Анна Валевська: «Журналістика – це ноги. Саме вони годують фахівця»

Від записування інтерв’ю на касети до youtube-стрімів – Анна Валевська не лише була свідком цих етапів тележурналістики, а й пройшла через кожен із них.  Понад 15 років роботи в ефірі: новини, інтерв’ю, аналітика. Працювала на «Еспресо TV», «Київ 24», вела власні програми, мовила на хвилях ХІТ FM, створювала авторські проєкти. 

Аби провадити зміни на рідній Сумщині Анна Валевська стала депутатом Сумської районної ради. З цією ж метою заснувала «СпецКор» – медіапроєкт незалежних журналістів, у якому разом із колегами висвітлювала події і проблеми нашого краю.

Про «джинсу» на телеканалах, журналістику, яка далека від красивих ліричних текстів, та місцеву політику, що впливає на рівень життя населення, – Анна Валевська.

– На телебачення Ви потрапили ще студенткою. Які речі стали відкриттям, коли тільки-но почали працювати?

– Найперше відкриття, що реальна журналістика геть не така, як ми її малюємо в школі або коли вступаємо на журфак. Це не має нічого спільного з  написанням творів, віршів і решти ліричних жанрів. Журналістика – це ноги, саме вони годують фахівця.

От традиційна телевізійна журналістика: перша моя практика – звичайна київська редакція новин. Це ти – журналіст і ти береш оператора, водія, і ви їдете на зйомку або ж вас на неї посилають. Це і є робота в полі, як правило. Звісно ж, я намагалася потім писати якісь «красиві сюжети». Мені це все креслили і ще раз креслили. І я вдячна всім редакторам, які били по руках, і таким чином давали зрозуміти, що журналістика – це не поезія і лірика, а це людське, справжнє, приземлене і максимально реальне.

 

 – Хто були ці люди, які креслили? Я маю на увазі, хто ці старші колеги, наставники, які допомагали вливатися у стрій?

– У кожній редакції є старожили, які там давно. До них приходить молода кров на практику, і дехто потім залишається працювати. Так і я мала свою першу роботу на Хрещатику, 26. Там починалося українське телебачення, там дід Панас говорив: «Отака…, малята». Це була структура державних регіональних телерадіокомпаній, у кожній області була така. 

Київська  регіональна  телерадіокомпанія – це історична будівля, де  я починала свій журналістський шлях. Це була  стара класична редакція, де традиційно є старожили, а є потік, що постійно змінюється, тобто студенти. Вони прийшли, навчилися трошки, поїздили, руку набили на зйомках у Верховній Раді, Київраді – туди-сюди, і пішли десь на приватні канали, здобувши досвід.

У такій державній структурі зарплати малесенькі, а потік великий. Ті, хто вже сидить постійно, – їм нікуди не треба рухатися, вони тут вже все знають 10-20-30 років.  А потік приходить і пише твори або вірші в сюжетах. «Невже знову? – дивуються старші колеги і пояснюють все від початку. – Ні, це лірика! Напиши закадровий текст простою, людською, зрозумілою мовою, щоб це відповідало стандартам». А ти дивуєшся: «Я ж так старалася, я ж так писала красиво, вимальовувала складнопідрядні речення». – «Ні, дівчинко, це не журналістика, йди кудись у письменники!»… І от ці редактори, які мали кількарічний або ж навіть кількадесятирічний досвід, креслили. Це, звісно, було дуже боляче, пам’ятаю образи й  сльози. Але минув час, і коли я вже сама почала правити журналістів, зрозуміла, наскільки це був безцінний досвід набивання лоба, коли тебе різали, правили і говорили: «Не так!»

– Були люди, на яких рівнялися у професійному плані?

– Тоді не було платформи YouTube, як і не було такого інформаційного потоку.  Зараз ми постійно щось дивимося, слухаємо, стрічка у tiktok, facebook, instagram, подкасти… Тоді був зовсім інший час, випуск новин готували цілий день. Зараз ти поки готуєш цілий день щось – воно старіє і стає неактуальним. У редакції того часу день готували випуск новин, а потім ввечері це видавали. Ти міг подивитися ввечері новини інших каналів і порівняти свій сюжет із сюжетом колег. Але не було такого розмаїття кумирів, як-от зараз блогери чи ведучі.

