Вікторія народилась і виросла у Маріуполі. Вона й гадки не мала, що колись індустріальне місто біля моря стане прифронтовим. У Приазовському державному технічному університеті дівчина здобула вищу освіту, працювала податковим інспектором, виховувала сина. Одного дня, у червні 2014-го, все змінилося. Довелося наспіх пакувати чемодани і їхати з п’ятирічним Даниїлом до родичів у Ромни Сумської області.
Перша дитяча ігрова кімната у місті
«У 35 років починала все заново. Ні друзів, ні знайомих. Рідня– у селі. До війни у Ромнах я була всього кілька разів і то – проїздом. Спершу накрила депресія, адже я людина товариська, а тут ідеш містом і привітатися ні з ким. Бо ж сюди ми заїхали: я, дитина і кішка»,– пригадує Вікторія.
Спочатку подалася до міськвиконкому шукати допомоги з пошуком житла. Там порадили придбати місцеву газету і шукати помешкання самостійно. Одразу стала на облік у місцевому центрі зайнятості, захотіла зареєструватись, як приватний підприємець і тут почались законодавчі колізії. Законом передбачено відкриття приватної справи за місцем прописки, тож за місцевою пропискою довелось їхати до Сумського центру реінтеграції бездомних громадян. «На той момент не було окремого Закону про переселенців, тож із мого питання у Ромнах навіть «круглий стіл» збирали, розглядали, як бути. Місцеві мусили діяти на свій розсуд, шукали рішення самостійно», – говорить Вікторія.
Особливо занурюватись у депресію часу не було, треба було заробляти на шматок хліба. Їй дуже хотілося мати власну справу, і вона таки зареєструвалася як фізична особа-підприємець. Почала придивлятися, що є, чого не вистачає у місті для дітей. Вклала свої заощадження, взяла кредит і відкрила у Ромнах першу дитячу ігрову кімнату: встановила дитячий батут, придбала прикольні іграшки, влаштовувала дитячі дні народження, відкрила театр тіней, з яким їздила по дитячих садочках. Помітивши моє щире здивування стосовно театру тіней, Вікторія посміхається і виголошує: «Моє гасло: я – мама дитини і я знаю, чого хоче дитина!» Завдяки уподобанням свого сина, жінка з економічною освітою вигадувала всілякі цікаві, прикольні «фішки» для малечі.
Ігрова кімната у Ромнах. Вікторія – друга зліва.
Своя справа приносила непоганий прибуток до моменту, коли з’явились конкуренти. «З грошима я «пролетіла». Але, з іншого боку, на основі цієї дитячої кімнати ще рік працювала «за залишковим принципом», плюс це дало мені можливість познайомитися з людьми», – каже Вікторія.
Ініціативна жінка просто не могла сидіти без діла, знайшла роботу в Ромнах, паралельно відвідувала різні тренінги і семінари. На одному з навчань дізналася, що у Ромнах проживає також активна переселенка Юлія Сергієнко.
Активні переселенки у Ромнах
Разом дівчатам вдалося переконати один із міжнародних благодійних фондів відрядити до Ромнів своїх представників, які реєстрували ВПО на грошову допомогу. Таким чином, вимушено-переміщеним особам із Роменського та сусідніх районів не треба було витрачатись на кілька поїздок до Сум.
Потім вони прийшли з ініціативою до місцевої влади щодо безкоштовного харчування дітей переселенців та атовців у початкових класах і дитячому садку. Місцева програма з цього питання працює і нині. Завдяки їй діти також отримали змогу безкоштовно відпочивати у таборі під Ромнами.
За словами Вікторії Тонконог, представники місцевої влади і різних служб завжди адекватно реагують на проблеми, що виникають у переселенців. Спільно з активістами завжди міркують, шукають компроміси, рішення, що задовольнять усіх. Тобто співпраця ВПО з місцевими органами влади та різними службами, управліннями у місті налагоджена справді добре. Це підтверджує і директорка Роменського міського центру соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді Валентина Жогло: «Ми обстежували оцінку потреб ВПО, які прибули до Роменського району, і Вікторія якось одразу виділилася з переселенців. Вона активна, мала багато ідей, які реально можна втілити. Почали з нею спілкуватися. Потім надали приміщення, і переселенці збирались у нашому Центрі. Але незручність була у тому, що кімната знаходиться на третьому поверсі і гуманітарну допомогу, продуктові набори, треба було піднімати. Зараз продовжуємо спілкуватись, співпрацювати. Якщо ми проводимо заходи, то зв′язуємося телефоном, запрошуємо. Про свої заходи для дітей вони повідомляють нам».
Щоб інформувати про все, що стосується ВПО на місцевому, державному рівні, активні переселенки створили у соцмережі «Фейсбук» групу «Переселенці в Ромнах». На цьому не зупинилися і написала проект «Моя мова», який підтримало Агентство ООН у справах біженців у рамках грантової програми з підтримки ініціатив переселенців, що його впроваджується ГО «КримSOS». «Ми планували проводити безкоштовне навчання з української мови, плюс додати ще іноземну. Обрали для вивчення польську мову», – констатує Вікторія Тонконог.
На тренінгу у Полтаві.
Проект у Ромнах триватиме до кінця року. Від грандодавців ініціативна група отримала фліпчарт і проектор; уже влаштувала перегляд мультфільмів, у найближчих планах – перегляд кінофільмів.
Для Юлії Сергієнко, яка переїхала до Ромнів із Луганська, Вікторія Тонконог – приклад енергії і позитиву: «Активіст номер один. Я сама щось пробувала робити, але з Вікою краще виходить. Іноді говорю: все, більше не будемо цим займатися, витрачати час. А через два дні вона вже телефонує: «Знайшла проект. Їду на тренінг. Давай спробуємо!» Я не знаю, звідки у неї ті сили беруться, такий позитив. Бо ж люди бувають дуже невдячні».
«Справа не у мові, а у тому, що ти говориш»
Усі заходи, які влаштовує мама, дуже подобаються дев′ятирічному Даниїлу. Хлопчик зовні дуже схожий на маму, просто її копія. Питаю, що йому більше подобається, чи є у школі друзі. Відповідає: «Все! Подобається проводити час із мамою, люблю ходити на дзюдо, гуляти з друзями». Мама приводить його і на уроки польської мови, а з українською у нього, каже, жодних проблем: навчається, спілкується. «Мій син вільно володіє рідною мовою, спокійно переходить з української на російську, і навпаки. Ніхто нам рота не рве», – посміхається Вікторія, натякаючи на недавню історію з ніби порваним ротом через російську мову, яка мала місце на Тростянеччині.
«За чотири роки жодного разу не образили, хоча я спілкуюсь у побуті російською. Більше мене вразило, коли я почула розмову двох місцевих панянок, які на суржику обговорювали, як на Донбасі «збройні сили України обстрілюють мирних жителів». Справа не в мові, а в тому, що ти говориш цією мовою», – впевнена Вікторія Тонконог.
У неї ще багато планів. Найперше прагне утвердити у Ромнах соціальне підприємництво і створити благодійний фонд. «Це буде роздрібна торгівля. Частку прибутку віддаватимемо на благодійність. Передусім – у фонд для дорослих із онкологічними захворюваннями, який плануємо заснувати. Зараз активно шукаємо кошти для втілення цих ідей».
Лілія ГАФУРОВА
