Годинник рахує час, але невпинним залишається одне – бажання жити і писати. Саме така характеристика виникла під час збирання інформації про героя цього матеріалу, Миколу Івановича Гриценка. Зараз він переживає не найкращий період свого життя через проблеми зі здоров’ям. Тож про нього говорять колеги та друзі, складаючи його портрет у галереї дійових осіб сумської журналістики.
…У невеликому місті Ровеньки, що на Луганщині, 17 вересня 1938 року народився хлопець, якому судилося стати одним із того покоління, що в наступні роки формуватиме інформаційне обличчя цілої епохи.
Журналістський шлях Миколи Гриценка охоплює різні періоди, але найяскравіше він проявився в Сумах, де Микола Іванович мешкає й досі. Тут працював редактором обласної молодіжної, потім – партійної газети, був головою Сумської обласної організації Спілки журналістів.
Миколині науки
Дитинство хлопчини було непростим. Народився 1938-го, а там – війна. З її початком сім’я перебралась у родове село Тиниця Бахмацького району Чернігівської області. Вже в 1944 році на тяжких сталінських будівельних роботах надірвався й помер батько, так і не побачивши молодшого Миколиного братика Івана. Мама працювала в колгоспі, тож про статки не йшлося.
Батьки Миколи Гриценка.
Зі спогадів Миколи Івановича Гриценка: «Восени 1945 року хлопчики і дівчатка з нашої вулиці Семененської пішли в перший клас. А мені не було ще й семи. Та все ж разом з ними почав ходити і я. Ходив, поки не похолодало. Не було пальтечка і чобіток. Прийшла до нас додому вчителька Песляк Людмила Степанівна і запитує: «Чому це Миколка не ходить до школи?» Мати пошила бурки, з батькової шинелі – пальто. І знову я пішов до школи. Потім у нашому класі вчителькою стала Винниченко Тетяна Василівна. Вчилися ми у напівземлянках, у хатинах, в яких не було господарів. Бо приміщення школи спалили. Після семирічки довелося мені три роки ходити за 12 кілометрів у сусіднє село Григорівку Дмитрівського району. Десятирічку закінчив 1955 року. Потім навчався в Тиницькій однорічній сільськогосподарській школі та Роменському технікумі».
Отримав диплом молодшого агронома, втім, аграрієм не став. Активного дописувача запросили на роботу до редакції Бахмацької районної газети, де й почав працювати у 1956 році. Літпрацівник, завідуючий сільськогосподарським відділом, відповідальний секретар, – так минуло 11 років. Потім вступив на відділення журналістики Заочної вищої партійної школи при ЦК КПРС, отримав диплом журналіста.
Молодість – із «молодіжкою»
Два роки – 1967-1969 – працював у Конотопській міськрайонній газеті на посадах відповідального секретаря і заступника редактора. Там познайомився та на довгі роки подружився з сумським журналістом Володимиром Затуливітром.
Потім були Суми і молодіжка – газета обкому комсомолу «Червоний промінь». Створена ще до другої світової війни, вона припинила свою діяльність, а у 1966 році її вихід відновили.
Світлана Геренко, журналістка тієї найпершої, набраної після відновлення, редакції, у своїй книзі «Прощальне танго моєї журналістики» пригадує: у 1969-му газету очолив Микола Гриценко. «Редакторував 10 років… Вважав головною особливістю молодіжки дружбу колективу, вірність роботі, постійний пошук тем, ідей і перетворення їх у реальність».
До молодіжки не боялися брати нові кадри, адже – цитує Світлана самого Гриценка – «як творчий колектив, ми почувалися настільки впевнено, що не боялися брати людей, які не встигли себе проявити в журналістиці. І здебільшого, завдяки зусиллям усього гурту, нам таки вдавалося відточити нове, на перших порах невправне, перо».
