Людина, яка все життя присвятила слову, пробувала себе в різних формах журналістської діяльності. Його книги відомі не лише в Україні, а й за її межами, мають визнання серед читачів усього світу. Його гостре перо не боїться торкатися найскладніших політичних питань, а вміння аналізувати та розкладати все по поличках зробило його бажаним співрозмовником і ведучим. Журналіст, із яким судилась Юлія Тимошенко. Чиї матеріали читають і дивляться в Офісі президента…
Сергій Руденко народився та виріс у селі Стецьківка Сумського району, що за 12 кілометрів від Сум. Йому пророкували кар’єру вчителя, але він став одним із провідних політичних журналістів, який завжди тримає руку на пульсі суспільних змін. Незмінним залишається лише його прагнення до вдосконалення та бажання бути справжнім професіоналом своєї справи.
Під час підготовки цього матеріалу, ми виявили, що маємо для нього не один інформаційний привід: цього року Сергієві – 55 років. Рівно 40 років, як він вирішив, що стане журналістом, і 35 років, як почав працювати у журналістиці. Отже, говорити є про що.
– Все починається з дитинства, тому й наше інтерв’ю давайте почнемо з нього. Які найвиразніші спогади того часу?
– Дитинство, яке я вважаю періодом до 15 років, стало визначальним для мене завдяки кільком важливим подіям. Однією з таких було моє навчання у Сумській художній школі. Разом із двоюрідним братом Вітею ми тричі на тиждень їздили туди, щоб вивчати мистецтво. На жаль, нам не вдалося завершити навчання повністю. Я пішов у журналістику, він став військовим. Ані він, ані я художниками не стали. Згодом я потрапив до школи юнкорів при газеті «Червоний промінь», де зустрів професіоналів, які допомогли мені сформуватися як особистість. Саме вони вивели мене з дитинства в юність і дали всі необхідні навички для подальшого життя.
– Ви, як я знаю, до останніх років передавали книжки у свою школу…
– Так, я передавав книги, формував бібліотечний фонд не лише своїми творами, а й книгами українських авторів, яких добре знав. Коли після удару по закладу в липні 2024 року розмовляв із директоркою Стецьківської середньої школи Тетяною Папушенко, вона розповіла, що повилітали вікна, двері… Я не можу казати за всю школу, адже вона велика, але знаю, що йшлося саме про нову частину будівлі. Ця частина була добудована в радянські часи, і в тому будівництві активно брали участь учні. Я був ще маленьким, а мій старший брат працював на зведенні тієї нової школи. На жаль, вона дуже постраждала від ракетного удару.
– Ким були Ваші батьки та як вплинули на Ваше становлення?
– Моя мама, Лідія Василівна, була вчителькою української мови та літератури і пропрацювала в Стецьківській середній школі цілих 40 років. Мій батько, Валерій Михайлович, був електриком, працював у сфері енергетики, але, на жаль, пішов із життя, коли мені було всього 10 років. Таким чином, мене здебільшого виховувала мама. У мене є рідний брат, Володимир, на дев’ять років старший за мене. Він поїхав вчитися відразу після закінчення школи і більше не повертався до Стецьківки. Наразі живе в Білорусі, вже понад 40 років. Він навчався у військовому училищі, хоча не став військовим, по закінченні обрав цивільне життя, став інженером, а згодом перейшов у сферу бізнесу.
Сергійко із батьком Валерієм Руденком, 1973, Стецьківка.
Моя рідна тітка, Раїса Василівна Одинцова, також вчителька, працювала у Стецьківській школі. Так що у нашій родині є ціла вчительська династія. Моя мама закінчила Харківський університет, здобувши диплом вчителя української мови та літератури. Тітка, мамина сестра, також була вчителькою цієї дисципліни і довгий час працювала директором Стецьківської середньої школи. Її донька, моя двоюрідна сестра Світлана – вчителька історії. Бабуся по татові була вчителькою, її мама і тато теж були вчителями. Дуже вчительська сім’я.
Із батьками Лідією та Валерієм Руденками і двоюрідною сестрою Світланою, 1976, Стецьківка.
Мама вважала, що я буду прекрасним педагогом, але я так не думав. Із восьмого класу точно знав, що стану журналістом. Був у цьому переконаний, особливо після того, як потрапив у газету «Червоний промінь». Ця газета виходила при Сумському обласному комітеті комсомолу. Саме тут я познайомився з чудовими професіоналами: Аллою Федориною, Василем Шевчуном, Григорієм Ревою, Оленою Вовченко, Володимиром Коваленком, Юрієм Фадєєвим, який був головним редактором газети, Володимиром Черновим – заступником головного редактора. «Червоний промінь» і «Добрий день» сформували мене як людину, яка потім вступила в Київський університет на факультет журналістики і здобула фах журналіста.
– З восьмого класу – це рано. Що ж стало для Вас основним мотивом вибору цієї професії?
