Із моменту свого виникнення телебачення завжди знаходило спосіб привертати увагу глядачів. Чи то ранковий прогноз погоди, чи мультики після школи або ж вечірні ток-шоу – всі вони володіли своєрідною магією та шармом, через які у тенетах телеефіру опинялися ледь не всі. Телебачення було вірним супутником, ще одним гостем за столом, без якого ніяк не могло розпочатися свято. А телеведучі були друзями, які за руку вели тебе у зовнішній світ із усіма його дивами та таємницями. Так було у минулому, до появи Інтернету та тотальної діджиталізації. І хоч зараз медійний бал правлять соціальні мережі та новинні сайти, тепло й затишок телебачення нікуди не зникли.
Раїса Стоян пропрацювала на регіональному ТБ чверть століття. Чверть століття вона трудилася задля того, аби сум’яни знали, що коїться у їхньому невеликому місті. Працювала кореспондентом, ведучою та редакторкою у Сумській обласній державній телерадіокомпанії, а також на «Академ ТV». Зараз як провідний фахівець викладає «Телерадіовиробництво» і «Телерадіорекламу» на кафедрі журналістики та філології Сумського державного університету. Саме тут, на 11 поверсі Головного корпусу СумДУ, ми й зустрілися, аби розібрати кожну сходинку її кар’єри та поговорити про магію телебачення, місію медійника, конфліктні ситуації та регіональну тележурналістику золотої доби.
– З чого починався Ваш шлях у журналістику та що спонукало обрати саме телебачення?
– Закінчила факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, зараз національного, а тоді ще державного університету. Моєю спеціалізацією було телебачення, тому природньо, що приїхала працювати в Сумський телерадіокомітет.
Потрапила на Сумщину за державним розподілом у 88-му році. Разом зі мною приїхало ще четверо моїх однокурсників: Юра Дараган, Саша Кугук, Олег Опанасюк і Паша Козинцев. Тоді на обласній студії телебачення формувалася нова команда. Головним редактором був теж випускник нашого журфаку Микола Гриценко, директором – Віктор Кирилович Савченко. І нас запросили як молодих спеціалістів. Чому наважилися? Тому що була мотивація: тоді молодим фахівцям надавали житло.
Раїса Стоян, скриншот із кіноплівки, 1989 рік. Зйомка Володимира Ситниченка.
Телевізійники завжди мріють працювати на студіях у великих містах, таких як Київ, Одеса, Донецьк, Львів, Дніпро або Запоріжжя. А Сумщина – невеличкий регіон. І, звісно, якби нам не запропонували житло, то, напевно, не всі на це зголосилися б. Олег Опанасюк (вже, на жаль, у засвітах), наприклад, киянин… Чесно кажучи, не думала, що так надовго затримаюся на Сумщині, оскільки родом із Хмельниччини, але за державною програмою переселення наша сім’я переїхала в 60-ті роки на Південь, на Миколаївщину, де я і зростала. І Слобожанщина для мене була зовсім незнайомим регіоном. Але так склалася доля, що приїхала і залишилася тут і до нині.
– У яких медіа довелося працювати та на яких посадах?
– Все життя – тільки на телебаченні. На Сумській тоді ще ОДТРК (з огляду на реформування у різні часи компанія мала різні назви) – понад 20 років. Також мала досвід роботи у штаті телевізійного продакшену «Монолог», який виробляв для УТ-1 програму «Комп’ютер X». З 2010 по 2013 рік на регіональному каналі «АTV» («Академ TV») була головними редактором і навіть короткий, але доволі складний – виборчий! – період, виконувачем обов’язків директора. А потім прийшла в СумДУ на кафедру журналістики та філології.
Тобто отримала безцінний розмаїтий досвід, працюючи на різних посадах, починаючи від кореспондента, заввідділу, ведучої і до головного редактора, менеджера медійної компанії. Все життя – суцільно лише телебачення.
– Отже, Ви спробували себе у багатьох професійних амплуа, а де було найкомфортніше?