Зі спогадів Миколи Івановича Гриценка: «І в Бахмачі, і в Конотопі я готував літературні сторінки. До речі, в селі Пальчики Бахмацького району відкрив для України здібну поетесу Наталію Матюх. Отож і в молодіжці поставив за мету згуртувати творчу молодь. Разом із Затуливітром придумали назву і створили літстудію «Зажинок». Пригадую, один школяр аж із Вишневого їздив на засідання студії. Правда, із вчителем. Це був майбутній поет Олександр Вертіль. На літсторінці «Червоного променя» друкували свої твори Анатолій Гризун, Олександр Педяш, Василь Чубур і багато інших».
Потім Микола Іванович став заступником редактора, згодом – редактором обласної партійної газети «Ленінська правда», але, розповідає Світлана Геренко, зберігав удома десять підшивок «Червоного променя» – за всі роки своєї роботи. «Казав, що вони для нього ніби десятитомна настільна книга».
Давати право вибору
Свою кадрову політику Гриценко продовжив і в «дорослій» газеті. Відома журналістка Валентина Мироненко, яка чимало років віддала обласному виданню, пригадує: «Як редактор, ще ж і творча особистість, він був досить демократичним. Давав людям вибір і можливість професійного зростання. Ми з ним познайомились у вересні 1986 року, коли я прийшла влаштовуватись на роботу. Відразу запропонував на той час єдину вакантну посаду кореспондента у відділі промисловості. Кажу: ні, ні, тільки не цей відділ. Ну, тоді, каже, поки що попрацюйте коректором, на час, поки дівчата відгуляють відпустки, а там якесь інше місце звільниться. Потім уважно подивився на мене: «Не відмовляйтеся, – сказав, – це ж тимчасово. І не бійтесь, якщо пропустите помилку. То не газета, в якій немає помилок». Отак заспокоїв. Микола Іванович не знав, що коректорська робота – саме те, з чого я починала після школи в Кролевецькій районній друкарні. А через кілька місяців я вже була кореспондентом відділу новин, недовго, щоправда, бо виникла потреба підсилити відділ рад, де трохи попрацювала кореспондентом, а потім багато років його очолювала, аж до виходу на заслужений відпочинок. І все це – з легкої руки Миколи Івановича, якому я безмежно вдячна».
Між двох систем
Початківцем познайомився з Миколою Гриценком Володимир Садівничий, тепер – завідувач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету. Наші запитання Володимиру Олексійовичу народили спогади.
– …Із Миколою Івановичем ми познайомилися в селі Попівка Конотопського району. Із Сум, де він мешкав і працював, шлях до його родинного села Тиниця (тодішнього Бахмацького, а зараз Ніжинського району) пролягав через Попівку. Хоча їхати можна було з Конотопа на батуринський шлях, і напевно ж дорога була кращою. Але він спеціально їхав через Попівку, аби зупинитися перед останнім обійстям на тодішній вулиці Комінтерну.
Там замешкував Анатолій Борисович Соболів. Біла ворона, інакодумець, антисов’єтчик, філолог за університетською освітою, журналіст за світобаченням і кожною клітиною єства, абсолютно непосидюча й невгамовна особистість, власник досить непоганої бібліотеки, у житті ж – якийсь інженер якогось відділу Конотопського заводу «Красний мєталіст». А ще – мій наставник із юначих років. Багато чого можна сказати – й усе це буде Анатолій Соболів.
Саме до нього заїздив періодично Микола Гриценко. В одні з таких відвідин Соболів нас і познайомив. Було це якогось літнього місяця 1983 року. А познайомив, бо на той час я, учень Конотопського медичного училища, активний автор міськрайонної газети «Радянський прапор», дописувач низки всеукраїнських і обласних газет, періодично надсилав свої тексти до найбільшої газети області з промовистою тогочасною назвою «Ленінська правда». Після знайомства листи з дописами почав слати не навмання на редакцію, а на конкретне прізвище. Хтось мої тексти підшліфовував і вони з’являлися в друці. Тож нашому знайомству вже більше сорока років. Кому сказати, – не повірять.
З випадкового, але символічного знайомства почалося листування, співпраця, а згодом – десятиліття дружби, в якій було місце і творчим пошукам, і редакційній рутині…
– Які були Ваші перші враження про нього?
