Наталія Калініченко ‒ головна редакторка газети «Білопільщина», директорка ТОВ «Медіа-центр «Білопільщина», голова ГО «Асоціація регіональних засобів масової інформації Сумщини». Крім цього, депутатка Білопільської міської ради. У регіональній журналістиці вона працює з 1996 року, у 2006-му очолила редакцію, а з 2017 року керує медіацентром після реформування друкованої преси.
Від школи й перших спроб писати для державних установ до роботи в редакції районної газети ‒ так поступово формувався її шлях. Оглядаючи його сьогодні, можемо бачити, як розвивався він разом із трансформацією самої української регіональної преси.
Повномасштабна війна докорінно змінила життя в Білопіллі: після евакуації через постійні обстріли редакція газети розділена між містами, а читачі розкидані різними регіонами країни. Але навіть у цих умовах «Білопільщина» залишається для людей точкою дотику до рідного міста.
‒ Як склалося, що ви прийшли в журналістику? Із чого це почалося?
‒ Це запитання я сама часто ставлю під час інтерв’ю, але ніколи особливо не замислювалася над власною відповіддю. Насправді все сталося випадково. Після закінчення філологічного факультету Сумського педагогічного інституту я дев’ять років працювала вчителькою у Білопільській школі №1. Але завжди хотілося більше себе проявляти, тому почала співпрацювати з пресцентрами й державними установами ‒ переробляла офіційні повідомлення на тексти, зрозумілі людям.
Перші спроби в журналістиці були на Білопільському радіо. Мій чоловік тоді працював телемайстром і обслуговував радіо, тож я туди часто заходила. Якось допомогла ведучому написати замітку, і мене запросили до редакції районної газети. Редактор Микола Теницький сказав: «Ти ще молода, тобі ще народжувати, а це декретний, проблеми… Поки працюй у школі, але можеш співпрацювати з нами». І я паралельно почала писати.
А вже після декрету прийшла в «Радянську правду» завідувачкою відділу партійного життя та державного будівництва. Це була складна й «суха» робота. Попри це, у редакції був молодий колектив. Ми почали шукати нові теми, і навіть писали молодіжні матеріали. Так що офіційно в журналістиці я з 1996 року.
‒ Чи були колеги, на яких вам хотілося рівнятися у професії ‒ або, можливо, є й зараз?
‒ Чим більше я працюю в журналістиці, тим більше з’являється людей, яких я поважаю. За вміння писати, мислити, працювати зі словом. Олександр Вертіль, наприклад. Коли він пише, з тексту не можна нічого забрати ‒ одне речення витягнеш, і все розсиплеться.
Я дуже поважаю своїх регіональних колег. Вони встигають усе: взяли телефон, зняли відео, змонтували, поки ми ще каву допиваємо ‒ уже матеріал готовий.
З українських журналістів постійно спостерігаю за Інною Вареницею. Був у моєму житті Олександр Бухтатий ‒ покійний колега, який багато зробив для реформи преси й роздержавлення. Є й люди з медіаменеджменту, як-от Максим Сухенко, Ірина Герасимова чи Наталія Франчук. Вони показують, що журналістика ‒ це не лише тексти, а й система, продукт, аудиторія, бізнес-модель.
Й окремо ‒ це військові журналісти: Олександр Савченко, Володимир Фітьо, Надія Замрига, Володимир Загребельний. Це люди, які вже багато років у професії, справжні аксакали.

Наталія Калініченко разом із Максимом Сухенком (другий справа) та Іриною Герасимовою (у центрі).
‒ Про що вам найбільше подобається писати?
‒ Коли я стала редакторкою, мені почало подобатися писати про все, –
аби тільки не займатися адміністративною роботою. Звичайно, найцікавіше писати про людей, їх історії.
Друге, що я для себе відкрила, попри те, що раніше завжди іронізувала, ‒ це подорожні замітки чи тревел-блоги. Мені подобається розповідати, де була, що бачила. І виявляється, людям подобається це читати. А ще, коли проектуєш історичні події на події сучасні, то взагалі вау.

