Сьогодні – день пам’яті українських журналістів, які загинули, виконуючи професійний обов’язок.
За ініціативою Національної спілки журналістів України відзначається він із 2007 року в день трагічної загибелі Георгія Ґонґадзе. Цьогоріч минає 25 років, як Георгія не стало.
У час війни з російськими фашистами число медійників, яких ми згадуємо 16 вересня, зросло. «За верифікованими даними НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів, станом на 5 вересня 2025 року росія вбила щонайменше 128 медійників. З них – 18 загинули при виконанні професійних обов’язків, 10 стали цивільними жертвами. 100 медійників та медійниць віддали життя, боронячи Україну в лавах Сил оборони», – повідомляє голова Сумської обласної організації Національної спілки журналістів Володимир Садівничий.
Наші автори зупинилися на кількох іменах із трагічного списку. Розповідаючи про цих колег, ми згадуємо всіх.
АНДРІЙ РЕВА
Медійна спільнота Сумщини понесла важку втрату. 17 лютого 2023 року на сході України, під Бахмутом, загинув відеооператор, заступник директора з технічних питань Шосткинської телекомпанії «Телеком-Сервіс» Андрій Григорович Рева. Андрій. Андрюша.
Фото: https://www.facebook.com/share/p/1ZmvbbeKoi/
Він прийшов у компанію на початку 2000-х і швидко опанував майстерність відеооператора.
І – як і всі працівники локальних медіа – став універсальним солдатом: відеооператором, звукорежисером, інженером монтажу. Робив все: від зйомок до монтажу.
Андрій був виважений і спокійний.
Безвідмовний.
Дуже надійний.
Ніколи не дав мені приводу пошкодувати, що я його взяла на роботу, працюючи тоді керівником «Телеком-Сервісу».
Небагатослівний – але робив багато і самовіддано.
Завдяки цим якостям з ним любили працювати журналісти.
Мав золоті руки. Якщо треба щось полагодити в офісі, краще Андрія цього ніхто не зробить.
«Ти був нашою скелею», – каже його колега Анжела Красинська, яка попрацювала пліч-о-пліч з Андрієм багато років.
Справжній чоловік. Задовго до лютого 2022 року Андрій добровільно записався на курси військової підготовки для загонів територіальної оборони, і з перших днів російського повномасштабного вторгнення був у лавах ТРО.
«Людина з великої літери. Високий професіонал, відповідальний, з щирою душею та добрим серцем – він був справжнім чоловіком: вихованим, уважним та чуйним, з тонким почуттям гумору. Поруч з такою Людиною в будь-яких обставинах почуваєшся затишно та спокійно. Всі його вчинки були суто чоловічими завжди. І як справжній Чоловік він без вагань став на захист своєї Батьківщини», – розповідає про Андрія Валентина Кесмінас.
На гарячий напрямок фронту поїхав у середині лютого 2023 року. Через поганий зв’язок спілкування з рідними було дуже коротким і епізодичним. «В мене все добре», – тільки і встигав сказати він близьким людям…
Через три дні родина героя отримала страшну звістку: стрілець Андрій Рева загинув при виконанні військового обов’язку, в бою за Україну, її свободу та незалежність.
Побратими кажуть: попав під артобстріл.
Андрій – справжній Герой: своїм тілом закрив побратима і тим врятував йому життя.
Тепер навіки – 42-річний. Без батька залишилася донька…
Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Лариса ЯКУБЕНКО
ІРИНА ЦИБУХ
Львів’янка, яка закохалася в Донеччину і Луганщину, про що говорила неодноразово. А свою любов вирішила доводити діями. Ще підліткою у Львові вона виходила проти закону Ківалова-Колесніченка – Ірина згадує це як відправну точку свого громадського активізму.
Фото: Інстаграм Ірини Цибух.
Була реформаторкою. Не тільки по життю, а й у професії. Ще до повномасштабної війни працювала з регіональними філіями «Суспільного», бралася за грантові проєкти та знімала документалки. Своє життя до того, як Іра стала «Чекою», жінка описує захоплено: подорожі, професійні виклики, навчання. Отут варто зупинитися, бо спраглості до знань Ірині було не позичати. Окрім журналістської освіти у Львівській політехніці, відкрила для себе спеціальність «Публічне управління» в Київській школі економіки.