– Напевно, все ж таки, на творчих. Коли ти сценарист, ведучий якогось свого авторського формату, циклу – це найцікавіше. До слова, цикл «Вечірня кава» – портретні інтерв’ю з неординарними, харизматичними, талановитими особистостями – за п’ять років нам вдалося записати понад двісті програм. Подібний формат на «ATV» – «Особиста історія» – також мав свого глядача. Сподіваюся, що ці здебільшого щирі відверті розмови про особистий досвід, карколомні злети та падіння героїв, захоплення і сенси були цікавими глядацьким аудиторіям каналів.
Обожнюю просто такий жанр як «відеонарис». Художні засоби виду дозволили якнайкраще передати вдачу, розповісти про долю українського митця Георгія Нарбута («Вітряні ідилії Георгія Нарбута»), про важкі випробування міс України на інвалідному візку з Ромен Наталі Осауленко та інших. Шкода, що у ті часи не було соцмереж, YouTubе‑платформ, і тому весь контент канув у Лету, десь у безмежному телевізійному етері… Але, сподіваюся, що можна буде якось опублікувати відеоконтент на YouTube. Йдеться ж не стільки про мене, скільки про видатних особистостей Сумщини, України, багатьох із яких уже немає поряд із нами.
Зйомки, зйомки, зйомки…
– Можете згадати свій перший матеріал?
– Це був 88-й рік, я щойно приїхала до Сум. На обласному телебаченні тоді ще працювали з кіноплівкою, яку на проявку возили аж до Харкова. Це було дивно для мене, тому що я стажувалася на п’ятому курсі в редакції пропаганди УТ-1, де працювали вже з цифровими відеокамерами Betacam, тобто запис здійснювався на відеокасети, відтак було і незвично, і важко працювати з кіно. Але вибору не було. Саме на кіноплівку якраз і знімали передачу «Працююча Єва».
Йшлося про використання жіночої праці у важких галузях економіки. На той час жінки ще працювали дорожніми працівницями – клали асфальт, у складних умовах м’ясокомбінатів, ковальських, інших цехів, де реально не просто важкі, а шкідливі, не позбавлені численних ризиків умови для робітниць. І ми зробили про це передачу.
Після трансляції матеріалу в етері обласна профспілка прийняла рішення про заборону використання жіночої праці на важких і небезпечних виробництвах. Це було на рівні області, але, думаю, що потім подібні рішення з’явилися і на загальноукраїнських теренах. Тож наш проблемний репортаж мав резонанс, а отже, і результати не забарилися.
Над сценарієм працювала доволі амбітна творча група. З режисером Валерієм Калашниковим час від часу виринали творчі конфлікти, але, зрештою, все це працювало на зміст, якість матеріалу. Бо ж режисер так вважає, а я по-іншому… Валерій завжди дбав про картинку, оригінальність подачі, драматургію, а мені як журналісту важливо, щоб, попри все, камера не схибила, показувала правду, якою б вона прикрою не була. Та, зрештою, завдяки саме творчому тандему було висвітлено та розкрито суспільно важливу тему.
Зйомки на сумському м’ясокомбінаті передачі “Працююча Єва”, 1989 рік.
Починали знімати різноманітний контент на кіно, потім поступово з’явилася відеоплівка форматів VHS/S-VHS легендарного шосткинського виробничого об’єднання «Свема». Хоча загальновідомо, що найкраща якість передачі зображення – це все-таки кіноплівка, а не відео. Вона складна в обробці та дороговартісна у виробництві. Але то був унікальний досвід, своєрідна школа, коли ти сидиш за монтажним столом і спостерігаєш за технічним, творчим процесом. Тепер без проблем можу популярно пояснити студентам такий термін як «синхрон».
Бралися за такі нагальні теми, наприклад, як зупинка й банкрутство унікального технологічного конвеєру заводу «Електрон». Це був десь 89-й рік, стагнаційні процеси вже набирали обертів. І я тоді придумала таку програму щось на кшталт «вільного мікрофону». Безпосередньо в цеху робітники, інженери, ітеерівці, будь-хто із заводчан міг висловитись, як мовиться, на камеру про все, що хвилює та болить. Дуже багато людей, скориставшись нагодою, підходили й розповідали про численні негаразди. Було помітно, що завод – це їхнє життя… Зрештою, записали десь десятки годин відеоплівки. Але я коли приїхала в редакцію наступного дня, то потрібно було це все опрацювати. Пам’ятаю, що десь понад тиждень, а то й більше, знадобилося, щоб розшифрувати відео та звук, тобто дослівно всі полілоги розписати вручну, потім вибрати найвдаліші, найвиразніші та вже далі вибудовувати сценарій для озвучування і монтажу. Це був той випадок, коли, мабуть, поставила собі завдання значно вище, аніж могла впоратися. Не вийти в етер передача просто не могла, це був нонсенс, тому тривала й копітка робота (хронометраж понад 40 хвилин!) над цим матеріалом запам’яталася на все життя. Хоча, знаю, у колег на інших студіях були асистенти режисерів, адміністратори, які допомагали, наприклад, розшифрувати синхрони, розкадровувати відеоряд. Натомість ми робили все це самі.
