Тато бачив її медиком, а мама взагалі не обмежувала доньку в інтересах. Тож у дитинстві вона змінила дуже багато захоплень. Мріяла стати рок-зіркою, принцесою, космонавтом, мандрівником, моряком… Тим часом мама помітила у доньки розвинену фантазію та природну харизму, і віддала дівчинку до театральної студії, що діяла при Сумському обласному театрі дітей та юнацтва.
Сьогодні наша героїня – артистка театру «Нянькіни!», педагог творчого центру «Артес», активна учасниця проектів «Ніч музеїв», «Ніч міста» і просто надзвичайно творча та енергійна особистість Даша Білецька.
Вона прийшла на зустріч із зірваним голосом, бо напередодні виступала зі своїми вихованцями, дітьми із творчого центру «Артес», на звітному концерті. Проте це зовсім не завадило нашій бесіді. З перших хвилин розмова пішла цікаво і невимушено.
Люди, які роблять тебе…
Своєму найпершому захопленню театром і акторською грою вона завдячує народному артисту України, режисеру та перекладачу Валентину Бурому.
– Це просто прекрасна людина. Він грав у Сумському обласному театрі для дітей та юнацтва і займався з нами в театральній студії. Дозволяв нам залишатися на вистави, розповідав, яка це професія і показував місце людини у ній. На жаль, його вже немає з нами. Він настільки любив театр!.. На мою думку, він був найкращим представником театрального середовища у Сумах. За все своє життя я не зустрічала більш дивовижної людини. Саме він своїм захватом, своєю любов’ю до театру так «заразив» мене.
Пізніше Даша пішла з театральної студії. Тоді саме почався перехідний вік, перші закоханості, дискотеки… Та любов до театру продовжувала жевріти у ній. Тож згодом вступила до Сумського вищого училища мистецтв і культури імені Дмитра Бортнянського, де освоювала режисуру. А подальшу долю Даші у мистецькій сфері вирішила зустріч. Дівчина познайомилася з Тетяною Нянькіною. На той час Тетяна займалася театральною лабораторією «Брасіка», що діє на базі комунального закладу Сумської обласної ради «Сумська обласна гімназія-інтернат для талановитих і творчо обдарованих дітей». Вона розповідала про їх роботу, вистави, які вони ставили. Перед цим Даша вже багато чула про Тетяну, її працю з творчим об’єднанням «ДикОбраз», творчим центром «Артес».
– …І потім я просто не відставала від неї. Я задавала купу питань, я їй телефонувала, писала у Facebook: «Як я можу тобі допомогти?» Я була згодна навіть склянки розставляти, щоб тільки побачити її роботу, хоч якось долучитися до цього процесу. У результаті вона запросила мене не просто розставляти склянки, а грати на сцені. Це була вистава «Чужий». Серед акторів були як дорослі, так і діти – зі школи-інтернату. Ми ставили її три роки тому. А зараз «реанімували» на новий лад на базі театру «Нянькіни!» І ось недавно їздили в театр імені Івана Франка у Києві, показувати. Туди нас запросила Марина Порошенко.
Даша згадує, як ішло творче життя у театрі «ДикОбраз». Усе робили власними силами. Домовлялися про оренду залів для репетицій. Часом самі скидалися грошима на оренду якогось приміщення, часом хтось допомагав. Іноді репетирували просто в офісі у знайомих.
– Суми – невелике місто. Усі одне одного знають і готові допомагати. Якщо ми комусь колись допомогли, скажімо, зробили театралізований перфоманс, то він нам потім теж якось допомагає. Все на домовленостях і на дружбі. Ми не заробляли гроші на цьому. Усі кошти, які нам давали на проекти, йшли на оренду приміщень та інші організаційні витрати: реквізит, освітлення, звук. Тобто люди займалися цим не заради прибутку.
Було дуже прикро, коли вони зробили проект, показали виставу «Весна. КО-КО-КО». Але – лише один раз! Бо щоб зробити це знову, потрібно було ще раз шукати фінансування на всі організаційні витрати…
Врешті всі ці справи та клопоти для сім’ї Нянькіних переросли у проект «Театр «Нянькіни!» Першою постановкою його стала «Вистава на двох». Дійство відбувалося в рамках акції «Ніч міста».
