Сьогодні спостерігала дивне явище, яке, можливо, пояснять розумніші й ученіші люди. Багато хто бачив той чорний стовп диму після вчорашнього обстрілу, правда? Якщо не безпосередньо, то на відео. Я дивилася з вікна. Щастя, що був мороз, що було сонячно, а не хмарно, – дим піднімався вгору, а не повз землею до вікон навколишніх будинків.
Сьогодні о пʹятій ранку найперше підійшла до вікна – подивитися. Картина була якась дивна: дим стояв стовпом, потім прапорцем повертав убік, тягнучись над горизонтом, але не рухався. От ніяк, ніби стоп-кадр: висить і все.
Через годину, традиційно порившись ранком у інтернеті, знову підійшла до вікна. А там – нічого немає. От ні димка, ні хмарки, ніби й не було! Аби ж то всі нинішні наші жахи ось так – просто зникли…
Подружка, яка вже багато років живе за кордоном і щодня з раннього ранку присилає мені й усій Україні свою молитву, у такій моїй розповіді знайшла знак – хороший для нас. (Її слова – Богові до вушка!)
Але найперше з приводу того диму в Сумах стурбувалася Галя зі Львова – ми разом працювали в проєктах. Прислала листа: чи далеко то від мене?
…Якісь особливі стосунки і взаємозвʹязки раптом виникли чи проявилися з цією бідою. І у мене іноді зʹявляється фізичне відчуття, що існує якась мережа, сплелася якась сітка, яка допомагає нам триматися над страшним лихом і не зануритися в нього.
Ми робимо, як і багато хто сьогодні, вранішню перекличку: хто як? Раніше я серед найперших стукала до Харкова: як пережили ніч? На щастя, друзі змогли нарешті виїхати з-під обстрілів, і тепер перебралися у моєму списку трішки вниз – їм уже безпечніше. Знову була тривога в Житомирі, – як ви? Вибухи у Львові, – тут уже я пишу до Галі: як ви? А мене щоденно запитують Чернівці: як я? З Вікою з розгромленого Чернігова фейсбучний звʹязок – вона відраховує дні війни і повідомляє: ми тут. А Наталка у Вінниці за мить згодилася влаштувати на нічліг київських колег і чудово влаштувала…
Я, як багато українців, плачу, коли бачу кадри Харкова, який ми полюбили завдяки прес-турам Харківського пресклубу; кадри Чернігова, який зачарував із часу першої поїздки туди; кадри любого Києва – міста студентської юності моєї, а пізніше – мого сина… З цього народжується ненависть до недолюдей, які знищують все хороше, як гидотна сарана. Та водночас відчуваю, що нас тримає і та мережа любові, що обіймає цей світ.
У перші дні війни мені надіслала лист із Бєларусі Вікторія. Я була її редактором-ментором у минулорічному навчальному проєкті. «Здравствуйте! Как вы, Алла? Я из Беларуси. Вы мою статью печатали… Пол дня хожу в слезах. Больно и обидно за вашу страну! За вашу свободу. А ещё мне стыдно. Стыдно жить в стране, которая потворствует таким мерзким поступкам! …Я думаю уехать из страны. Кажется, что душа покинула это место, когда уехали Беларусы, а остались трусы и глупцы. С нашей “страной”, кажется, всё решено. Осталось только “ключи” передать. Другое дело ваша Страна и ваши Люди! Верю, что всё у вас получится и мы когда-нибудь встретимся всё в той же свободной и процветающей Украине!»
…Лена надсилає мені кадри пікетування російського посольства проти війни в Україні у Тель-Авіві.
Я читаю у facebook, як партнерка по проєкту Саломе з Німеччини волонтерить, допомагаючи Україні. А ще одна німецька колега, Ульріка – Улі, як звикли називати її ми в Україні, – постійно запитує: як ти, що потрібно допомогти? Улі надіслала мені відео з півмільйонного антивоєнного маршу в Берліні й повторює: ви не самі.
Раптом знаходяться дуже давні знайомі. Ксенечка, однокурсниця сина, яка колиииись була у нас у Сумах, пише: я турбуюся за вас… Давня, ще дитяча подруга Ніна, з якою не бачилися та років із сорок, кличе перебути в неї, бо у них трішки легше… З самого початку війни мене кликали у Чернівці, а Романія з далекої Іспанії пропонувала поїхати до її батьків на Львівщину… Це тепло, ця увага і любов набагато сильніші за ненависть, яка сповнює нас сьогодні. Вдячність за це – величезна…
Віриться, що ні для кого з тих, хто зараз у нашому крихкому світі вболіває за Україну, цей вияв – не разова акція, а реальна тривала спільність людей, які протистоять злу. Бо якщо це зло не знищити, воно переступить мою країну і прийде до інших…
…Давня подружка, чи, швидше, вже ніби сестричка, телефонує й у кінці додає: «Я люблю тебе. Ні, ти не подумай, що я розкисла, просто зараз хочеться всім це сказати». А я сама така, – відповідаю. Хочеться це сказати. І моїм рідним. І рідним по духу. І просто небайдужим до країни, яка не хоче залежності від російського мордору. І не тому, що раптом не встигну (хоч іноді таке відчуття також є), а просто тому, що я це відчуваю.