– Мені завжди подобалася журналістика, цей інтерес з’явився справді ще в ранньому віці. Рівно 40 років тому, коли навчався у восьмому класі Стецьківської середньої школи. Саме тоді, весною 1985 року, я натрапив на повідомлення, що у «Червоному проміні», при обласній молодіжній газеті є школа юнкорів. Разом із двоюрідним братом Віктором вирішив туди піти. Якогось дня пропустили заняття в художній школі і прийшли. Нам дуже сподобалося. Там були цікаві завдання, які нам ставили Василь Шевчун і Григорій Рева. Вони з нами працювали, ми щось почали писати. Потім Василь Шевчун полишив школу юнкорів, прийшла Алла Федорина, прекрасна журналістка. Власне, Василь Шевчун і Алла Федорина сформували в мене якесь бачення того, що я можу бути журналістом.
Мені сказали, що в мене є потенціал, що я можу це зробити. Якщо буду старатися, то після 10 класу дадуть мені рекомендацію і я зможу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Тож із восьмого класу я вже точно знав, що буду журналістом, і про це знали всі в моїй сільській школі. Можливо, хтось ставився до цього з іронією, адже не так часто сільські діти вступають до столичних вишів, і тим більше на факультет журналістики. Тоді це було набагато складніше, ніж зараз. Але я точно знав, куди йду, які екзамени мені треба складати, і що робити, щоб досягти мети. І зробив усе необхідне для того, щоб вступити. Конкурс був дуже важкий, він складався з двох частин: написання репортажу з місця, куди вивозили абітурієнтів, і наявності публікацій у засобах масової інформації. До 10 класу, в 1987 році, такі публікації я вже мав.
Випускник Стецьківської середньої школи, 1987 рік.
– Після закінчення університету Ви повернулись до Сум, працювали у газеті «Добрий день», а невдовзі знову поїхали до Києва. Чому повернулися – і до Сум, і до Києва?
– Моя історія з пресою Сумщини дуже довга і пов’язана з трьома газетами. Ще під час навчання в школі я писав для «Червоного променя» та газети «Вперед», яка була районним виданням. Після вступу на факультет журналістики приїжджав на практику спочатку в «Червоний промінь», а згодом у газету «Добрий день». Під час канікул працював у цих виданнях по місяцю чи два.
Кореспондент сумської газети «Добрий день», Суми, 1992 рік.
Після закінчення університету в 1992 році півроку працював у газеті «Добрий день», а потім повернувся до Києва. Мені здавалося, що в Києві розгорталося більше перспектив. На той час бачив, що київська школа журналістики розвилася набагато швидше, ніж сумська. Мені не вистачало швидкостей, на яких жив тоді Київ. Протягом п’яти років, поки навчався в столиці, я став свідком багатьох важливих подій, що відбувалися в період кінця Радянського Союзу та початку незалежності України. Я був на місці під час Революції на граніті в 1990 році, коли проходило голодування. Також був свідком здобуття незалежності в 1991 році, перших великих мітингів і акцій протесту, де брали участь дисиденти, які нещодавно вийшли з тюрем. Саме тоді познайомився з В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою. Для мене це було жвавіше життя, ніж те, яке застав, коли приїхав по завершенні університету в Суми. Десь за півроку зрозумів це і просто зібрав речі, аби повернутися до Києва.
– Можливо, Ви пам’ятаєте свою першу публікацію, перший матеріал, який написали?
– Першу публікацію, як це не дивно, пам’ятаю набагато більше, ніж усі інші. Це був матеріал про двох воїнів із Стецьківки, які загинули під час Другої світової війни. Тоді для нас війна (саме Друга світова, або, як її трактували в Радянському Союзі, Велика Вітчизняна) здавалася чимось дуже далеким. Хоча насправді пройшло лише 25 років між завершенням війни і моїм народженням. Війна завершилась у 1945 році, а я народився в 1970-му.
…Ті воїни намагалися перетнути поле, але були вбиті німецькими солдатами. На тому самому місці й знаходились їх могили. Мені дуже хотілося дізнатися, хто ці люди. Тому я підготував публікацію, в якій звернувся до земляків: «Якщо хтось пам’ятає події 1943 року, які сталися в Стецьківці, і знає щось про цих загиблих, будь ласка, відгукніться». Це була невелика публікація в газеті «Ленінська правда», що пізніше стала «Сумщиною». І з неї, власне, все почалося. Це було в січні 1985 року.
– Читала, що Ви працювали не тільки в Україні, але й на іноземні видання.
– Працював у багатьох виданнях, я й не згадаю всі. Після закінчення факультету журналістики розпочав кар’єру в «Доброму дні». Далі працював у газеті «Родослав», що була виданням Українського фонду культури, потім – у військовому журналі «Військо України», що виходив при Національній гвардії України. Потім потрапив до радіо «Свобода». Це була міжнародна кампанія, що тільки-тільки починала розгортатися в Україні, радіостанція, яку всі слухали, аби знати правду в Радянському Союзі. У 1995 році почав там робити сюжети, працювати журналістом і коментатором. Згодом став ведучим однієї з програм. Тоді на «Свободі» ще не було телебачення, а інтернет тільки розвивався. Перші варіанти сайту тільки з’являлися. Становлення розгорталося просто на моїх очах, я був свідком появи телевізійного напрямку та інтернет-частини радіостанції.
Ведучий Радіо «Свобода», 1999, Київ.