«Іра горіла KШE, із захватом розказувала про пари, викладачів, літературу. Це перша людина у моєму житті, яка читала не просто книжки, які їй рекомендували в універі, а всю літературу, на яку посилалися в тих книжках, усі першоджерела, дослідження, наукові роботи в оригіналі», – розказує в дописі колега-журналістка з «Суспільного» Ірина Саєвич.
У КШЕ в пам’ять про завзяту студенткуЦибух запустили проєкт меморіальної стипендії, щоб зберегти та нести далі її цінності. Сама ж Ірина говорила, що їй дуже боляче згадувати про незахищений диплом. У 2022-му росія забрала в медійниці таку можливість.
Іще один щабель кар’єри, який так і не стався у житті Ірини через імперського сусіда, – прем’єра документального фільму «Відстань» про дітей із віддалених громад українського сходу.
Українському жіночому конгресу Ірина Цибух описала це так: «У кінотеатр «Жовтень» у Києві 25-го лютого мали прийти на прем’єру активісти, очільники громадських організацій, народні депутати, урядовці з кабміну та представники з посольств. Я мала стояти у чорному брючному костюмі, дуже хвилюватись та говорити один із найважливіших спічів в житті про героїв мого кіна. Ці діти мали стати голосами змін. Натомість їх села окуповані, частина з них залишилась під російською окупацією, інша втекла з дому у Дніпро, Львів та Вінницю. Несправедливість, яка з ними сталась, ніколи не дозолить відмовитись від перемоги чи піти на якісь компроміси».
Крізь усю відому частину біографії Ірини проходить прагнення передавати знання дітям. Можливо, хтось побачить символізм у тому, що Іра народилася 1 червня – у День захисту дітей, але це – тільки здогадки, а нам потрібні факти. Отже, можна почати ще з того моменту, як 17-річна максималістка приїхала до школярів Донеччини та Луганщини розказувати, що «майдан – не прищ на дупі» (хоча саме так після лекції Цибух висловилася місцева вчителька української). Мета була, як говорила сама Ірина, хоча б посіяти сумнів у російських наративах, які прищеплювали на сході.
«Ми знаємо, що це не схід яника. Це схід козацьких паланок, це схід людей, які втікали від репресій і шукали собі кращого життя. Це світ людей, які втікали від розкуркулення, дуже потужних українців, які здатні істотно себе відчувати й розуміти. І я вірю в те, що це обов’язково відновиться, як тільки помруть і зникнуть всі ці «ждуни», які тут лишилися поодиноко. І цей схід буде прекрасним», – сказала Ірина в інтерв’ю УП, яке знімали у травневому Краматорську. Цю розмову з журналісткою Ольгою Кириленко Іра у своєму дописі в Інстаграм назвала найщирішим і найбільш повним інтерв’ю за весь час.
В цьому інтерв’ю немає екання, ковтання думки на середині речення. Мова з уст Цибух – швидка, чітка та не позбута літературних зворотів. Говорить як пише. Такі цитати й редагування не потребують, бо все сказане – зважене.
Іра вміла не просто говорити, а й тримати міцний емоційний контакт із людьми. Співачка Марина Круть болісно переживала смерть найближчої подруги. Зараз її можна побачити серед співорганізаторів фестивалю «ЧекаФест» у пам’ять про Ірину, а в піснях Марини є рядки: «Той хто борець, ніколи не помре» і звучать вони дуже асоціативно.
Сама Іра дуже хотіла дітей, дім, газон для собаки та високі грядки з помідорами – щоб спину не рвати. Жартувала про те, що для цього не вистачає тільки чоловіка, але війну закінчити – важливіше.
Ми маємо пам’ятати, хто забрав і ці плани Ірини Цибух. У свої неповні 26 вона рятувала життя, передавала патріотизм, змінювала та боролася за Україну, в якій мріяла жити та дихати на повні груди.