– Охх, які можуть бути враження у пацана, в якого ще й вус не засіявся, від заступника головного редактора обласної газети? Розкритий рот – головне враження!
– Що можете сказати про основні принципи Миколи Гриценка в роботі?
– Ми ближче заспілкувалися і творчо спрацювалися десь у середині 1990-х років, після відходу його – чи відходження, чи відведення, чи навіть і не знаю, як то назвати, – із офіційної обласної газети (а вона тричі змінювала назву: «Більшовицька зброя» – «Ленінська правда» – «Сумщина»). Тоді у 1991-му Микола Іванович почав видавати газету «Сумська новина». Виходила вона раз на тиждень, форматом А2 на чотирьох сторінках. Спершу я заносив до редакції різні матеріали, потім носив і приносив матеріали, а потім десь у 1997 чи 1998-му він запропонував побути кілька тижнів відповідальним секретарем – була колись така робота в друкованих медіа. Ті кілька тижнів розтягнулися на значно-значно-значно більше. А тепер ще раз запитайте про основні принципи його в роботі – і не відповім. Як на мене, – не заважати працювати.
– У чому, на Вашу думку, полягала його унікальність як редактора?
– Бачити наперед. Адже кілька відомих свого часу в місті газет з’явилися як додатки до редагованого Миколою Івановичем видання. Ну от хоча б «Суми і сумчани».
– А яким він був поза роботою?
– Вище вже згадував інакодумця з Попівки Анатолія Соболіва: виключили з партії, витурили з редакції Конотопської газети «Радянський прапор». Микола Іванович при посаді заступника редактора, а потім і редактора обласної партійної газети не оминав хати цього сільського дисидента з університетською освітою й колосальними знаннями.
У Сумах так само страждав від недремного ока «караючого меча революції» Микола Данько – поет високої руки, один із перших у місті журналістів із професійною освітою, абсолютний дисидент, складнуватий у характері й поведінці. Ох, скільки люду обходило Данька десятою дорогою, скільки цуралося його, глузувало, доповідало куди треба. Микола Іванович Гриценко не лише не цурався, а ще й давав можливість заробити якогось гонорару в обласній газеті.
Також близько товаришував із Володимиром Затуливітром, приятелював із Юрієм Цариком. І чи це було поза роботою, чи в роботі, чи поряд із нею… – як же в журналістиці зрозуміти, де робота, а де поза нею…
…Про той зв’язок із Миколою Даньком згадує й Валентина Мироненко: «Микола Іванович Гриценко не побоявся дати хоч якусь можливість заробітку забороненому, безробітному, зацькованому Миколі Даньку. Він робив огляди творчості читачів «Ленінської правди», які публікувала газета. Давалися ті матеріали без підпису автора, зате редакція платила поетові підвищені гонорари. Звісно, Гриценко ризикував, бо якби про це довідалися в серйозній установі, його б по голівці не погладили. Тоді завідуючою відділом культури була Світлана Геренко, вона мені якось і обмовилася про це. Та я кілька разів і сама бачила, як Данько приходив до неї на «хутір» (так ми називали будинок окремого, не головного корпусу редакції, де розташовувалися кілька відділів)».
Може в тому й була найбільша складність роботи того часу. Так, існувала єдино правильна ідеологічна лінія – лінія компартії. Так, іноді виникали суперечності – зовнішні чи внутрішні, та при цьому важливо було залишатися людиною, яка розрізняє, розуміє.
Ще один спогад від журналістів, які пам’ятають той час: після першого антикомуністичного мітингу в Сумах, де зокрема вимагали й відставки редактора партійної газети, Микола Гриценко дотримався балансу думок (про який тоді взагалі не йшлося!) і дозволив опублікувати хай невеликий матеріал, але з іншою, прихильною до опозиції, точкою зору.