Якийсь певний час, невеликий, співпрацював з російською інформаційною агенцією «Новости». Тоді було дуже багато російських медіа в Україні. Багато українських журналістів працювали на фрілансі для російських телеканалів, радіостанцій та інформаційних агентств. Для мене це було недовго, і я щасливий, що воно не стало катастрофічним для мого психічного здоров’я.
Паралельно співпрацював із американським виданням «Eastern Economist» («Східний економіст»), із німецькою компанією, яка називалася «М2-Agentur», це була агенція економічних новин, яка видавала журнал у Мюнхені під назвою «Ostinvest» («Східний інвестор»). Це те, що було в 90-х. А вже в 2014 році я долучився до німецької медіакорпорації «Deutsche Welle» («Німецька хвиля»). Там став коментатором від України, висвітлюючи практично всі події в нашій державі. У корпорації працювало кілька редакцій, зокрема російська й українська, але моєю основною була саме російськомовна служба. Усі матеріали публікувалися різними мовами, адже «Deutsche Welle» це велика міжнародна структура, що працює в Бонні.
– Чим відрізнялася робота на закордон від роботи в Україні? Чим відрізнялася робота на росію та на Європу?
– Російські медіа цікавило переважно те, що саме відбувається. В американському виданні я виступав у ролі коментатора, пояснюючи рішення, які ухвалювалися в Україні: парламентом, президентом, урядом. Таку ж функцію виконував і у «Deutsche Welle», де пропрацював вісім років. Наразі є невелика пауза з мого боку. Я вирішив на певний час відійти від публічного коментування подій в Україні, адже триває війна, і зараз як ніколи важливо зберігати точність в аналітиці. Останні кілька років зосередився на написанні книжок, тому фізично не мав змоги регулярно дописувати для «DW».
Для української аудиторії підхід був дещо іншим. Тут я пройшов усі можливі щаблі, від кореспондента до головного редактора та шеф-редактора. Зокрема, у 2006–2007 роках обіймав посаду головного редактора «Газета 24». На той час редакція була доволі велика: ми мали п’ять кореспондентських пунктів по Україні та близько 200 співробітників – це була масштабна команда. Згодом став шеф-редактором інтернет-видання «Главред», пізніше одним із керівників онлайн-проєкту «Пік». Також обіймав посади головного редактора інтернет-ресурсів телеканалів «TВі» та «Еспресо TV». Фактично з 2005 року і до 2023-го моя діяльність була пов’язана переважно з медіаменеджментом: керував інформаційними структурами, навчав колег і намагався завжди працювати чесно й професійно.
Робота для внутрішнього читача суттєво відрізнялася від підходу до іноземної аудиторії. Український споживач контенту вже був обізнаний у багатьох темах, тому не потребував надмірних пояснень. Наше завдання полягало в тому, щоб просто надати якісну інформацію. Натомість закордонна публіка завжди вимагала додаткових роз’яснень: чому саме так сталося? які причини? що за цим стоїть?
– Чи залишилися у Вас російські або німецькі контакти?
– Російських – ні. Усі журналісти, яких я знав у цій сфері, нині вже поважного віку, ймовірно, більшість із них вже завершили свою професійну діяльність. З німецькими – так, я підтримую контакти з «Deutsche Welle», з редакцією, з якою працював, знаю багатьох журналістів.
Упродовж останніх трьох років, після того, як вийшла моя книжка «Зеленський без гриму» за кордоном, її по-різному називали в різних країнах, я дав інтерв’ю десь приблизно 100 світовим виданням. Ця книжка була одним із перших видань на міжнародній арені про президента України. Це дало мені старт у спілкуванні з багатьма світовими виданнями й телекомпаніями. За цей час взяв участь у трьох документальних фільмах, присвячених постаті президента Зеленського. Один із них був знятий у Німеччині, ще один в Австрії і третій у Франції. У всіх трьох я виступаю як коментатор. Міжнародна співпраця була доволі активна. Ми спілкувалися з журналістами усього світу, навіть із японською пресою, бо там теж книжка вийшла.
– Це виходить, Ви розмовляли/писали різними мовами, так?
– Ні, я писав однією мовою. Розповім цю історію. У 2020 році я вирішив написати книжку про Володимира Зеленського. Тоді не було жодної книжки про нього. Минув рік, як він прийшов до влади, думаю, треба зібрати інформацію про Зеленського.
У 2021 році я видав цю книжку власним коштом, вона називалася «Зеленський без гриму». Створив сайт для продажу книжки, одразу ж продав третину тиражу через цей сайт, окупивши свої вкладення в неї. Вона потихеньку продавалася в Україні. Хтось іронічно ставився, хтось неіронічно до цієї книжки, по-різному було. Коли почалася війна, велика війна, до мене звернувся літературний агент із Німеччини, запропонував продавати цю книжку міжнародним видавництвам. Дуже швидко зробили проєкт, я переклав кілька глав цієї книжки за допомогою професійних перекладачів. Й ми почали продавати права на видання. Станом на зараз книжка вийшла в 23 країнах світу, різними мовами.
Обкладинка української версії книги Сергія Руденка «Зеленський без гриму».