Мої кумири, на кого я рівнялася, напевно, це телеведуча на УТ-1. Було всього три канали: УТ-1, УТ-2, УТ-3. Пізніше вже з’явився «Інтер», «1+1», «СТБ» та інші. УТ-1, який знаходився в «Олівці» (хмарочос телецентру), потім частково трансформувався у Суспільне мовлення, точніше, якісь його рештки увійшли в цю структуру. І ось на цьому першому державному телеканалі працювала телеведуча Тетяна Цимбал. Мені вона дуже подобалася, саме її манера, подача. Вона навіть у нас, у Київському міжнародному університеті, трішки викладала сценічне мовлення, зокрема роботу журналіста і телеведучого в кадрі. Це було дуже недовго, але був особистісний контакт, і мені її манера дуже імпонувала. Людмила Добровольська мені подобалася як ведуча. У неї теж манера подачі цікава. Попри те, що я не була постійним глядачем телебачення. Воно якось і ніколи було: навчання, робота, потім дві роботи, потім три…

– Теорія, яку викладали в університеті, стала в нагоді, коли стикнулися з практикою?

– Практично ні, хіба оце такі випадки, як з Тетяною Цимбал, коли викладати приходили практики. Ну це ще залежить від того, хто приходить. Бо, наприклад, у Маші Єфросиніної це було в стилі «тра-та-та» і пішла, а ефекту нуль. Вона розповіла про своє життя і все. А от такі корифеї, як Тетяна Цимбал, вони були хоч і недовго, але, як бачите, я навіть зараз пам’ятаю ці пари. Вона залишила відбиток на все професійне життя, бо вміла поділитися, з легкістю щось розказати, надихнути досвідом, своїм прикладом. А  манера – хотілося на неї дивитися, слідувати, спитати поради, слухати.

Коли приходили практики з телебачення – це ставало в нагоді. Ми записували себе на диски, пробували вести інтерв’ю, як-от зараз ми з вами говоримо, на камеру, на касети, на диски. І в результаті ми фактично мали перші проби, якими могли себе презентувати. Якщо ж ти йдеш на роботу, у тебе вже є це інтерв’ю, яке можна показати: «Ось, у мене студентський формат», – а на ньому вже видно, як ти виглядаєш у кадрі. Так і збирали портфоліо. Тобто це була штука практична і абсолютно прикладна. Після цих пар у тебе  є диск, контакт з реальним практиком, який працює на телебаченні, і в тебе є її або ж його досвід.

Але, я ж кажу, такого було мало, бо переважно викладалися загальні дисципліни.  Я пішла працювати вже з третього курсу на телебачення, потім на радіо. Затвердили індивідуальний графік, і я вже не сиділа цілий день в університеті, а приходила і складала все, що мені треба. Але база все одно потрібна – історія, література, філософія, профільні дисципліни.  Ця база, безумовно, потрібна всім, а журналістам тим більше. І класно, коли приходять справжні практики і це не просто теорія. Були ж такі, що розгортали книгу: «Записуємо, як зняти сюжет», – і ти розумієш,  що ця людина ніколи не була на зйомці, не знімала сюжет, не виходила в ефір. Але вона прийшла і їй треба «відчитати програму», де тема «телевізійний сюжет» або «робота журналіста в кадрі». Тому я кажу, що навчання – це класно, але максимально швидко треба намагатися поєднувати його з реальною практикою, роботою. А найкраще навчання – в польоті.

– Ви почали згадувати, що як ведуча мали знайти себе в кадрі, сформувати стиль подачі. Що для цього робили?

– Спочатку я була журналістом і теж в кадрі, у форматі стендапу. Коли не в студії, а коли знімаєш сюжет на вулиці чи в приміщенні й записуєш стендап, як частину сюжету. Не відразу, а через певний час ти в процесі практики шукаєш себе. Не так, що «Я собі придумала, що буду схожа на когось»  або «Я буду отака», – так воно не працює. Найскладніше – це аналізувати себе, переглядати. Це окремий вид тортур, який треба робити для того, щоб дивитися, що класно, а що погано. Об’єктивно до себе ставитися. І тільки в процесі ти випрацьовуєш якийсь свій особливий стиль, це приходить згодом. Збираєш по крупинках інструменти: як розминатися, як говорити, як жестикулювати, як починати, як закінчувати, темпоритм, голос, сила голосу, паузи, текст – тут дуже багато складових.