Все почалося з погляду
Окремо хочеться розказати про кохання Миколи Івановича до дружини Антоніни Іванівни. У розмові вона сказала: «Писати Микола Іванович почав ще змолоду, описуючи все навкруги; багато писав мені».
– … Ось тримайте, – простягає Антоніна Іванівна файлик, у якому зібрані аркуші. Виявляється, це інтерв’ю подружжя Тетяні Осіпенко, приурочене до 60-річчя їхнього шлюбу – в 2021 році. Матеріал називається «Діамант, який не купиш за гроші». Дійсно, їхні відносини, що пройшли через багато років і подій, можна назвати діамантом.
Без зайвих слів просто процитуємо те інтерв’ю.
«…Бахмацький районний комітет. Чергове засідання. Там уперше я побачив її – мою Тоню. Вона працювала завідувачкою загального сектору, а я був одним із представників активної молоді. Роздуми не встигали за серцем. Сподобалася, зізнався в коханні, через рік і зіграли весілля…»
«…Ми щасливі не лише тим, що колись зустрілися й уже стільки років одне в одного є, а й тим, що маємо три найдорожчі для нас покоління…»
«…Клімат наших стосунків теплий та сонячний. Компроміс – ось секрет відсутності конфліктів у сім’ї. Потрібно любити, шанувати одне одного, йти на поступки – й усе буде добре…»
За межами статей
«Там, де стрічаються Борзенка і Ромен,
Чумацький шлях усміхнено іскриться,
З незнаних, сивих, недосліджених давен
В небесну вись вдивляється Тиниця.
Моє село, моя земля, моя рідня,
І грона, наче спогади, калини.
На босі ноги лагідна стерня
І перший дотик сонячної днини».
Попри щоденну роботу з фактами, текстами й газетними дедлайнами, у Миколі Івановичу живе ще одна грань, глибоко особиста, чутлива й творча. Він писав вірші. Багато хто знає його під псевдонімом «Микола Тиницький».
Поетичне слово було і є частиною його світосприйняття, способом думати і відчувати. На деякий час це захоплення довелося відкласти, адже робота редактором того часу цього не дозволяла. Та, напевне, він ще й не дозволяв собі використовувати шпальти редагованого видання для публікації власних віршів. Чи була так звана «захалявна книжечка» у Миколи Івановича? Звичайно, була…
Зі спогадів Миколи Івановича Гриценка: «Писати вірші почав, навчаючись у восьмому класі. Вчитель української мови і літератури Лисенко дав завдання написати твір, і щоб обов’язково був епіграф. Полінувався добирати той епіграф, тож сам написав римовані чотири рядки. Вчитель похвалив, мовляв, вдало, по темі. Одне лише зауваження: не вказано автора… Відтоді й почав я писати поезії про сільське життя, сатиричні вірші про колгоспні справи. Надсилав їх у Бахмацьку районну газету. Друкували. Одного разу навіть премію дали за перше місце в конкурсі на найкращий вірш – 50 карбованців. А потім стали замовляти і вірші, і статті на ту чи іншу тему».
Великий вплив мало на Гриценка-поета те середовище, що склалося в Сумах. Передусім – дружба з Володимиром Затуливітром.
Зі спогадів Миколи Івановича Гриценка: «Ми жили з Володимиром в одному будинку. Часто він приходив до нас на чашку кави і читав свої вірші на кухні. Часто влаштовували літературні вечори і в його квартирі на першому поверсі. Бувало, приходив Юрій Царик із портфеликом сухого вина. Слухали новації Затуливітра. Приїздив з Полтави поет Михайло Шевченко, були Володимир Яворівський, Василе Романчук з Молдови та багато інших відомих нині письменників. Отак і я набирався поетичного досвіду. Потроху писав у шухляду. Але зосередитися на поезії не давала напружена журналістська робота».
На запитання про поезію та, можливо, її улюблені вірші, Антоніна Іванівна, дружина Миколи Івановича, дивиться на мене кілька секунд – на краю ока виступає сльоза – і говорить: «У мене кожна збірка і кожен його вірш улюблений, кожен проходить через мене і я ніби їх переживаю разом із ним»».