Чи варто було братися за такі складні теми? Коли ще навчалася в університеті, у нас була спеціалізація не лише медійна (радіо, телебачення, газета), а й тематична. Наприклад, хтось ґрунтовно вивчав сільське господарство, аграрну тематику, хтось – економіку або ж промисловість, як я.
Річ у тому, що після школи я не поступила у Львівській поліграфічний інститут, відтак пішла працювати комплектувальницею на суднобудівний завод «Океан» у Миколаєві. Зведення велетенських суден, док, цехи й верстати, – все це було на моїх очах.
У дипломній передачі «Час рішень – час дій», яка готувалася для УТ-1, завданням було привернути увагу суспільства, аудиторії, до виробничих проблем хмельницького НВО «Катіон» (належало до «оборонки»), надто незалежного гендиректора Володимира Скоморохова, який, попри втручання міністерств, ризикуючи статусом, посадою, запроваджував ринкові відносини. Портативні телевізори «Електроніка» користувалися попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Така хазяйновитість багатьом у владних кабінетах не подобалася. Готуючи цей матеріал, прагнули підтримати і колектив, і директора. Тобто я від самого початку обирала промислову, економічну тематику як фахову спеціалізацію, і, власне, не помилилася, бо потім це дійсно допомагало.
– Які навички вважаєте найважливішими для журналіста, який працює на телебаченні?
– Вважаю, що журналіст не тільки на телебаченні, а й взагалі має бути вмотивованим. Коли я вступала, це 83-й рік, то, по-перше, у нас відбір був жорсткішим, ми повинні були надати приймальній комісії власні друковані або інші публікації, потім був чималий конкурс, тож виходило так, що ті, хто потрапляли на журфак, ставали переважно непоганими журналістами. Зараз немає такого жорсткого відбору. Можливо це і добре, бо ж професія доступна для багатьох, але, з іншого боку, чимало абітурієнтів не зовсім розуміють, що за фах обирають.
У студентські роки вкрай велике значення мала виробнича практика – щонайменше місяць, а то й більше. Перший рік я стажувалася у районці, редакції снігурівської газети «Комуністичний шлях», бо такі були умови: попервах слід познайомитися з журналістськими буднями районки та лиш потім – обласний рівень. Після другого курсу потрапила на Миколаївську студію телебачення. А вже по завершенню третього поїхала на Одеську. Одесити, молодіжна редакція, тоді не поступалися молодіжці УТ-1, творчі групи креативили, експериментували з форматами, з живими етерами, чимало матеріалів транслювалося у молодіжній студії «Гарт» (дуже популярна свого часу програма), на всесоюзних каналах. Тож, повчитися у колег було чому. Із керівницею молодіжки Наталією Петрівною Сімісіновою й дотепер підтримуємо зв’язок.
Одеса, третій курс, практика на Одеській студії телебачення, 1986 рік.
На мій погляд, нині студенти отримують знання системніше, глибше, та й умови для навчання, технічна база кафедри журналістики та філології СумДУ значно сучасніші, кращі, аніж були у нас. Та, врешті-решт, ми все наздоганяли на виробничій практиці. Важливо, аби молодь, яка обирає журналістику, розуміла, чому йде у професію. І тут не завадить здорова амбітність. Телевізійний журналіст (та й узагалі журналіст) – це публічна професія. Ваше обличчя люди можуть і не пам’ятати, але прізвище має бути впізнаваним. Це ваш імідж, довіра, особистий знак якості. У журналістиці, як у медицині: лише так і не інакше…
Захід на кафедрі журналістики та філології Сумського держуніверситету.