Перші переклади «Зеленського без гриму» у Польщі, Іспанії, Португалії, Нідерландах і Грузії.
До великої війни у мене було багато книжок, які виходили в Україні, проте вони залишалися в межах країни й не виходили на міжнародний ринок. Серед них були книжки-досьє, присвячені політичному оточенню Віктора Ющенка, Віктора Януковича та Юлії Тимошенко. Було й багато інших публікацій. Однак справжнім проривом на міжнародну арену стала книжка про Володимира Зеленського, саме з неї почалося моє визнання за кордоном. Наступною вийшла ще одна важлива праця «Бій за Київ», яка була опублікована не лише в Україні, а й у Фінляндії та, якщо не помиляюся, в Сербії чи Словенії. Моя третя книжка «Анатомія ненависті» побачила світ минулого року. Вона поки що вийшла тільки в Україні. У ній я досліджую природу й витоки глибокої ворожості путіна та російського суспільства до українців.
– Ви почали працювати на «Еспресо» і стали частиною важливих журналістських проєктів. Як виглядала Ваша робота на початку і чим відрізняється від сьогоднішньої?
– Я приєднався до телеканалу «Еспресо» у 2015 році – десять років тому. Це найдовший період роботи в моїй професійній кар’єрі. Телеканал був заснований у 2013 році під час Революції Гідності. Тоді «Еспресо» став першим медіа, яке вело прямі трансляції з вулиці Грушевського та Майдану Незалежності. Це був наш канал, наш голос у вирішальний момент. Я долучився трохи пізніше, у 2015-му, коли мене запросили на посаду шеф-редактора сайту. Цю посаду я обіймав до 2023 року, протягом восьми років очолював онлайн-редакцію, паралельно керував соціальними мережами, а наприкінці ще й YouTube каналом. Навантаження було велике, адже, окрім менеджерської роботи, я також вів кілька авторських програм у прямому ефірі. З травня 2023 року я зосередився виключно на телевізійній частині, залишив за собою лише праймові ефіри. Зараз веду програму «Вердикт», одну з основних у сітці мовлення «Еспресо». Вона виходить чотири рази на тиждень у вечірньому слоті з 20:00 до 22:00, тобто дві години живого ефіру.
– Як відбувається відбір гостей для програми «Вердикт»?
– Відбір гостей для програми відбувається відповідно до тем, які ми з редактором вважаємо актуальними та важливими. Ми орієнтуємося на події в Україні й світі та запрошуємо тих, хто здатен дати фаховий і глибокий коментар. Є сформований пул експертів, які регулярно з’являються у студії. Серед них дипломати, зокрема два колишні міністри закордонних справ: Володимир Огризко та Павло Клімкін. Частими гостями є також Валерій Чалий, колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України у США, та Володимир Єльченко, який представляв Україну в США й ООН. Чимало гостей – це військові, зокрема ті, хто нині перебуває на фронті, з ким я мав знайомство ще в цивільному житті. До ефірів також активно долучаються народні депутати, з багатьма я добре знайомий особисто. Загалом, пул запрошених експертів налічує близько сотні осіб. Вони постійно ротуються, залежно від теми й формату конкретного випуску.
Сергій Руденко і письменник Сергій Жадан, 2017, Київ.
– Можливо, є люди, які не погоджуються на інтерв’ю з Вами?
– Так, багато. Наприклад, Юлію Тимошенко запрошую останні 10 років на ефіри, вона не хоче йти. Не знаю, чому. Мабуть, що я занадто був прискіпливий до її роботи, коли вона була двічі прем’єр-міністром. Також були написані книжки про неї. Моя репутація серед її оточення, м’яко кажучи, не найкраща, тож вони зазвичай намагаються мене оминати.
Багато людей, яких би я хотів бачити в ефірі, і Зеленського хотів би побачити, і Шмигаля, і Стефанчука. Але так склалося: вони вважають, що ми працюємо на каналі, який дотичний до Петра Порошенка (хоча він не має жодного стосунку до нас). Тому роблять усе, аби тут не з’являтися, і для того, аби сигнал нашого телеканалу не розповсюджувався через мережі Т2. У 2022 році телеканали «Прямий», 5-й та «Еспресо» були відключені від цифрової мережі мовлення, що суттєво обмежило наше охоплення аудиторії. Це рішення виглядає як політичне. Складається враження, що нас сприймають як опонентів, хоча з нашого боку подібного ставлення немає, ми не вважаємо їх ворогами.
– До яких своїх колег Ви дослухаєтеся, з ким, можливо, радитеся?
