політикум живе сьогоднішнім днем і доступом до ресурсу. Одиниці думають на п’ять років уперед».
Свого часу він написав дві локальні програми для підтримки бізнесу. Які успішно діють і досі: це компенсація відсоткової ставки (яку нині адаптували для відшкодування збитків від війни) та програма пільгового кредитування.
Подяка від Петра Порошенка – теж волонтера. Від Порошенка-діючого президента Павло отримував відзнаку ще 2016-го року.
ПАМ’ЯТЬ ЯК ЦІНА СВОБОДИ
Попри критичність, він продовжує діяти. Однією з таких ініціатив стало створення Музею російської агресії на базі «Суспільне Суми», разом із журналістом Олександром Качановим. Назвали його «Славетний український музей кацапської недослави».
Ідея народилася стихійно в перші тижні повномасштабної війни. Локація знайшлася не випадково: розміститися там запропонував тодішній директор «Суспільного» Олександр Такул (волонтер і засновник фонду, нині військовослужбовець). У 2022 році на цій базі діяв один зі складів фонду, тож було цілком природно, що військові, заїжджаючи до волонтерів, залишали там свої перші трофеї.
Усе почалося з російського казанка та каски ще радянських часів. Далі військові почали привозити ворожі аптечки, відверто сміючись із їхньої якості — замість нормальної медицини там було суцільне «фуфло». Згодом завдяки журналістам і волонтерам експозиція розрослася: від уламків «Іскандерів», які летіли на мирні міста, до зброї та прапорів українських бригад. Є тут і особливі експонати — як-от маленький звичайний чайничок, який дивом єдиний уцілів на місці вщент знищеної хати. Тепер це місце — не просто виставка трофеїв, а матеріальна пам’ять, яку тут бережуть для майбутніх поколінь. Символи, які мають нагадувати суспільству про справжню ціну свободи.
У музеї – з журналістом, соратником Олексанром Качановим.
ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО?
Павло переконаний: без збереження історичної пам’яті та якісної освіти зміни в країні неможливі. Він нагадує, що українців століттями намагалися знищити, а історію постійно переписували. Як приклад наводить власне дитинство у 80-х, коли про Голодомор ніхто не знав, а в школі розповідали про звичайний «неврожай».
Світогляд Павла перевернули вчителі. «Була дуже класна викладачка, Лариса Андріївна. Вона приносила на уроки документалістику, спогади свідків. Діти сиділи й плакали, коли вона зачитувала, скільки людей заморили голодом. Потім був викладач історії Сергій Курбатов. Вони не викривляли факти. Через ці розмови мене свого часу навіть у піонери не взяли, і слава Богу». Саме такі люди вчать сумніватися та аналізувати.
Розмірковуючи про те, що має розуміти покоління молоді через 20 років, Павло формулює: «У Бога немає інших рук, окрім наших». Розраховувати на інші держави немає сенсу, а історію потрібно творити тут і зараз, залишаючи по собі щось добре.
ЯКУ ПОРАДУ ВИ Б ДАЛИ СОБІ 20 РОКІВ ТОМУ?
«У мене є три меседжі: економічний, політичний і духовний. В економічному плані все просто: купуй біткоїн, — сміється Павло. — Щодо політики — якщо тобі здається, що вона тебе не цікавить, це не означає, що вона на тебе не впливає. Навіть написати статтю — це вже політика і вплив. У Конституції прямо написано, що ми визначаємо політику держави, але коли цим користується лише вузьке коло, всі інші програють. І третє, духовне: не витрачайте час на релігію як ритуал. Краще розібратися в собі: хто ти і для чого ти тут. Для цього не потрібні церква, храми чи тому подібне. Точно не треба нести десятину. Треба просто бути людиною. Потрібно керуватися базовими заповідями. І для духовного розвитку цього цілком достатньо».
НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ
На прохання описати свою діяльність одним реченням, він усміхається — і все ж відповідає: «Я б сказав, що наближаю перемогу. Але насправді це не вкладається в одне речення».
Зізнається: часом на тлі суспільної байдужості виникають хвилини слабкості. «Іноді дивишся на знайомих, яким реально живеться легко, і думаєш: Борисов, на хріна тобі все це треба? Але зранку прокидаєшся і знову йдеш робити свою справу. …Добре, що у нас є громадянське суспільство, і ми не в росії — можемо вільно діяти».
Він залишається непохитним у своєму головному принципі: у війні має брати участь кожен: «Якщо ти не у війську, то маєш робити все для війська. Іншого не дано».
Війну зараз відчувають усі по-різному: для одних це втрата близьких і зруйнований дім, а для інших — неможливість сходити на «клубну тусовку». «Оце розшарування нас роз’єднує найбільше. Допомагають найчастіше ті, хто віддає останнє. У 2022 році до нас прийшов дідусь, який продав квартиру і приніс 36 тисяч доларів. Ми всі ридали. Він розумів, що з собою нічого не забере. А хтось інший у цей час гребе під себе мільйони, забуваючи, що у домовини кишень немає».
Дрони та антидронова гармата, що були куплені за гроші дідуся, який задонатив 36 тисяч доларів.
Павло гостро реагує на маніпуляції навколо мобілізації. Він визнає, що держава провалила комунікацію, чим вдало користується ворог, розганяючи ІПСО. Проте його позиція незмінна: не всі мають сидіти в окопах, але працювати на перемогу зобов’язані всі. «Ти інженер? Роби РЕБи. Ти фінансист? Допомагай інакше. Але працювати мають усі. Інакше перемоги не буде. Навіть якщо росія відступить, але молодь продовжить слухати російську музику та дивитися їхні серіали — всі наші жертви будуть марними».
Свої роздуми підсумовує: «Всім хочеться легкості в житті. Але так не буває. Не треба вірити в легкі результати».
Катерина НІЛОВА
– у рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герої мого часу»