Наталія Калініченко в Харкові (квітень 2026 року) та Будапешті (травень 2026 року)

‒ Як за ці роки змінилося ваше відчуття професії журналіста?
‒ Війна докорінно змінила професію. Сьогодні журналіст не просто пише, він ще й учасник подій. Пишеш про те, що відчуваєш ‒ і ти, і ті люди, які поруч. І це дуже важливо.
Сьогодні, я вважаю, для журналіста на прикордонні навіть не інформаційна функція важливіша, а меморіальна. За кілька днів до повномасштабки я поїхала в Іскру. Виявилося, що це останні мирні кадри там. І так само, коли ми поїхали 15 лютого у Волфине. Прийде час, і саме ця робота для архіву, ці спогади будуть набагато запитаніші, ніж новини, що ми пишемо зараз.



Останні передвоєнні фото з Іскрисківщини, 22 лютого 2022 року
‒ Де для вас проходить межа між роботою й особистим переживанням війни?
‒ На жаль, майже ніде. Бо ну немає кнопки, щоб вимкнути емоції й переключитися на інше. Навіть якщо я десь буваю, чи за кордоном, чи відпочиваю, все одно читаю, що там у Сумах і Білопіллі. І я не знаю, як можна відмежуватися, якщо мій син воює. Навіть якщо не читаю новини, я все
одно на телефоні, бо він може подзвонити.
‒ Як війна вплинула на теми й тональність матеріалів у «Білопільщині»?
‒ Ми почали робити газету чорно-білою. Я кажу: «Яке життя, така й газета». Якщо раніше це були новинні, аналітичні громадсько-політичні та розважальні матеріали, то зараз це в основному підсумки наслідків ворожих атак. Такі зведення пишемо щотижня. Також ми сьогодні формуємо меморіал памʼяті про наших загиблих. Зараз територію колишнього Білопільського району поділили: кожна громада пише про своїх загиблих. А ми обʼєднуємо все в один текст.
Крім цього, наша болюча тема ‒ соціалка, допомоги, виплати. Щотижня в поліції зафіксовані звернення, бо народ дуже ведеться на «халяву» на всі оці фейкові фонди. Люди реєструються, втрачають гроші, і від цього втрачають ще й довіру до офіційних джерел допомоги.

Наталія Калініченко з колегою верстають «Білопільщину», де закликають людей евакуйоватися з Білопілля, травень 2025 року
‒ Коли навколо постійно новини про війну, чи відчуваєте ви потребу свідомо шукати історії, що повертають людям віру в життя?
‒ Так, шукаємо і знаходимо. Ці історії необхідні й самим журналістам. Коли приходиш до людини, і вона каже: «Ось КАБ прилетів. Оце знову вікна в мене висипалися. Але пішли, покажу, – я там три тисячі кущів розсади посадила».
Такі приклади ‒ це й для себе, і для інших. Тобто шукаємо щось таке, що і самих втішає, й іншим людям показує, що все ще не так погано.
‒ Як змінився читач «Білопільщини» за останні роки?
‒ Змінився, дуже змінився. Його стало фізично менше, бо газета привʼязана до
території, а багато людей виїхали. Але аудиторія, яка споживає друковану газету, усе одно залишилася. Людина каже: на столі має бути «Білопільщина».
«У баби й діда була, у батька була, й у мене буде. Я все одно куплю ваш «брехунець», потім його полаю, скажу, що ви всі брехуни, але я його куплю».
Ми паралельно працюємо й онлайн, для того, щоб охопити того білопільського читача, який сьогодні в евакуації. Ці люди нам важливі, ми таргетуємо, ставимо відповідні теги, дивимося, щоб охопити нашу аудиторію.
‒ Що сьогодні найбільше загрожує регіональним медіа прикордоння ‒ обстріли, нестача ресурсів чи втома людей?
‒ По-перше, нестача ресурсів. По-друге, відсутність державного розуміння важливості регіональної преси. А саме в локальних медіа сьогодні формується те, що ми колись будемо називати памʼяттю; те, що будемо відкривати, аби знайти ту історію, про яку не писали телеграм-канали, про яку не розказували в телемарафоні.
На сьогодні в Сумській області, згідно з каталогом Укрпошти, залишилося чи не найбільше друкованих видань. У Тернополі найменше, потім ‒ Чернівці.