– Мій плейлист, тобто коло людей, за якими я стежу і з якими підтримую зв’язок, доволі широкий. З деякими колегами можу не бачитися місяцями, навіть працюючи на одному телеканалі. Але це не заважає мені слідкувати за їхньою діяльністю. Сьогодні багато журналістів активно працюють не лише в телевізійному ефірі чи соціальних мережах, а й на YouTube-платформах. Оскільки я сам маю свій YouTube-канал, мені цікаво спостерігати, що роблять інші. Наприклад, я із задоволенням дивлюся Віталія Портнікова, в нього понад 800 тисяч підписників. Також слідкую за Романом Цимбалюком, у якого вже понад 1,3 мільйона підписників, Яніною Соколовою, в неї теж аудиторія понад мільйон. Не оминаю увагою й Миколу Вересня, з яким ми обоє працюємо на «Еспресо», просто в різні дні: я веду ефіри в будні, він у вихідні. Я практично його не бачу, хіба раз на півроку. Але це ті люди, які мені цікаві, за якими я стежу. Якщо я щось роблю не так, обов’язково хтось мені в особисте напише, що десь там «лажанувся» чи не те зробив. Тут ще є своя така от школа великої журналістики.
Українська журналістика, як і будь-яке інше середовище, поділена на певні групи, касти, угруповання. Є своя система знайомств: хтось із кимось працював, хтось когось не знає, хтось підтримує одне одного, тягне на премії, хтось ні. Буває, що між людьми є образи чи нерозуміння. Це нормально для професійної спільноти, де всі перетинаються у різних контекстах. Сумська журналістика, ймовірно, має подібну структуру, просто в менших масштабах. Особисто я знаю сотні українських журналістів, можу не спілкуватися з усіма напряму, але ми стежимо одне за одним, дивимося, що робить кожен. Якщо зустрічаємося, то вітаємося, обмінюємося враженнями. Зараз усе змінилося. Раніше життя було більше офлайн, тепер переважно онлайн. Багато колег працюють у Львові чи в інших містах заходу України, хтось залишився на сході, дехто поїхав за кордон. Але попри відстані, ми все одно перетинаємося, іноді випадково, іноді навмисно, і продовжуємо говорити, обмінюватися думками, підтримувати один одного.
З колишнім прем’єр-міністром України Арсенієм Яценюком, 2018, святкування 5-річчя «Еспресо».
– А з сумськими журналістами теж контакт підтримуєте?
– З сумськими журналістами спілкуюсь не так часто, як хотілося б. Я виїхав із Сум ще в 1993 році, і відтоді все моє свідоме життя пройшло в Києві. Але багато сумських журналістів добре пам’ятаю і знаю. Як тільки в мене випадає нагода, я з ними спілкуюся. Час минає, і багато тих, з ким колись працював, зараз уже мають дітей, які теж пішли у журналістику. Іноді навіть трапляється, що я знайомлюсь із молодим журналістом, а потім виявляється, що це син або донька мого колишнього колеги. Якщо не з сумської журналістики, то всеукраїнської так точно.
– Ви пробували себе у різних форматах/сферах журналістики. Скажіть, що Вам подобається найбільше та чому?
– Я комфортно почуваюся в будь-якому форматі. Маю досвід роботи і в радіоефірі, шість років працював на радіо. Відверто кажучи, мені це навіть більше подобалося. Там не потрібно було стежити за виразом обличчя, можна було зосередитися виключно на змісті, на голосі, на подачі. Це давало певну свободу. Зараз ситуація інша: майже всі ЗМІ стали мультимедійними. Один і той самий контент виходить у радіоефірі, телеефірі, у друкованому або текстовому вигляді, ще й онлайн у YouTube, у соціальних мережах, де тебе можуть вирізати на рілси та ТікТок. Це така повна мультиплатформність, яка суттєво змінює саму природу журналістської роботи. Ти вже не просто ведучий чи автор, ти постійно на виду, постійно в кадрі. Це накладає додаткову відповідальність і змінює сприйняття професії. Зважаючи на той досвід, який маю, зрозумів, що головне – бути журналістом, уміти щось сказати та зробити певні висновки. Усе, про що ми говоримо: радіо, телебачення, телеграм, соціальні мережі – це засоби транспортування інформації. Хтось любить Тікток дивитися, хтось любить YouTube, Фейсбук, Інстаграм, Твіттер («Х») чи інше. Я стараюся бути всюди, але в мене з мережею «Х» не дуже склалося: 3,5 тисячі підписників. На YouTube – 123 тисячі підписників. Там я веду спеціальні проєкти, присвячені політичним персонам. Збір великих обсягів інформації та складання досьє на українських політиків нині стало основним напрямом мого каналу. Я розповідаю людям, хто є хто в українській політиці, водночас згадуючи новітню історію країни, свідком і учасником якої був. Ділюся тим, що бачив і пережив особисто. Такий формат дуже добре сприймається й у Фейсбуці, де маю велику аудиторію (38 тисяч підписників). Багато власних проєктів маю і підтримую поза межами «Еспресо». Наприклад, книжковий портал «Буквоїд», він був створений у 2008-му, цього року буде 17 років. Починав із трьома партнерами, потім вони відвалилися, але я його підтримую, як можу. Хочу, щоб він жив, туди щодня заходять люди, цікавляться, і мені шкода його вбивати. Окрім того, маю власний сайт під назвою «Досьє», на якому зберігаються багато моїх попередніх досліджень і досьє. Також існує кілька груп у Фейсбуці, які пов’язані з моїми книжками. Це, зокрема, «Книжкова барахолка», «Буквоїд», «Моя книга» та інші інфогрупи, присвячені книжкам.
«Бій за Київ». Фінське видання Tammi, 2023.