Зараз можна тільки уявляти, скільки б ця жінка змогла ще і ще зробити для українців. Ірина підтримувала реформу шкільного предмету Захист України, не боялася критикувати Офіс Президента. Цікаво, що навіть це не завадило їй отримати з рук голови держави Орден «За заслуги» III ступеня. Як пізніше писала Ірина, нагорода відчувалася дуже несподіваною і нереальною, бо у добровольця шанси отримати подібну відзнаку з рук головнокомандувача мізерні. Вона отримала.
…Ірина Цибух закликала пам’ятати та боротися. Маємо продовжувати її місію.
Дарина РУБАН
ЛІЛІЯ ГУМЯНОВА
На початок повномасштабного вторгнення вона проживала у Маріуполі. Викладала журналістику та завідувала художнім відділом Лівобережного районного будинку дитячої та юнацької творчості. У гуртку «Мрійники», клубі юних журналістів, який вона вела, діти створювали власну газету «Волшебный дом». І у 2021 році видання її вихованців здобуло перемогу на Міжнародному конкурсі шкільних медіа.
Фото: Гумянова Лілія Миколаївна – матеріали користувача «На Урок»
Лілія закінчила Харківський інститут культури, але для учнів була справжньою наставницею у журналістиці. Передавала дітям любов до слова, навички критичного мислення та відчуття відповідальності за правду.
У Лілії Миколаївни була родина: чоловік Олег, двоє дітей – Єсенія та Герман, а також онуки Ярослав і Лев. Рідні й колеги згадують її як людину освічену, інтелігентну, доброзичливу й принципову. Вона була перфекціоністкою, не терпіла непрофесіоналізму, але завжди залишалася щирою й доброю. Вміла підтримати, надихнути й розбудити у своїх вихованцях віру у власні сили.
У перші дні війни Лілія відкрила бомбосховище в будинку творчості, аби люди мали де сховатися від обстрілів. Сама сховатися не встигла. 19 березня 2022 року життя Лілії Гумянової обірвалося. Вона готувала їжу біля будинку, коли почався російський обстріл, забігла до під’їзду, але саме туди влучив снаряд…
Вона до останнього залишалася з людьми, саме такою її пам’ятають.
Лілія Гумянова – це образ світла й відповідальності. Вона вміла поєднувати вимогливість із теплом, навчала мріяти й водночас бути чесними та принциповими. Її життя – приклад того, як можна виховувати любов до слова й Батьківщини не гучними промовами, а щоденною працею та щирим ставленням до дітей.
Юлія ЛАЗОРЕНКО
ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА
«Якщо ми переможемо, але не зможемо довести воєнні злочини і покарати винних, ця історія не буде завершеною», – казала вона.
Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. У шкільні роки переїхала з батьком до Канади, але пізніше вирішила повернутися в Україну, бо відчувала глибоке покликання бути тут, серед людей і серед випробувань. Вона здобула освіту магістра комп’ютерних технологій у Львівській політехніці, з відзнакою. У першій половині своєї кар’єри працювала в міжнародних ІТ-компаніях.
У середині 2010-го дівчина свідомо змінила напрям життя: залишивши кар’єру в ІТ, повністю присвятила себе літературі. Її творчість охоплювала як художні романи, так і дитячу прозу, але завжди несла глибокий інтерес до історичної пам’яті та правди.
Дебютний роман Вікторії «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» (2014) – розповідь про звичайного українця Костю, який у вирі суспільних змін прагне стати «нормальною людиною», – отримав схвальні відгуки критиків і був відзначений у літературному середовищі.
Вікторія Амеліна не просто їздила на Схід із виступами, вона справді жила тими місцями. Часто спілкувалася з місцевими жителями, брала участь у культурних подіях, літературних фестивалях. Згодом вирішила створити власний літературний фестиваль у прифронтовому Нью-Йорку на Донеччині. Для неї це була спроба розповісти Україні й усьому світові про справжню Донеччину: її людей, побут і культуру. Вона прагнула зруйнувати стереотипи, які десятиліттями нав’язували, ніби Схід і Захід України – несумісні.
Вікторія вірила: ми всі дуже різні, але саме в цій різності й полягає наша спільність. І вона всіма силами намагалася це довести.