Тому мати професійні амбіції, мабуть, не так вже й погано. Бо вони є своєрідним рушієм, драйвером і в особистому розвитку, і щодо фахових здобутків, перемог. На жаль, заробітна плата у нашій сфері не мотивує належним чином. Але якщо для тебе журналістика більше, ніж ремесло, робота, радше – певна суспільна місія, то все гаразд, все вийде, ти – на своєму місці. Справжній журналіст – це боєць, йому болить несправедливість, зневага законів, він наражається на небезпеку щоразу, коли боронить правду.
Окрім цього, професія потребує мобільності, адже ти сьогодні у Сумах, завтра у Києві, або деінде, тобто постійні відрядження – неодмінна умова, стиль твого життя. З відрядження повернувся пізно увечері, а то й вночі, а вранці – вже етер. Це професія для людей небайдужих і активних. Телебачення – це тут і зараз. Телевізійники інколи жартують, що більше часу перебувають на екранах, аніж за лаштунками чи вдома.
– Ви зазначили, що телевізійники буквально живуть в етерах, і досить часто буває так, що професія цілковито поглинає, не лишаючи часу на особисте життя. Як Ви впорядковували свою професійну діяльність і чи вдавалося знаходити баланс між одним та іншим?
– Надто важко… Відкрию вам такий секрет, що чимало телевізійників знаходять долю саме на роботі. Адже зранку до вечора на студіях, у телецентрах. Іншого життя, по суті, не існує. А якщо вихідні, то волієш хоча б відіспатися. Тому взаєморозуміння, допомога рідних і близьких вкрай важливі. Виховувати доньку вельми допомагали батьки чоловіка, бо ж тато наш теж багато працював і працює досі.
Ніколи не забуду, коли запізнилася через зйомку у дитсадок, який був доволі далеко від нашого будинку. Заклад уже зачинений. І стоїть моя дитина біля воріт із охоронцем з набундюченим виразом обличчя. Очевидно, чоловік розповів їй все, що думає про маму.
Збираючись у чергове відрядження, попросила подругу, яка біля дитсадка мешкала, забрати доньку до себе. Приїжджаю пізно увечері, телефоную: «Завтра вже заберу, адже надворі ніч, не встигаю». На наступний день із засторогою запитую: «Ніно, так а Ксюха де?» Виявляється, за нею пильнує вже подруга моєї подруги. А коли донька подорослішала, то часто брала її з собою на зйомки, залучала до деяких відеозаписів. Тож, коли вона вступала до магістратури на спеціальність «Журналістика», думаю, мала уявлення про фах.
– Як підготуватися до інтерв’ю з високопосадовцями або ж поважними людьми?
– Ретельно, ґрунтовно збирати фактаж. Збираєте та вивчаєте всю інформацію щодо теми, і тут порадила б, якщо є така можливість, наприклад, у новинних редакціях, обрати спеціалізацію. Це дозволить швидко орієнтуватися в інфопросторі. З Інтернетом наразі взагалі проблем особливих не виникає – там завжди знайдете щось загальновідоме. Але ексклюзивну інформацію, рідкісний фактаж – навряд чи. Не зайвим буде поступово напрацьовувати власну базу експертів у різних галузях. Це можуть бути і ваші колишні спікери, герої попередніх матеріалів, просто хороші знайомі, які знаються на проблемах і допоможуть розібратися у темі. Так ви отримаєте ексклюзивну інформацію, що посприяє вашій компетентності. В Інтернеті можна знайти будь-які дані, однак глибоко зануритися в якусь суспільно важливу, нагальну тему можна лише поспілкувавшись із людьми, які працюють у цій галузі. І ще одна порада: плекайте у собі таку чесноту, як допитливість.
Наприклад, ви приїхали знімати репортаж про цьогорічну посівну кампанію. Розмовляючи з аграріями, ставте різні запитання, навіть якщо це вам не потрібно для сюжету. Отримана інформація відкладеться в «загашнику», і коли трапиться нагода поспілкуватися з міністром аграрної політики, згадаєте почуте: що і пального бракує, і поля не всюди розміновані, і про доступні кредити для фермерів, і багато чого іншого. Ваша прискіпливість та цікавість неодмінно стануть у нагоді.