– Ви робили і робите досьє на різних політиків, описуєте їх діяльність. Чи стикалися з випадками, коли це ставало проблемою? Тобто відчували тиск з боку впливових людей, погрози, на словах або фізично… Чи пропонували Вам замовні матеріали?
– Інколи траплялося, що певні персони вважали: інформація може їх скомпрометувати. Вони просили, щоб я зняв ці матеріали, оскільки це не влаштовувало їх. Такі ситуації трапляються досить часто. Наприклад, мав судову справу з одним політиком і банкіром, який вважав, що я його оббрехав у Фейсбуці. Подав на мене до суду, але програв справу. Також у 2004 році мав судовий позов від Юлії Тимошенко, яка вважала, що я неправильно висловився. Хоча моя функція була доволі проста. Я брав інтерв’ю на той момент у генерального прокурора України Святослава Піскуна. Він там щось на неї наговорив. І вона подала в суд і на нього, і на мене за це інтерв’ю.
– Розкажіть про свій звичайний робочий день. Як він проходить?
– Мій робочий день проходить дуже просто. Вранці я формую тематику програми, яка виходить увечері. Розписую теми, даю завдання редакторам, узгоджую перелік гостей і опитування, які традиційно проводимо під час ефіру. Перевіряю відео, яке можемо включити в ефір, і переконуюся, що воно буде прийняте нашими глядачами. Потім роздаю команди і задачі. Далі займаюся іншими справами: книжками, моїм YouTube-каналом і тим, що не пов’язано з телебаченням. Після обіду ми ще раз уточнюємо програму, і я вирушаю на роботу. На місці ми повторно обговорюємо всі теми і готуємося до ефіру. Виходжу у прямий ефір, який триває дві години. Все, і повертаюся додому.
– Які є захоплення поза журналістикою?
– Нема у мене поза журналістикою хобі, бо журналістика це та сфера діяльності, яка забирає в житті абсолютно все. Тобто, телебачення вимагає дуже багато енергії. Та й не тільки телебачення. Коли я працював головним редактором великої щоденної «Газети 24», це було велике навантаження, і на багато чого не вистачало часу. Швидше, мої хобі – книги. Я цікавлюся літературою, але зараз переважно читаю спеціалізовану літературу. Художню практично перестав читати. Дуже багато виходить книг, які пов’язані з війною або трактуванням якихось подій. Це мене цікавить. Чим старше стаєш, тим менше можливості читати – через зір. Тому я слухаю багато аудіокниг, особливо коли подорожую, наприклад, до Львова чи в інші міста. Коли я їду в Інтерсіті, в мене є гаджети з книжками, які я слухаю.
– Давайте перерахуємо всі види роботи, яку Ви виконуєте, – ведете програму «Вердикт», редагуєте сайт каналу, пишете книги…
– Я зараз вам скажу, чому хобі в такому випадку просто не буває. Я є телеведучим на телеканалі «Еспресо», де виходжу в прямий ефір чотири рази на тиждень. Це не запис, а живі програми. У мене є YouTube-канал, де я записую програми про людей і історію, орендуючи окрему студію. Наступного понеділка у мене буде 6-7 програм, зйомочний день складе 4-5 годин. Ми записуємо з моєю донькою ці програми, вона їх монтує. Крім роботи на телеканалі є ще багато інших проєктів, якими займаюсь. Я сам веду свої соціальні сторінки, також маю книжковий сайт «Буквоїд», де є співвласником і публікую новини, коли є час і натхнення. У мене є особистий сайт «Досьє», який існує вже 19 років. Проєкти продовжують існувати вже тривалий час. Ще пишу книжки. До 2023 року ще був головним редактором сайту «Еспресо», керував колективом в 50 людей. Я думаю, що цього достатньо. Як я це встигав, не знаю.
Журналістика потребує великої енергії. Бо коли ти виходиш в прямий ефір чи щось пишеш, ти все-таки маєш дуже багато віддавати. Такого не буває, щоб ти вийшов з ефіру із збереженою енергією. Тобто прямий ефір відрізняється від звичайних ефірів тим, що для тебе це як політ у космос. Це величезне навантаження на енергію і калорії. Після ефіру адреналін зашкалює. Йде повністю дисбаланс, начебто ти літаєш, але насправді дуже складно жити, коли ти постійно в цьому. Зараз стараюся берегти себе і в якийсь спосіб гальмувати вчасно. Іноді буває, що не виходить. Наразі у мене є кілька книжок, над якими працюю, хоча пишу їх дуже повільно. Відсутність 50 підлеглих зменшує навантаження, немає постійної ротації, яка завжди присутня в будь-якому великому проекті. Також немає відповідальності перед інвесторами за результати діяльності сайту, що значно полегшує життя.
Сергій Руденко на презентації книжки «Бій за Київ», 2023, Київ.
– Завантаженість величезна. І ще вирішили вести власну YouTube сторінку. Чому?