– Часто імпровізували в ефірі?

– Так. В основному це траплялося, скажімо, за форс-мажорних обставин, коли в тебе вимикався суфлер і доводилося щось робити: згадувати текст, від себе аналізувати або ж говорити про погоду. Були такі моменти, так, тому що техніка не нова. Новини – не аналітичний формат, новини – це структурований текст, який ти зачитуєш.  І коли вимикається суфлер – замість тексту в тебе все чорне, просто нічого немає, чорний квадрат, як у Малевича, – доводиться імпровізувати. Як тільки ти трішки набиваєш руку і вільніше починаєш відчувати кадр, тоді вже хочеться щось сказати від себе: якось красиво завершити або цікаво почати, не просто там:  «Добрий день, студія», – і пішли. Тому імпровізація – це класно, але ми знаємо, що будь-яка імпровізація – це підготовленість, бажано щось продумати і потім зімпровізувати.

– Які підводні камені в роботі на телебаченні помічали, особливо якщо це стосувалося приватних каналів?

– Ой, та багато підводних каменів. Тут варто зануритися у великий комплекс із української історії журналістики, враховувати політичний контекст. Коли ти приходиш у будь-яку редакцію, то бачиш лише маленьку частину правди, реальності. Чим займається редакція та яку частину роботи ти виконуєш. Важливий момент – це власники. І тут постає питання, чи намагаються вони впливати на роботу телеканалу. Прямо або ж опосередковано. У нас немає суспільних каналів, де люди платять за контент, який є незалежним, об’єктивним, збалансованим. Усі канали приватні, де власник, як правило, олігарх. Принаймні так було до повномасштабного вторгнення, а саме до появи єдиного телемарафону.

Політичний контекст, центри впливу… Журналіст новинної редакції не був особисто знайомий із власником. Він працював у так званому полі: бігав знімати до Верховної Ради чи в Київраду, Кабмін, на якусь виставку. Ніхто ним особисто не керував: «Ти мені оце говори». Але все рівно існуюча схема накладає відбиток на роботу редакції загалом. На результат, коли журналіст приносить матеріал, який вливається в структуру випуску. Тобто все одно є політичні контексти, які ми, коли приходили новачками-журналістами, не могли одразу знати і осягнути повною мірою.

Друге – дуже часто страждає наша журналістика від «джинси», тобто замовних матеріалів, особливо перед виборами. Пам’ятаю, це просто був марафон штабів.  Загалом усі проплачені новини – це велика біда. У 2000-х, хто пам’ятає, були темники, коли влада просто надсилала в редакції переліки тем, які рекомендували озвучувати, а які – ні.

– У вас виникали конфлікти з керівництвом каналу, коли формували сценарні плани, підбирали гостей?

– Ні, в мене такого не було. Єдине, на радіо були випадки мого обурення. Коли редактор надсилав повністю зверстаний випуск новин, і тобі це треба ставити. Але, знову ж, варто зауважити, що я працювала на FM-станції, а це ж не Українське радіо, не радіо «Промінь», тобто не класичне інформаційне радіо. FM-станції – це інформаційно-розважальний формат, і новини там для годиться. Їх транслюють 2-3 хвилинки. На цих новинах завжди заробляли.

Після «Хрещатика 26» я працювала на «Еспресо TV» і на телеканалі «Київ». І  у мене взагалі проблем з керівництвом не було, я вже сама вела великі випуски, розмовні формати, аналітику – по п’ять годин могла сидіти в ефірі. У мене, слава Богу, ніколи не було випадків, коли б дзвонив редактор або власник, або директор, або ще хтось із проханнями чи наказами про що говоримо, а про що – ні.

Cкриншот з ефіру програми «Підсумки з «Підсумки з Анною Валевською» («Еспресо»). Серед гостей: Мар’яна Безугла –  народна депутатка України 9-го скликання, заступниця голови Комітету ВРУ з питань нацбезпеки, оборони та розвідки та Ярослав Куц – український адвокат і журналіст, вів програму «Контролер» на каналі «Україна».

Хто що обирає. Дехто  йшов  працювати на канали, де гарні зарплати, але сумнівні гроші і впливи. І ми ж розуміємо, який контент там транслювали, – абсолютно проросійський. Звичайно, на таких каналах більше платили, там були професійні гримери, дорогий одяг, пачками набирали ведучих. Але ж ви розумієте, хто ці канали і звідки в них гроші. І от це вже питання: ти обираєш медіа з цінностями або ж, як кажуть, гроші не пахнуть

У медіа, які я обирала, мені важливо було, який бренд я представляю, де працюю, які там цінності.