– Це максимально сімейний театр. У нас кілька сімей: Нянькіних, Радіонових, Храпових. Також у нас грають діти з інтернату, діти з творчого центру «Артес», студенти училища культури. Таня зібрала довкола себе творчу молодь. Грають як артисти-аматори, студенти, діти, так і професійні артисти.
Справді, у всіх нас у житті є люди, яким ми завдячуємо чимось, які нас надихають, на яких рівняємось. У Даші Білецької таких кілька.
– Три важливі особистості в моєму житті. Це Валентин Бурий, який розповів мені про світ театру, про те, яким він може бути прекрасним. Олександр Васильович Решитько, педагог у «культпросвіті», який привів нас у цю професію і навчив, що театр можна не просто працювати, але і любити його. І Таня Нянькіна, яка показала, що театром можна не просто захоплюватись і працювати в ньому, а ще й приносити користь і наповнювати цей світ змістом. Ось ці три особистості створили мене як артистку.
Знайти контакт!
Зараз Даша вчиться у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв на режисера та працює у творчому центрі «Артес», що діє при обласному центрі позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю. Там вона викладає дітям акторську майстерність, а також бере активну участь у реалізації проектів цього центру.
– У нас 300 дітей. Це хореографічний театральний колектив. Ми ставимо як танцювальні номери, так і повнометражні театральні вистави. «Артес» – це велика сім’я.
Даша Білецька – активна учасниця проекту «Ніч музеїв», який уже вчетверте проходить в Сумах. Разом із театром «Нянькіни!» та студією «Артіль Міф» у рамках цього проекту вона долучилась до театралізованого перфомансу «Тіні у вікні», що став чудовим звершенням цієї загальноєвропейської культурної акції. Мета перфомансу – духовно та візуально наситити сум’ян. Перфоманс відвідали близько 500 людей. Для проведення дійства поліція навіть перекрила дорогу, щоб дати можливість глядачам насолодитися виставою.
– Ми дуже хотіли, щоб люди там побували, адже всі інші локації, задіяні у проекті, були в центрі міста. «Тіні у вікні» – це історія, показана у вікнах. Люди стояли біля костелу, якраз навпроти наших вікон, а ми, за допомогою освітлення, гірлянд здійснили свою ідею. Це було неймовірно. Люди, я сподіваюся, отримали насолоду.
Даша – автор антиперфомансу «Є контакт». Його мета – максимально розкрити людей, вивести їх із зони комфорту. Це був перший контактний перфоманс у Сумах. Дійство проводилося двічі – весною, в рамках проекту «Ніч музеїв» у приміщенні муніципальної галереї, і восени в рамках проекту «Ніч міста» на Театральній площі. А почалося все з того, що вона просто написала пост у Facebook: «Привіт! Скоро «Ніч музеїв». Хто хоче взяти участь – напишіть «курлик». Відгукнулося 37 людей, хоча потрібно було сім чи десять. Довелось навіть невеличкий кастинг влаштувати.
– Я вибрала особистостей, красивих всередині та зовні. Там були різні люди: повненькі, худенькі, високі, бородаті, зі шрамами, з дредами – от такі були персонажі.
Антиперфоманс «Є контакт» – це 13 людей-скульптур, які стояли по периметру кімнати. До них підходили ще 13 учасників і кожен обирав собі скульптуру-напарника. У них відбувалася візуальна і тактильна взаємодія. Усе це проходило в театралізованій формі: гарне освітлення, образ, слова. Люди доторкались одне до одного не лише тілом, але й душею. Дійство було новим і надзвичайно цікавим. Щоб долучитися до цього антиперфомансу люди стояли в черзі. Багато потенційних учасників, як говорить Даша своїм улюбленим словом, «обіжакалися», бо не змогли взяти участі у «Є контакті». Проте ті, хто все-таки потрапив до антиперфомансу, не пошкодували про це і дякували організатору, писали багато відгуків Facebook, навіть вірші.