Наталія Калініченко в Білопіллі, коли було відсутнє електропостачання через російські атаки, червень 2025 року
‒ Чи були моменти, коли вам здавалося, що друковане видання вже не зможе вижити?
‒ Були. Вони і є. Постійно згадую, як у кінці 2022 року почали масово вимикати світло, тепло, зокрема, й у нашій редакції. Нас пустили попрацювати в інше приміщення, де світло не вимикали. І я пишу «Нашій газеті ‒ 102 роки … Ми все пережили, вступаємо в 103-й рік нашого життя». А моя колега каже: «А 103-ій точно буде?». Я саме пишу цей пафосний текст, світла немає, передплати нема, ми сидимо на чужих стільцях, і кажу: «Обовʼязково буде! І 105-й буде». Вона пожартувала, мовляв, я це говорю, щоб вона відчепилася. Але зараз от уже 106-ий.

Наталія Калініченко на місці влучання КАБу по центру Білопілля, березень 2023 року
‒ Війна сильно змінила взаємодію локальних медіа. Чи є співпраця або спільний проєкт, що вам особливо запам’ятався?
‒ Раніше я часто сперечалася з регіональними журналістами. Зараз вважаю, що у нас взагалі немає конкуренції між собою. Ми на території Сумської області не конкуренти, а партнери. Наприклад, ми зробили проєкт «Спільнопілля» із Краснопільською «Перемогою». Редактора їх газети, Сашу Моцного, мобілізували, дівчата-співробітниці евакуювалися, у них на той момент узагалі не залишилося друкованого майданчика. А «Спільнопілля» його надавало. Ось сьогодні, наприклад, ми в цей проєкт підтягнули й Хотінську громаду, громади Роменського району, зокрема, працюємо з нашим колегою Павлом Ключником із газети «Вісник Роменщини».
Співпраця сьогодні може врятувати регіональну пресу. У газеті є мінімальний набір: це верстальник, журналіст, бухгалтер і редактор. Хоч ти 12 сторінок друкуєш, хоч чотири, але суть не змінюється. І чи тримати одного верстальника на чотири шпальти в тиждень, чи він зробить по чотири сьогодні, завтра й післязавтра? Уже немає тих об’ємів, тепер можна тримати й одного бухгалтера на три газети.

Наталія Калініченко з газетою «Спільнопілля».
‒ Чим ви живете поза журналістикою? Чи є у вас хобі?
‒ По-перше, моя внучка. По-друге, якщо в мене є якісь три копійки грошей, я кудись їду. Просто хочеться кудись поїхати, щось побачити, десь переключити картинку перед очима. Мені немає значення, це закордон, чи це Чернівці, чи це Полтава. Я завжди знаходжу щось цікаве.
‒ Чи втомлювалися ви від журналістики настільки, що хотілося все залишити?
‒ Є такий анекдот: чоловік і жінка святкують 50-річчя, їх питають: «Чи було у вас колись бажання розлучитися?». Жінка подумала, каже: «Бажання вбити було, а розлучитися ‒ ні». Ото й у мене так.
Були якісь моменти, коли не хотілося чогось робити саме тут і зараз. Це в основному повʼязано з адміністративною роботою, вона іноді діставала. Але так, щоб прям піти з професії, – ніколи не було.
‒ Який матеріал ви мрієте створити в майбутньому?
‒ У нас є номер газети «Білопільщина» за 10 травня 1945-го року, вона тоді називалася «Прапор Сталіна». І в ній – прапор Сталіна, фото Сталіна, звісно, й акт капітуляції Німеччини, – його тоді надрукували на першій сторінці. От коли я надрукую в газеті «Білопільщина» акт капітуляції Росії, тоді вже буду думати про пенсію та про все інше.
Спілкувалася Ірина ТРАЧУК
Фото: Facebook Наталії Калініченко
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.