– Це різні формати роботи. Частина моїх програм, які я записую для YouTube, зараз стають частиною ефіру телеканалу «Еспресо». Тобто, у мене є продакшн, який виробляє контент із гарною якістю: петлички, світло, монтаж. Ми створюємо ролики, які я наразі передаю каналу безкоштовно, і вони їх крутять. Однак монетизація йде через мій YouTube-канал. Те, що я роблю для телеканалу «Еспресо», відрізняється від моєї діяльності на YouTube.
На «Еспресо» я є одним із центральних ведучих прайму. Я обличчя каналу і модератор ситуації, де є тема й гості. Допомагаю глядачам за рахунок гостей, за рахунок своєї модерації зрозуміти, що відбулося. Це не те, що я думаю і не те, що я можу говорити. «Я думаю», «мені здається» – в журналістиці табу на всі ці конструкції. Те, що ти думаєш, нікого не цікавить. Ти професіонал, ти запросив гостей, і твоя роль – дати їм можливість висловитися.
А от на власному каналі я можу вийти в ефір і змонтувати будь-які ролики. Я вмію монтувати відео та аудіо, і можу це робити. Мене навчали працювати з аудіо на радіо, а відео я освоїв самостійно. Я скачав відеопрограму, купив її і вивчив, як правильно працювати. Якщо у мене є сюжет на 12 хвилин, можу самостійно змонтувати його, додавши картинки чи відео, що підходять до звукової доріжки. Можу розділяти звукові доріжки та відео, додавати візуальний ряд і заставки. Я також вмію створювати графіку в Photoshop. Хоча у мене є професіонали, які займаються цим, та якщо потрібно терміново, я можу все зробити сам.
Так от, я можу посперечатися з гостями на «Еспресо», але в цих програмах я – не головний. У цих програмах головне – тема і люди, які там є. Моя задача їм допомогти розкритися і створити умови, при яких вони можуть висловити свою думку. На своєму каналі я можу висловлюватися сам. У мене є веб-камера, є петличка, відповідні програми, є вся апаратура для того, щоб вийти в ефір. Якщо зараз щось станеться, можу розгорнутися в секунду. На сторінці YouTube зазначено «Сергій Руденко», а не «Еспресо». Там, де вказано «Еспресо», я є ведучим. А там, де зазначено «Руденко», це вже моя роль як журналіста, який може висловити свою власну думку і поділитися чимось.
Також люблю писати короткі рілси по хвилині-дві, якщо щось трапилось. У мене є сторінка в TikTok, до речі, там уже 24 тисячі підписників. Я роблю все, щоб просувати себе як журналіста. Деякі моменти виходять, а деякі ні. Мені 54 роки. Коли я був молодший, в такому віці вже вважалися літніми людьми. Але зараз у цьому віці я продовжую активно працювати. Можу знімати і редагувати відео на смартфоні, порізати, залити, роблю це все без проблем. Будь-яку операцію можу виконати по дорозі з дому до роботи. Дорога займає близько години, якщо їду через метро, адже в Києві майже неможливо проїхати на машині. Я використовую цей час: розставляю рілси та займаюся онлайн-продакшном: швидко і зручно.
– Як Ви відновлюєте свою енергію та натхнення після інтенсивних робочих періодів?
– Важко. В основному я багато ходжу пішки. Наприклад, минулої неділі пройшов 12 кілометрів, а вчора – 10. У мене є така звичка: під час прогулянок намагаюся трохи приземлятися, щоб відчувати енергію. Я дивлюся кіно, стежу за тим, що переглядають колеги. Мене цікавить багато різних речей, але через війну деякі звички змінилися. Наприклад, рідше ходжу в кіно, театр чи на презентації, якось воно повідпадало, або є, але частково.
Стараюся відновлюватися, коли мовчу, коли ні з ким не спілкуюся та коли ходжу якимось маршрутом. Спілкування в мене на роботі багато, впродовж ефіру буває 6-7 гостей, з ними з усіма контактуєш, намагаєшся тримати марку. Й іноді, коли після ефіру виходиш, і хтось дзвонить, немає енергії просто розмовляти. Людське спілкування, воно потребує дуже великої емоційної інвестиції. Після чотирьох ефірів на тиждень я намагаюся взагалі обмежити спілкування. Рідним я ще дзвоню, можу поспілкуватися, але так, щоб годинами сидіти на телефоні, розмовляючи з кимось, такого давно не було.
– Чи шкодували Ви колись про вибір професії? Або, може, про якийсь період діяльності?
– Я вважаю, що ця професія найбільш оптимальна для мене. І я точно потрапив у неї на 100%. У цій сфері для мене склалося багато чого. Я навчився: працював у різних проєктах, на радіо, в друкованій пресі, газетах, журналах, на телебаченні. Створював нові інтернет-проєкти, соціальні мережі і навіть власний YouTube-канал. Не знаю, чи дала б мені інша діяльність таке задоволення, яке я отримую від журналістики. Крім того, завдяки цій професії я почав писати книги. Хоч не пишу художню літературу, а лише нон-фікшн, саме завдяки цьому мене знають у світі. Мої книги видані в 23 країнах.
