Дорога. Вона дарує нові краєвиди за вікном транспорту, нові враження, нові думки. Вона дарує нові знайомства. Дорога спонукає до розмови, розповіді про життя і його переживання. А переживань у наш непростий час вистачає. Бо ж – війна. І хоч у нашій сільській місцевості порівняно тихо й часом можна на деякий час навіть забути про смертельну небезпеку, що нависла над Україною і українцями як нацією, та війна нікуди не відступає, гримить зброєю, веде свої криваві жнива. А щоб війна не наступала, а відступала, її стримують наші доблесні Збройні Сили України та місцеві підрозділи територіальної оборони.
Із одним із таких добровольців-тероборонівців мене й познайомила дорога. Микола Михайлович Манько нині мешкає в Сумах, але родовим корінням він наш, недригайлівський. Народився 2 січня 1957 року в Хоружівці. Зараз часом приїздить додому, до мами Олександри Михайлівни, яка 35 років протрудилася в колгоспі дояркою.
Після закінчення Хоружівської середньої школи Микола Манько в 1975-77 роках відслужив строкову армійську службу в Угорщині, здобув військову спеціальність водія. Після армії став жити в Сумах і працювати водієм автобуса.
Одружився з дівчиною Ніною, родом із Чернігівської області. Ніна Миколаївна за спеціальністю бухгалтер, працювала в контрольно-ревізійному управлінні та на залізниці. 1989 року в родині Маньків народилася донечка Олександра, названа на честь бабусі, татової мами. А Микола Михайлович з 1988 по 1996 рік був командиром робочого загону міліції в райвідділі внутрішніх справ, а потім працював у охоронних фірмах міста Суми.
Для такої роботи треба завжди бути в хорошій спортивній формі, постійно займатися фізичними вправами й підтримувати себе належним чином. Якщо не пройшов щорічний медогляд і не склав відповідні нормативи, до серйозної охоронної фірми не візьмуть. Тримаючи себе в тонусі, наш земляк Микола Манько був дворазовим чемпіоном України з гирьового спорту серед автомобілістів. Має більше шістдесяти відзнак за досягнення в гирях, штанзі, плаванні, пауерліфтингу.
… Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і Суми стали ареною бойових дій, місцеві справжні чоловіки зрозуміли, що сподіватися ні на кого і розраховувати доводиться тільки на себе. Як розповідає Микола Манько, зібралися свої хлопці з охоронних фірм, друзі, колишні афганці, співпрацювали з загоном тероборони. Ніхто ними не керував, усі рішення приймали самі. Зброю взяли у своїх фірмах… Коли під Суми прийшла 93 бригада «Холодний яр», налагодили контакт із нею. Спілкуватися також із військовими, які залишилися в місті. Слідкували за оперативною обстановкою, дані передавали до вищого військового керівництва – і бригади, і Міністерства оборони України.
– …Стежили за пересуванням ворожої техніки, рахували одиниці, спостерігали, через посередників передавали оперативну інформацію. Наша група працювала не тільки в Сумах – намагалися контролювати ситуацію по області. Доводилося й по Краснопіллю, і на рідній Недригайлівщині попрацювати…
Найважче на цьому шляху – втрати побратимів.
– …З тероборони були загиблі, я їх знав… Загинули четверо чоловіків, усі мисливці. Найпершого, з яким мене війна звела, ховали на центральному кладовищі Сум. У нього залишилося двоє дітей, 12 і 14 років. …Дуже тяжко переживати таке. Але що зробиш: раз війна – треба брати до рук зброю.
– Яка найбільш пам’ятна подія для вас у нашому краю?
– Наш координатор передав, що російські бензовози, бетеери і камази їдуть через Хоружівку, Чемоданівку, Кулішівку й Костянтинів на роменську трасу заправляти танки. Було ясно, що їх провів тими сільськими дорогами хтось свій. Вони самі не змогли б так зорієнтуватися. Дуже гірко було дізнатися, що серед наших місцевих людей є такий зрадник. Чи зрадники? І ми зрозуміли, що не можна розраховувати на будь-якого місцевого, – тільки на перевірених і надійних.
– Де ж брали таких перевірених і надійних?
– Мені допомагали дочка і зять, і ще чоловік 35-40 з району. Координатори були з різних сіл, знайомі з Вільшани, Тернів, Хоружівки та їхні друзі. Ми шифрувалися досить серйозно, як-то кажуть, по тверезому, по іменах нікого не називали, а так – Михайлович, Васильович тощо. Дані передавали з кількох різних телефонів. Групи зв’язку були по 2-3 чоловіки, щоб ніхто нікого не міг здати у випадку провалу. Менше знаєш – менше ймовірності нашкодити спільній справі.
– А можна спитати: якась користь була з вашого інформування?
– Була, звичайно. Ми повідомили про велику колону техніки на Суми – наші накрили її дуже суттєво. Коли ми передали про значну кількість техніки на Низи і Лебедин, там спрацювала 93 бригада «Холодний яр»: бронетехніка, гаубиці добре прорідили москалів. Жаль тільки, що зброї в нас малувато… За нашим повідомленням були розсекречені танки в лісі під Ромнами – прилетіли два наших літаки й гарно їх побомбили.
– А після вигнання рашистів із Сумщини які були ваші дії?
– Я хотів піти служити до Збройних Сил України, пройшов медогляд і відповідну комісію. Але сумський військкомат мені відмовив – через вік. Зять хотів забрати мене до свого батальйону, але й роменський військкомат мені відмовив: після 60 років – ні. Тому я знову повернувся до роботи в охоронній фірмі.
– Ви згадали про зятя – він воює?
– Так. І на Недригайлівщині його добре знають – це Хоружівський сільський староста Олександр Харько, який одружений з моєю донькою Олександрою і вони виховують чотирирічного сина Андрійка. Коли почалася війна, він не чекав повістки, сам поїхав до військкомату в Ромни. Йому пропонували там залишитися на роботі, бо він хороший комп’ютерник, раніше працював у київському банку, але Саша обрав службу у війську. Нині Олександр Федорович Харько – капітан, командир роти. Спочатку був направлений на білоруський кордон, перша лінія, де сходяться межі України, білорусі та росії. Потім на схід: Лиман, Серебрянський ліс, інші гарячі точки. Зараз він в 2 батальйоні 58 бригади, на полігоні тренує штурмові бригади для донецького напрямку. Горджуся тим, що представник нашої родини захищає Україну!
– Як на вашу думку, що нас чекає?
– Ми переможемо – це однозначно! Так, буде важко, будуть ще втрати, але ніхто не буде зупинятися. Думаю, Залужний нас доведе до Перемоги, вірю дуже. Є в нас у війську хороші генерали, той же Сирський, інші. Якщо я буду потрібен, то, як і раніше, готовий стати на захист України. Ми переможемо!
Жанна АБАРОВСЬКА
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу».