Журналіст – пасіонарна особистість, йому завжди все цікаво… Я, наприклад, стоячи в черзі в маркеті та спостерігаючи, як покупці щось обговорюють між собою, також можу підтримати розмову. Бо маю розуміти, які проблеми у сумчан, чим живуть, що їх непокоїть. Для мене, як журналіста, це важливо.
Київ, інтерв’ю з народною артисткою України, Героєм України Адою Роговцевою.
– Чи були у Вашій діяльності моменти, коли Ви наражалися на конфлікти із керівниками, власниками медіа чи навіть колегами ?
– Постійно. Буду відвертою, я не дуже комфортна особистість у професійних взаєминах. Оскільки маю важку вдачу перфекціоністки. Оце моє «отруйне» (для себе й для інших) постійне прагнення бездоганності… Надто вимоглива до знімальної групи, з якою працюю, але ж водночас і до себе. Під час зйомок, наприклад, можу контролювати відеоряд, кожен кадр, що знімає оператор, або ж монтажну склейку режисера… А це, звісно, не всім подобається. Тому просто обожнюю професіоналів, з ними будь-яка робота до снаги. Саме такими запам’яталися оператори Володя Ситниченко, Валерій Обозний, Сергій Ткачов, Стас Солодовник, Андрій Геращенко, Віктор Лапченко, Валерій Коваленко, інші. Режисери, звуковики – Євген Заболотний, Валерій Микитенко, Олена Шевченко, Олена Борисенко, Руслан Ніколенко, Сергій Коноз, Олександр Демиденко, Тетяна Ульянич, яка доклала неймовірних зусиль для ребрендингу, популярності «ATV».
Київ, зйомки з оператором Олександром Брусовцовим.
Саме такими були редактори колишньої ОДТРК – новеліст, шістдесятник, інтеліґент, надзвичайно шляхетна особистість Юрій Миколайович Царик. З ним можна було годинами говорити про все на світі: філософію, літературу, політику, чесноти й вади людської вдачі тощо. Ірина Олексіївна Гаркава – чудовий знавець народної творчості, фольклору, історії краю. Легендарний диктор, ведуча, журналіст, перший власкор УТ-1 на Сумщині, улюблениця численної глядацької аудиторії Людмила Костянтинівна Чугай. Обличчя Сумського телебачення, неодноразово її запрошували працювати на столичні канали, але Людмила Костянтинівна воліла залишатися в рідних Сумах.
Пам’ятаю, як вдосконалюючи мовні навички, вигадали поставити у редакції невеличку скарбничку: той, хто прохопився суржиком чи русизмом, мав кинути монетку… Будь-який незугарний текст в озвученні диктора вищої категорії Вікторії Соколовської – хоч на радіо, хоч на телебаченні – перетворювався на змістовне інформаційне повідомлення. Завжди можна було порадитись щодо теми, якихось особистих проблем, щодо того, як краще почати ефір, із Ніною Мокляковою, Сергієм Кузьменком (достобіса перезнімав спортивних подій, що за бажання вже сам міг стати майстром спорту!), Галиною Семеновою, Аллою Федориною (вона свого часу теж працювала на ОДТРК), Юрієм Дараганом, Олександром Кугуком, Олегом Опанасюком… Олег, до речі, багато чим вражав, наприклад, під час прямого ефіру інформаційно-розважальної передачі «Вчора. Сьогодні. Завтра», допоки йшов сюжет чи кліп, міг спокійно переключитися на детектив, який тримав на колінах, а потім вчасно, майстерно «увійти» в кадр і продовжувати доволі складну, побудовану, передусім, на імпровізації ведучого, програму. А Юрі Дарагану вдавалися експеременти з молодіжними форматами. Одного разу на зйомках потрапив на засідання спеціальної педагогічної комісії (були тоді такі). Безліч дорослих за круглим столом і тендітна, перелякана дитина посеред зали – так перевиховували «важкого» підлітка. Юра зняв про це передачу, що отримала Гран-прі на всеукраїнському конкурсі.