– Особисто до Вас зверталися проросійські канали з пропозицією роботи?

– Були такі моменти, коли відкривалися канали. Світ тісний, а професійний світ тим більше тісний: друзі, редактори, журналісти… Коли хтось ішов із роботи, підказували: «Он там шукають кадрів». Усі одне одному передають, тобто ми знали, де, хто і кого шукає.

Коли ти сидиш у кадрі як ведуча чи журналіст, то вже асоціюєшся в глядача з цим каналом. Ти – обличчя, яке відповідає за все. Зокрема, що ти говориш, що говорять гості, які сидять поруч у студії.

Якщо вони, наприклад, кажуть те, що суперечить національній єдності, гідності чи в принципі, атрибутам державності, а ти його не зупиняєш. Або ж зупиняєш і вже завтра не працюєш…

– Журналістика, зокрема й на телебаченні, характерна великою базою контактів. Були випадки, коли знайомства з ефіру ставали корисними в позаекранному житті, окрім зв’язків з колегами, про які Ви вже згадували?

– Так, звісно. У мене був період, коли я на «Еспресо» вела аналітику вихідного дня. А це було зранку і до вечора. Аналітика переривалася на новини, приходили ведучі. І так цілий день: гості ходять, ходять, а потім переважно всі ці гості залишаються твоїми друзями, гарними знайомими. Таким чином ти формуєш оточення як у facebook, так і реальне.

Анна Валевська з колегою-ведучою Іриною Коваль на «Еспресо TV»

– Чому вирішили у 2015 році балотуватися в депутати Сумської районної ради?

– Ну це теж такий виклик був для мене. Я навіть не планувала ніколи. Якось приїхав знайомий земляк із Нижньої Сироватки, він очолював ДАІ довгий час, був поважною людиною. Неочікувано захотів зі мною зустрітися і сказав: «Мене тут просять іти на вибори, але я вважаю, що своє відбув. Я бачу, що ти активно захищаєш інтереси людей, піднімаєш важливі теми – у тебе гарно виходить, бо воно тобі болить. Вважаю, що треба таким молодим, як ти, йти». Це було якось так неочікувано, але потім ця думка оселилася в моїй в голові, і я зважила:  чому б і ні? Це ж цікаво спробувати – на рівні району побачити, як воно працює, як узагалі відбуваються вибори: агітація, механізми, внутрішня політика. І це було цікаво!

– Не боялися пов’язувати своє ім’я з політикою?

– Політика – це дуже загальне поняття. Політика не окремо, вона всюди є. У нас трішки збочене це поняття. Політика – то не Ляшко і Тимошенко, це те, яким чином ми впроваджуємо певні речі в суспільство. Наприклад, створення умов для якісних медичних послуг: мета і яким чином ми її впроваджуємо – це  стосується медичної політики… Політика – це те, як ми щось робимо в суспільстві.

Я навпаки використовувала свою медійність для підсилення ефекту. Це був потужний мікс. Я не боялася, але були такі застереження: не асоціюватися з певними політичними партіями. Тож у мене була домовленість із аграрною партією, аби вона мене висувала. Але я не асоціювалася з ними, не була партійною одиницею, не ходила на їхні зібрання. Вони висували мене, тому що це передбачалося системою – ти не можеш бути самовисуванцем, приналежність до партії обов’язкова.

На одній із сесій Сумської районної ради.

 – Розкажіть про  «СпецКор». Чому вирішили створити власне медіа на Сумщині?