…У моїх руках подарована збірка поезій про «бджолярство», гортаю її й згадую, як дружина з теплом казала про той період любові до бджіл. Вони настільки вплинули на творчість Миколи Гриценка, що вірші він писав один за одним кожен день, згодом навіть вийшло видати збірку, яка тепер є і у мене…
«Редактор моєї журналістської долі»
Так охарактеризувала Миколу Гриценка його колега по редакційній та громадській роботі Лідія Рижкова, заслужена журналістка України, лауреатка всеукраїнської премії імені Нестора Літописця, міжнародного конкурсу «Українська мова – мова єднання» (Золота медаль, 2018 рік) та міжнародної мистецької премії імені Г. С. Сковороди (2023 рік).
Цей розділ – її.
– Якщо звернутися до Вікіпедії, то там про трьох відомих представників вітчизняних масмедіа – сумських тезок Миколу Івановича – редактора, ще одного Миколу Івановича – фотокореспондента та третього – телевізійника, письменника Миколу Семеновича Гриценків, окрім гарної світлини, знайдете не так уже й багато пізнавальної інформації.
Зліва – наш герой Микола Гриценко, праворуч – фотокор Микола Гриценко, стоїть – телевізійник Микола Гриценко.
Старший із трьох Гриценків – головний редактор і голова правління обласної журналістської організації. Він, а не хтось інший, – Редактор моєї журналістської долі. Уперше кажу це і не вперше дивуюся: як таку непередбачувану, вперту і затяту репортерку, як я, йому вдалося тоді так мудро обманути?! Ніхто, крім нього, не зміг умовити мене з роботи редакційної, газетярської погодитися перейти на посаду відповідального секретаря обласної організації Спілки журналістів. Я вважала, що громадською роботою мають займатися ті, хто не вміє і не любить писати 😊. Микола Іванович переконав, що я буду і на цій посаді займатися винятково журналістикою. «Це як додаткова посада в обласній газеті», – запевнив він.
І ми почали працювати.
До редакції надійшов лист від мами-одиначки, син якої, Тарасик, від народження мав поганий слух. Жінка порушувала питання про необхідність відкриття в обласному центрі спеціального закладу інтернатного типу для дітей зі слабким слухом. Це було одне з перших завдань, контроль над виконанням якого було покладено на актив журналістської організації. І колеги з радіо, телебачення, газет тримали актуальну тему в полі зору. А коли до акції підключився за нашою пропозицією народний депутат Олександр Воробйов, – проблема була вирішена.
Одночасно за ініціативою журналістки Світлани Геренко розпочалася безпрецедентна акція «Дитбудинок». Провідні підприємства Сумщини щомісяця організовували виїзди в сиротинці області, надавали шефську допомогу, брали участь у долях дітей. Так, скажімо, полишеного біологічними батьками чорношкірого уродженця Путивля, про якого зворушливо розповіла на шпальтах газети Світлана, усиновили представники посольства однієї з африканських країн і ми щиро раділи такому розвитку подій.
Лілія Миленко (світла їй пам’ять!) взяла під своє кураторство хід акції «Госпіталь». Там ветерани потерпали від розкрадання продуктів і ліків. Рейди за участю правоохоронців таки дали про себе знати. Скарги та нарікання ветеранів зрештою припинилися, а Лілія Григорівна отримала заслужену подяку за небайдужість серця, і так подружилася в ході акції з медиками Сумщини, що створила згодом першу на теренах області приватну медичну газету…
Не оминули журналісти і проблеми незрячих жінок-сестер, які залишилися жити сам на сам у віддаленому від населених пунктів лісовому хуторі… Чому я так ретельно перелічую ці акції? По-перше, всі вони проводилися за підтримки нашого голови правління Миколи Гриценка. А, по-друге, це була школа ставлення журналістів до героїв своїх публікацій.