Неможливо не згадати гендиректора Ларису Якубенко, яка в 2005 році на прохання колективу все-таки наважилася очолити ТРК, яка працювала до цього у надто нелегких обставинах – діяла по суті як відділ облдержадміністрації. Багато чого можна було повчитися (і вчилася!) у молодих колег з «АТV». Це – Настя Криштоп, Юлія Зайцева, Ігор Назаренко, Тетяна Голуб, Аня Світлична, Яніна Стоян…
Студійне інтерв’ю з першим президентом України, народним депутатом Леонідом Кравчуком. Зліва направо: ведуча Раїса Стоян, заступник гендиректора Лілія Наумова, гендиректор Сумської ОДТРК Лариса Якубенко, Леонід Кравчук, очільник відділу кадрів Ніна Шимоліна, адміністратор Олена Тімоніна.
Що стосується менеджменту, доволі часто у менеджерів одне завдання, а в журналістів інше. Прикро, але вони, дійсно, можуть не співпадати, зокрема, щодо бачення, подачі матеріалу тощо.
Не буду згадувати прізвище керівника, з яким пов’язаний такий випадок… Ще тільки починала працювати на державному каналі, знімали щось у Лебедині, і до нас звернулися колеги з районки з проханням зробити матеріал про наміри місцевої влади висадити у місті якийсь екзотичний парк. Наче гарна ідея, але ж не в умовах безгрошів’я, коли коштів у бюджеті катма навіть на те, щоб відремонтувати розбиті дороги. Колежанка бідкається: «Ви розумієте, дороги немає у місті, подивіться, які ями, вибоїни – не пройти, не проїхати. Ну що нам з того парку?» Словом, вирішили відзняти проблемний репортаж. Повертаємось до телецентру, не встигли навіть вийти з машини, як на порозі нас зустрічає керівник. Без слів, зрозуміло чому…
Інша важка дилема, вже на посаді головного редактора каналу «АТV». Був нелегкий час, коли вся редакція, весь колектив на кілька місяців опинився в простої – без роботи, а отже і без зарплати. Ми не розуміли, не бачили виходу зі становища: яким чином студія має розвиватися далі? І досі переконана, що заслуговували в ті нелегкі часи, принаймні, на відверту розмову із власником. Особисто не могла не підтримати людей, розуміючи, що маю піти. Між вмінням служити і вмінням сумлінно та якісно виконувати службові обов’язки часто, на жаль, цінується перше.
Журналісту треба бути готовим, що доведеться боронити і авторське право, і фахові стандарти, і своїх героїв – а це, передусім, вдача. Знову-таки приклад із власного досвіду. Після третього курсу в Одесі працювала над передачею про підготовку кадрів у професійно-технічних училищах, взаємовідносини майстрів із учнями. На прикладі реальних героїв, реального конфлікту мала намір вийти на загальні освітянські проблеми ПТУ. Зрештою, знайшла такого хлопчину, який навчався в морехідному училищі й мав конфлікт зі своїм майстром. Не встигли належним чином познайомитись, як вже увечері біля готелю на мене чекав цей майстер – наполегливо переконував, що не варто братися за таку нецікаву тему.
Пам’ятаю, знімали передачу «Ціна нафти» про негативні наслідки видобутку вуглеводнів для навколишнього середовища, приватних господарств найбільшим нафтогазовидобувним підприємством «Охтирканафтогаз». У місцевих селян у криницях нафтові плями, уявляєте? Екологічний стан ґрунтів просто жахливий. Жодної копійчини не вкладали у рекультивацію земель. Відтак потерпає довкілля, люди хворіють… І ми поїхали з Сашою Новожоном на Охтирщину знімати. Місцеві жителі відверто, з болем розповідали і приватно, і на камеру, як виснажують землі, про схеми крадіжок вуглеводнів, інші жахливі речі. Ця передача навіть здобула перемогу на одному із всеукраїнських фестивалів. Але, якщо чесно, робота над матеріалом також була не позбавлена певних ризиків…
– Яким ви бачите майбутнє телевізійної журналістики в Україні?
– Коли дізналися про війну, певно, як і у всіх, спочатку був шок. Що робити? Як це стало можливим? Ми всі знали, що російська агресія можлива, та все ж не йняли віри…І перше, що я зробила, взяла пульт і увімкнула якийсь канал. Потім почався марафон «Єдині новини», ведучі подавали інформацію, що була відома на той момент. Повідомлення у живому етері йшло нон-стоп.
