Володимир. Сильне ім’я. З надзвичайно потужною внутрішньою енергетикою. Ім’я лідерів нині воюючих країн. Тільки москальською воно означає “владєлєц міра” – тобто світу, і з його імперськими русскомірскімі замашками прагне всесвітнього ж таки панування. А українською мовою Володимир звучить, як володар миру – МИРУ, який так потрібен усім нам і який обов’язково настане після нашої ПЕРЕМОГИ!
А наближають її наші доблесні захисники – воїни Збройних Сил України. Старші й молодші, досвідчені й зовсім юні, але всі об’єднані однією шляхетною метою: захисту рідної землі й вигнання з неї лютого москальського ворога.
Серед них і Володимир із Недригайлівщини. А саме з села з романтичною назвою Засулля – поселення за красивою тихоплинною річкою Сулою. Вова Капля був у одній групі з моєю донькою Лілею в Засульському дитячому садочку «Червона шапочка». Симпатичний темноволосий хлопчик із широко відкритими цікавими оченятами, – хто тоді міг подумати, що він стане нашою надією на збереження Україною державності, нашим мужнім воїном-захисником від озвірілих окупантів?
А ось так склалося життя, що саме Володимир Капля і такі, як він, сміливо стали до бою за незалежність, свободу й суверенітет. І саме ними нині жива Україна.
Вова Капля народився 15 лютого 1986 року. Після закінчення Недригайлівської школи навчався в місцевому професійно-технічному училищі, здобув професію тракториста-машиніста.
За спеціальністю працювати довелося небагато. Трудився на місцевих підприємствах: у «Агролісі» на пилорамі; племптахівництві «Посульський»; довелося поїздити і по заробітках. Навчився бетонних робіт, освоїв навички маляра-штукатура. Деякий час працював у геологорозвідувальній службі…
Перед фатальним днем 24 лютого 2022 року Володимир Капля повернувся додому з вахти. В ті ж перші дні війни пішов до Недригайлівської селищної ради, записався на облік. Його взяли до добровольчого формування територіальної оборони. Хлопці чергували на блок-посту, робили бліндажі, розвантажували гуманітарну допомогу, яка надходила в район. Це були в основному недригайлівці та засульці. На прохання назвати їхні імена Капля відмовився, сказав: якщо вони самі захочуть бути названими, то хай говорять. Ну, що ж, закони воєнного часу, вони такі. Непрості.
У теробороні Володимир Миколайович звикав до військового життя, здобував бойовий досвід. За старанність у службі нагороджений медаллю ДФТГ «Оперативно-тактичне угруповання Суми».
Через рік об’єднання тероборони розформували. Володимира викликали до військкомату, за три години пройшов медичну комісію. 13 лютого 2023 року його направили в навчальний центр, так звану в народі “учебку”. Вчили поводитися зі зброєю, вивчили на кулеметника. Але коли прибув на бойові позиції, видали автомат. Воював старший солдат Володимир Капля на Донецькому та Луганському напрямках. З ним до зони бойових дій потрапило чимало земляків із Сумщини і навіть ближчих земляків із Недригайлівщини. Та вірний заявленій позиції, хлопець не хоче називати їхні імена без погодження з ними.
– Володю, скажи, будь ласка, що на війні найстрашніше?
– Та все страшно! Обстріли, бомбардування, до яких хоч трохи можна звикнути, але більш страшно й гірко витягувати з-під завалів своїх бойових побратимів – «двохсотих», «трьохсотих» – от до цього неможливо звикнути…
– Якою мовою говорять солдати українського війська?
– Звичайно, українською та суржиком. Усі команди віддаються виключно державною мовою. Хто говорив російською, перейшли чи переходять на українську. Тож на позиціях зразу за акцентом чуєш, що чужий.
– Чи були у вашому оточенні собаки, коти?
– Та вони скрізь із солдатами, як же без них! У звільнених нами населених пунктах ми підгодовували тварин, які залишилися без господарів.
– Що найбільш пам’ятне згадується про війну?
– Коли ми їздили в Слов’янськ за продуктами, люди на вулиці нам дякували за звільнення від окупантів. У Харкові в госпіталі медсестри теж висловлювали вдячність, казали: не хочемо бути в окупації. Росіяни такий «безпредєл» творили, що й згадувати страшно.
– А з чим ти потрапив до харківського госпіталю?
– Минулого літа, десь у липні, ми були в штурмі, нас сильно обстрілювали. Коли «прилетіло», я не знаю, як вийшов звідти, – дезорієнтація, страшенний головний біль. Зі мною ще чоловік п’ять чи шість такі були. Вночі мене привезли в якийсь госпіталь, не знаю, чи довго там був, бо тріщало все в голові. А потім доправили до Харкова, де я лікувався 10 днів. Виписали – і в частину. Продовжував службу. Невдовзі знову трусонуло, присилало землею… Словом, зараз я на реабілітації, вдома в Засуллі.
– Хто з рідних хвилюється за тебе, яку маєш родину?
– Вдома зі мною мама Людмила Володимирівна і брат Віталій, а ще є сестра Яна, яка з родиною мешкає в Сумах.
– Чим зараз займаєшся, що допомагає реабілітації?
– По гриби ходив, доки був сезон. Щодо річки – я не рибалка. Дивлюся інтернет, кінофільми.
– А от цікаво, яким жанрам надаєш перевагу?
– Ну, не мелодрами: сидіть і плакати це не моє. Мені до вподоби бойовики, «ужастики», фантастика, комедії. Передивився трансформерів, термінаторів…
– Ну, кожен розслабляється й перемикається як може. А от як щодо подальшого твого життя й твоїх знайомих поранених і контужених солдатів – як воно буде?
– Та в кожного по-різному. Кого списали, кого перевели. Ми ж не відмовляємося воювати! Просто нам потрібна передишка. Я чекаю. Коли буду потрібен, – викличуть. Піду.
– Володю, дякую тобі уклінно за захист України! Бережи, Боже, тебе й усе українське військо. А що б ти сказав, якби звернувся зараз до своїх земляків?
– Та що я б сказав? Треба триматися! Ми по-любому переможемо – в нас немає іншого виходу. Не хотілося б ходити під кацапським прапором, мене мій український цілком влаштовує. Коли хтось каже, чи не пора нам домовлятися з ворогом, то що тоді – всі смерті захисників України марні?..
Спілкувалася Жанна АБАРОВСЬКА