Пригадується… Мене особисто Микола Іванович послав до дівчини – інваліда першої групи, яка самотужки спромоглася організувати газету. Колеги з районки (жила дівчина далеко від райцентру) запевнили, що «газета» – це дещо перебільшено. Та й куди до неї їхати? Негода на вулиці, є інші цікаві теми… Словом, я до редакторки новоствореної газети так і не доїхала. А потім була розмова з Миколою Гриценком, дуже лаконічна: «Негайно бери відрядження. Їдь. І найперше – подивися цій людині в очі».
Я ніколи не забуваю той урок – завжди дивитися в очі тому, про кого маєш намір розповідати, особливо, якщо це стосується матеріалів проблемних або ж критичних… І головне – самотужки перевіряти факти, мати власну точку зору.
Щодо наших журналістських акцій, то вони були підтримані на всіх рівнях і згодом злилися в довгострокову всеукраїнську акцію «Милосердя».
Чуйність; довіра до колег (а це нерідко заважало в роботі!), вроджені такт і терпіння – ось, як мені здається, головні, непоказні риси характеру Миколи Івановича.
От хоч згадати, як врятував Микола Іванович від «заслання» в неперспективне і зникаюче з мапи світу село на Поліссі обдаровану поетесу Ніну Гавриленко. Наш головний страшенно не любив і навіть боявся (це знали усі!) жіночих сліз😊. А Ніну за наклепом звинуватили мало не в антирадянщині. Її чекало або безробіття в Сумах, або клас із чотирма дітлахами на хуторі без назви. І я вдалася до …сліз. Гірко плачучи, увірвалася (чого найбільше не любило начальство! 😊) до кабінету редактора і заголосила так, що за годину Ніну Гавриленко прийняли на роботу в штат обласної газети коректором, де вона коротким і яскравим життям назавжди залишила сяєво своєї незбагненно-дивовижної Душі…
Мені здається, він ніколи не читав довгих нотацій. Не використовував шпальти обласної газети для власних матеріалів. Якось прочитала його коротенький вірш про гарячі бульби картоплі, яку мама вручила Миколці, аби він зустрічав тими смаколиками визволителів Тиниці від фашистських загарбників. «Ви пишете вірші?!» – запитала здивовано. Бо він ніколи не афішував свою поетичну творчість. А от його розлогий матеріал, написаний вправним пером публіциста, «Танець бджоли», можу переповісти й сьогодні.
До слова, Микола Гриценко, – мабуть, єдиний в Україні літератор-пасічник, який присвятив трудівниці-бджолі 100 віршів у збірці «Медові повені», що вийшла 17 років тому у сумському видавництві «Мрія».
«В моїй країні – культ бджоли.
Вона в садах, полях чаклує,
Людей врожаєм обдарує
Щоб ми веселими жили».
Так він написав про бджолу. Але спершу вивчив усе про дивосвіт цієї невтомної працелюбки, зникнення якої на планеті віщуватиме про кінець усього сущого на світі білому. І ще написав більше десятка змістовних і філософських поетичних книг. І гумор розсипав поміж людьми, щоб перемагали і відчай, і страх, і непевність. Недарма ж лейтмотивом філософського доробку обрав жартівливу пісню «Мертві бджоли не гудуть».
…З висоти прожитих літ помітила, що чуйні й красиві люди з роками не старіють. Не старіє перо, поетична думка Миколи Івановича Гриценка, якому я вперше кажу: ДЯКУЮ ВАМ, МИКОЛО ІВАНОВИЧУ, за участь і в моїй карколомній долі. Працювати Вам було зі мною і нелегко, і непросто. Вибачте. Однак саме Вас я обрала редактором своєї поетичної збірки «Сториця», щоб Ви знали, – кращого за Вас Редактора у моєму журналістському житті ніколи не було…
* * *
На запитання Володимиру Садівничому: як би ви описали Гриценка однією фразою чи словом, він відповів лаконічно: «Можна трьома словами: Гриценко Микола Іванович! Знак оклику в кінці обов’язково».
Спілкувалася Аліна ШЕВЧЕНКО
Фото – з соціальних мереж Миколи Гриценка.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ.