У ті перші дні ми просто «прилипли» до екранів. Тож переконана: телебачення було віконцем, яке у важкі воєнні часи об’єднало всю країну. Пам’ятаю, як міністерка Ірина Верещук заспокоювала, закликала вірити в Збройні Сили України. І дійсно це діяло, вселяло віру – все здолаємо.
Вже після деокупації Тростянця розмовляла з колегою, яка працює на місцевому радіо. Виявляється, саме Суспільний мовник для багатьох тростянчан під час окупації був єдиним джерелом інформації, єдиною ниточкою, зв’язком зі всією Сумщиною. Люди ловили сигнал на смартфоні через мобільний інтернет.
Сьогодні, на мій погляд, марафон «Єдині новини» виконав своє завдання, далі має бути щось інше, нові ідеї, формати. До слова, новинарі каналу «Настоящее время» глибше, докладніше подають контент, звертають увагу аудиторії на різні точки зору щодо подій, тенденцій, явищ, не лише констатують факти, а й намагаються проаналізувати причини-наслідки.
Природньо, більшість із нас наразі переглядає новини в соцмережах, передусім, у Телеграм-каналах. Бо це найоперативніше, це зручно, завжди доступно. Хоча, знаємо, що і найбільше фейків, маніпуляцій також у соцмережах, і, особливо, знову ж таки, у Телеграм-каналах. Останні, дійсно, – справжній виклик для нашої країни.
…Що буде з телебаченням? Думаю, телебачення з огляду на специфіку, переваги та популярність існуватиме завжди. Чому? Хоча б тому, що є і буде запит саме на професійний, суспільно важливий відеоконтент. Інша річ, що телебачення «дрейфує» у сторону соцмереж, перш за все на YouTube платформи. YouTube-мовлення дешевше, доступніше. Кожен за бажанням може створити власний канал, зібрати команду та мовити. Це значно легше, ніж отримати ліцензію з використанням радіочастотного спектра.
Добре це чи погано? – важко відповісти. Адже процес діджиталізації невпинний та об’єктивний. Щодо класичного телерадіомовлення, то хороший приклад розвитку демонструє наш Суспільний мовник. Хоч і поволі, але рейтинги зростають. Важливо, що контент, який виробляється ним, оприлюднюється не лише в цифровому етері, а й на різних платформах, у соцмережах. Шкода лише, що через брак фінансування скорочуються штати регіональних редакцій Суспільного, а отже, і обсяги мовлення. Куди й до кого звертатися людям зі своїми проблемами? Яким чином мають комунікувати громади та влада, вирішуючи численні, допоки воєнні, а далі і повоєнні проблеми? Соціологи стверджують, що саме місцеві медіа мають найбільший вотум довіри. І це логічно, адже у невеличкій громаді неможливо криводушити. Колись, думаю, все-таки повернемося до розвитку регіональних телевізійних, радійних станцій, бо без комунікації у XXI сторіччі ніяк.
Дружня зустріч у Сумах, 2018 рік. Зліва направо: колишній головний редактор Сумської ОДТРК, письменник Микола Гриценко, редактор Раїса Стоян, гендиректор Віктор Савченко, головний редактор радіо Олександр Кугук.
– Наостанок, які поради Ви можете дати журналістам‑початківцям?
– Вірити в себе, любити цей світ і те, що робиш, попри всі негаразди. Сучасний тележурналіст – це така собі «людина-оркестр». Нам не потрібно було монтувати свої матеріали, для цього були і є режисери, монтажери. Нині на каналах величезний попит на фахівців, які не лише вміють писати тексти, а й вміють знімати та монтувати. Тобто обов’язків додалося.
Тож, якщо переконані, що телебачення, тележурналістика – ваш всесвіт, покликання, життя, тоді нічого не бійтеся… Постійно вчіться, опановуйте нові технології, однак дозволяйте собі помилятися, хибити, без цього руху вперед не буває. Сходинкою вгору, сходинкою вниз – лише так ефективно навчаємося. Будьте гідними фаху, бороніть повсякчас честь професії. Бо ж, хто як не ми?
Спілкувався Захар ЮВКО,
студент кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
Фото з особистого архіву Раїси Стоян.