– Це був 2014 рік. Я була в Сумах, бо мене запросили попрацювати у Сумській обласній телерадіокомпанії програмним директором.  І був величезний запит на інформацію. Період, коли ми всі залипали біля телевізора, аби слідкувати, що й де відбувається. І так сталося, що після Майдану відбулося перезавантаження і я залишила роботу на обласному телебаченні. І тоді вирішила використати свої контакти на київських телеканалах

Я просто взяла оператора, камеру в оренду, і почала робити контент для телеканалів, з якими співпрацювала раніше, або для тих, де знала редакторів. Пропонувала сюжети з Сумщини – так це і почалося. Потім вже просили: «А можна нам це показати?», – так і вийшов такий собі телевізійний продакшн. Спочатку працювала сама, потім запрошувала журналістів, з якими ми працювали на обласному телебаченні, або з інших телеканалів. Потрібно було акумулювати контент серед сумської аудиторії. З’явилася ідея створити сайт. Не мав такої популярності youtube, facebook – потреба була саме в сайті. Якщо взяти сьогодення, можливо, це було б неактуально, тому що є інші майданчики для розміщення інформації.  Тоді рішення про сайт було інноваційним, і ми довго до цього йшли.

– Як набирали команду?

– Спершу зі мною працювали люди, яких зустріла під час роботи на державній Сумській ТРК. Коли ми засновували сайт, разом зі мною були Олеся Боровик і Микола Ніколаєнко. Це була така бойова одиниця: журналіст і оператор, які не боялися нічого і йшли напролом! Фактично з трьох людей створювався «СпецКор». Я запросила  на роботу журналіста, оператора і понеслося: куди їдемо, що знімаємо, кому що робимо?.. Моє завдання було організувати процес.

«СпецКор медіа» починався як незалежний інформаційно-аналітичний майданчик Сумщини. Нині йому вже 10 років. «СпецКор» показує і розказує про  життя громад прикордонної Сумщини, про незламних людей і місцеве самоврядування, про реформи і якісні зміни наших громад і суспільства на шляху до євроінтеграції. Про вільне суспільство та демократію. Про спроможні громади та свободу слова як ознаку європейськості та цивілізованості на межі з диким москальським полем. Та про те, що нам треба зробити, аби не стати такими, як наш ворог.

Зараз активно розвиваємо YouTube. Зокрема, аналітичний, розмовний формати та формат дискусій. Це те, що я робила на загальноукраїнських телеканалах і таких  форматів практично немає на Сумщині. Отож, у цьому наша сила та унікальність.  

Люди, які починали зі мною «СпецКор», зараз працюють в інших проектах. Ми також виховали і дали старт нашим молодим колегам, які зараз працюють у Києві, і я дуже ними пишаюся. Загалом, вдячна ісім, хто став частиною «СпецКору», це виключно неймовірні і дуже  професійні люди.  Змінився час, змінилася обставини і команда, але незмінними залишаються принцип:  «СпецКор» для тих, кому не байдуже!

– Що було найскладнішим у створенні медіа? Документація чи, можливо, фінансові питання?

– Ми створювали проект не на гранти, і не під гранти. Їх залучали вже потім, але це дуже мала частка і дуже рідко. Тому, звісно, треба було постійно думати, як заробляти і утримувати техніку, офіс, людей. Це велика відповідальність.

Журналістки «CпецКора» зліва направо: Анна Валевська, Настя Горпінченко, Олеся Боровик.

 Плюс на той момент навіть не було  закону про онлайн медіа, тобто формально це не було медіа. Я зареєструвала громадську організацію, щоб нас бачили в правовому полі, а також для того, аби час від часу брати участь у конкурсах як юридична одиниця. 

Тільки нещодавно ми отримали можливість зареєструватися як медіа і стати засобом масової інформації.  Звісно ж, цей закон потрібно було ухвалити раніше, але маємо, що маємо. У нас просто все дуже повільно відбувається.

– У шапці Іnstagram-профілю Ви описуєте себе: «Телеведуча, журналіст, бунтар, реформатор”. Як реформатор, поділіться, якими змінами, що відбулися завдяки Вашій роботі, пишаєтеся?

– Моє депутатство припало на активну фазу реформ: саме тоді почався процес децентралізації. Я з моїми колегами по «СпецКору» (які вимушені були мені допомагати), намагалася медійно підсвічувати цю діяльність. Десь потрібно було натиснути: прийти з камерою та підштовхнути посадовців до ухвалення рішень, десь людей мали замотивувати, зняти про них сюжет. Дякую колегам – вони розуміли і також у цьому варилися.

Намагалася максимально популяризувати, проштовхнути на київські телеканали сюжети про реформи, школи, про села і громади. Бо їм ми були не дуже цікаві – це зараз усім цікаво, що у нас тут на Сумщині обстріли, за умови, якщо не кожен день одне й те ж саме. Раніше змусити когось взяти на канал сюжет про забите село…