– …І був один випадок… Жінка стала в напарники з дуже дивним хлопцем. Він був такий у капелюсі, з бородою. Мій знайомий. І вони розмовляли. Там було запитання: «З ким би Ви, з реальних або нереальних, живих або неживих людей хотіли б зараз побачитись?» І у жінки почалась істерика. Вона так сильно плакала… Її спогади загострились. І коли вона виходила, то сказала: «У мене сталась трагедія. Але я жодного разу не плакала. До цього моменту. А вже пройшло п’ять років із того часу, як я втратила дорогу людину. І тут я прийшла, стою на Театральній площі і ридаю. Мені аж вільніше стало…»
На завершення антиперфомансу «Є контакт» люди закривали очі, трималися за руки, а ведучий говорив: «У нас маленьке місто. Сьогодні ти доторкнувся до мене, а я доторкнувся до тебе. Одного разу ми з тобою зустрінемось у натовпі. Обов’язково зустрінемось і я обов’язково тобі усміхнуся».
– Люди відкривали очі і обіймалися. Хоча ніхто не давав такої команди. У нас було вісім партій учасників, але жодного разу не було такого, щоб партнери не захотіли обійнятися.
Щось приносити у цей світ…
Дашу часто запитують, як саме проходить її день, зважаючи на таку активну діяльність і творчий темперамент.
– Люди, які займаються мистецтвом, мене зрозуміють. Не буває ідентичних днів. Узагалі. Наприклад, я можу прокинутись о 6-ій ранку, щоб поїхати за Олдиш, нарвати лози, бо вона потрібна для перфомансу на 12-ту годину. А потім о третій годині я піду до дітей в «Артес», о сьомій піду в театр «Нянькіни!» Наступного дня я можу спати до дванадцятої, о четвертій піти на роботу, до дітей, а потім у нас буде «Ніч музеїв» і ми звільнимось тільки о першій годині ночі…
Даша дуже активна дівчина. Вона знайомиться і спілкується з багатьма людьми. До неї часто звертаються за допомогою.
– Підходить до мене людина і каже: «Ось є у мене ідея, хочу провести літературний вечір. Допоможи мені, підкажи, як це краще зробити». І ми придумуємо, яку можна зробити тематику, які декорації…
Дівчина бере активну участь у громадському житті міста. Ходить на лекції і майстер-класи, які часто проводить у Сумах громадська організація «Розумний хаб», відвідує різноманітні виставки, спілкується з різними творчими особистостями, відкриває щось нове для себе.
– У людей, які займаються мистецтвом, немає звичайних буднів. Є мета, є ціла низка завдань і – задоволення.
Даша не боїться експериментів із власною зовнішністю. Минулого літа вона ходила з рожевим волоссям, потім з рожевими дредами. На неї постійно звертали увагу перехожі, оберталися вслід.
– Я хочу, щоб те, що зараз у нас вважається дивним, таким не вважалося. Щоб свобода була свободою.
Усе, що ми робимо у нашому житті, має якусь мету. Це може бути короткотривала побутова ціль чи якась вселенська ідея. Даша Білецька чітко бачить свої орієнтири і знає, для чого займається улюбленою справою.
– Я хочу, щоб ми показували приклад для інших. Щоб люди створювали свої проекти, щоб мистецтво росло і розвивалось і щоб перфоманс, що проводиться посеред вулиці чи вночі або перфоманс з якимись метафоричними образами, не здавався дивним. Щоб це було нормально – займатись мистецтвом. Щоб люди хотіли цим займатись і щось приносити у цей світ. Така моя мета. Максимально залучати людей і розкривати оці бар’єри чорного квадрату. Я взагалі думаю, що мистецтво існує для того, щоб показати, де саме ти живий.
Низка ідей, нові й нові проекти, робота, навчання… Де взяти сили і натхнення на все це? У героїні нашого матеріалу є відповідь на це запитання.
– Моє перше і вічне джерело натхнення – це найкраща частина людства – маленькі люди. Я працюю з дітьми. Це моє покликання. Я обожнюю дітей. І моє бажання – вкладати у дітей розуміння того, настільки світ прекрасний і його можна зробити ще кращим. Це те, чим я хочу займатись усе життя.
Спілкувався Іван БОНДАРЕНКО