Після початку повномасштабного вторгнення літературна діяльність відійшла на другий план. Вона взяла на себе завдання стати свідком і документаторкою. Співпрацюючи з організацією Truth Hounds, вона вирушала на звільнені території сходу, півдня та півночі України, щоб фіксувати докази воєнних злочинів. Її метою було донести світу правду про те, що переживає українське суспільство в часи війни, і не дозволити цій правді загубитися.
Саме вона знайшла у Капитолівці щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка і опікувалася його публікацією. Таким чином Вікторія не просто врятувала текст, вона зберегла голос убитого письменника, повернула йому гідність і передала правду про війну далі – читачам, світу.
Характер Вікторії поєднував у собі рідкісну силу, чуйність і принциповість. Вона не шукала слави, але стала голосом тих, кого намагалися змусити мовчати.
Вікторія померла 1 липня 2023 року в лікарні Дніпра від поранень, несумісних із життям. Вона дістала їх під час російського ракетного удару по центру Краматорська. У момент атаки перебувала в місті разом із делегацією колумбійських журналістів і письменників.
Сьогодні її тексти – це вже не просто література. Це слід. Це голос. Це правда, яка не зникає навіть після смерті. І кожен, хто читає її твори, ніби бере на себе частину тієї відповідальності, яку вона несла: не забути, не пробачити, не мовчати.
Катерина НІЛОВА
ВІКТОРІЯ РОЩИНА
Вона завжди йшла туди, куди більшість боялася дивитися. Саме так у 2022 році на Запорізькому напрямку вперше опинилася в руках ворога. Повернулася й продовжила свій шлях у журналістиці.
Фото: https://www.radiosvoboda.org/a/viktoriya-roshchyna-smert-u-poloni/33156337.html
Писала про війну не з відстані, а з епіцентру подій. Завжди обирала поїздки в прифронтові міста, щоб побачити на власні очі й відчути все на собі.
Віка ніколи не розповідала про свої небезпечні робочі подорожі, кожна з яких могла бути в один кінець. Сісти в машину й поїхати на прикордоння для неї було як кава зранку. Вона жила з журналістикою й померла з нею.
Останнім своїм завданням Вікторія визначила пошук російських катівень, де безслідно зникають українці, переважно цивільні. Тож у 2023 році вона знову перетнула кордон із агресором. Назавжди. Її смерть стала відлунням теми, яка вартувала життя.
Вікторія шукала ниточки, що привели б її до клубка. Вона їх таки знайшла, але ніхто, крім неї, не знає якого вони кольору й де їхній початок. Жінка йшла по слідах, але забула приховати власні. Тож ворог відчув її присутність, зрозумів ціль і вбив. Безжально. Приховав докази. Сказав, що померла. Рідному батьку Вікторії збрехав. Хотів уникнути покарання… Не вийде. Бо були свідки цих переслідувань.
Катували Віку жорстоко, вона вже не могла ходити без допомоги. Та все ж памʼять про неї цінують і бережуть. Колеги згадують Віку Рощину – молоду журналістку, яка вперто шукала світло в темряві. Для когось це здавалося марним. Для неї – обов’язком. Її справа не завершена. Та не забута. Як і Віка.
Юлія ЛАГУТА
* * *
Список журналістів, які загинули від початку повномасштабної російської агресії за посиланням: https://nsju.org/novini/arman-soldin-stav-14-ym-mediapraczivnykom-shho-zagynuv-pry-vykonanni-profesijnyh-obovyazkiv/
Сьогодні, 16 вересня, о 16:00 у Києві відбудеться панахида за всіма загиблими журналістами. Її проведе Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель ПЦУ Епіфаній.
Також існує Міжнародний день пам’яті журналістів (International Journalists’ Remembrance Day) – день спогадів про тих, хто зробив усе можливе, щоб донести до нас новини, розповісти історії, які потрібно розповісти, і пролити світло на найтемніші куточки нашого світу. Він щороку відзначається у третю п’ятницю вересня. Відповідно, цьогоріч припадає на 19 вересня.
Заголовкове фото – https://daytoday.ua/podiya/mizhnarodnyy-den-pamiati-zhurnalistiv/