Мабуть, якщо повернутися в школу юнкорів 1985 року, якщо б Алла Федорина мені сказала про те, що, Сергію, пройде 40 років, ти будеш телеведучим, ти будеш мати купу різних майданчиків, якими сам будеш керувати, тобі не треба буде ця паперова газета «Червоний промінь» і головне, що тебе видадуть у понад 20 країнах світу, – я б ніколи в це не повірив. Не так уявляв свою кар’єру 40 років тому. Розумів, що буду працювати в журналістиці, але думав, що це буде здебільшого друкована преса, максимум радіо, або, наприклад, прес-служба. Але точно не міг передбачити, що все розвиватиметься так, як сталося. Не уявляв, що буду працювати з таким набором технологій: смартфон, макбук, веб-камери та інші інструменти, які дають змогу робити журналістику по-новому.
Чому я так обережно завжди кажу про телебачення? Бо я не закінчував телевізійну спеціалізацію. Коли вчився в університеті, у нас була певна спеціалізація у кожного. Один вчився на радійника, другий на газетяра, третій на телевізійника тощо. Я ніколи не прагнув цього, бо розумів, що мої окуляри можуть сприйматися на екрані по-іншому.
Пройшов час, і мої однокурсники почали працювати на телеканалах, стали зірками. Можу вам перерахувати деяких із них. Це Анжеліка Рудницька, яка «Територію А» робила. Це Костянтин Грубич, тележурналіст «1+1». Це Олена Фроляк, яка є ведучою та головним редактором на ICTV. Це Олег Панюта, він працював на ТРК «Україна». Це Оксана Соколова, яка є телеведучою на ICTV. Це всі ті люди, які зі мною вчилися в один період. Вони вчилися саме на телевізійну журналістику. Я від самого початку розумів, що вони стануть тележурналістами. Багато з них вже залишили тележурналістику. Адже, як би не було, телеведучий – це професія, яка вимагає молодості. В Україні не так багато людей старшого віку, які працюють в кадрі і здатні зацікавити телеглядачів. Ми можемо на пальцях перерахувати тих, хто старший за мене і ще працює в цій сфері. Я прийшов на канал уже тоді, коли частина моїх однокурсників пішла з телебачення. Мені було 43 роки, коли почав вести програми на телеканалі. Це не були ті програми, які я веду зараз, і якість моєї роботи була не така, як тепер.
Тому якщо хтось вам скаже, що вам умовно 30 років, і що вже пізно, то це далеко не так. Я почав працювати в телеефірі в 43, і це дало мені можливість відрізнятися від інших не лише зовні, а й інтелектуально. Головне, щоб був якийсь світогляд у людини, якась основа. Якщо ти виходиш в ефір, а в тебе два гостя підряд не можуть включитися, бо вимкнулося світло, то ти сидиш в прямому ефірі і розповідаєш те, що могли б розповідати твої гості. Якщо в тебе немає цього світогляду і немає цієї суми знань, то ти будеш просто сидіти і не розуміти, що робити, або просто читати стрічку новин. Прихід у телепрофесію в такому віці має один великий плюс: ти розумієш щось більше, ніж ті, хто молодші. Не тому, що це у мене ейджизм щодо них. Об’єктивність полягає в тому, що людина, яка прожила 50 років, має більше досвіду і здатна побудувати конструкцію, яка буде цікавіша телеглядачам. Це не залежить від того, чи є в тебе борода, чи носиш ти окуляри.
Є спеціальні платформи, які вимірюють рейтинг твоєї програми, і на основі цих цифр можна побачити результат. Це свого роду залік, як на олімпійських іграх. Якщо подивитися на турнірну таблицю, і ти знаходишся вгорі, значить, все йде добре. Але як тільки ти починаєш опускатися вниз, тобі одразу дадуть зрозуміти, що це не потрібно.
– Як змінився Ваш підхід до журналістики упродовж кар’єри?
– Дуже сильно змінився, тому що журналістика за роки моєї роботи прискорилася. З’явилися нові гаджети і можливість передавати інформацію буквально в секунду. Ще офіційні видання не написали, а телеграм-канали вже рознесли відео і фото. Раніше таке й уявити було складно. Але перевірити, чи правдива інформація, тепер стало набагато складніше. Головне питання: чи можна довіряти тому, що ми бачимо та чуємо? Ось, наприклад, якщо стався приліт у Сумах, і дівчина Маша, яка живе поруч із вулицею Металургів, може підтвердити це фото чи розповіддю, то, скоріш за все, це правда. Але якщо ти сидиш у Харкові, ведеш телеграм-канал «Труха», отримуєш відео, і стверджуєш, що це зйомка з Сум під час удару, постає запитання: чи той, хто публікує це в «Труху», насправді розуміє, що відбувається в цьому відео, і чи відео дійсно зняте сьогодні. Це велика проблема, адже часто такі моменти призводять до поширення неперевіреної інформації.
Гарний плюс – швидкість передачі, великий мінус – відсутність чіткої верифікації інформації, підтвердження того, що це справді сталося. Бо для того, щоб її підтвердити, треба подзвонити голові обласної військової адміністрації, якщо додзвонишся, якщо в тебе є його мобільний телефон, або в ДСНС, і дізнатися, що там сталося.
Я керував соціальними мережами на «Еспресо», і в нас завжди був такий принцип: якщо є верифікація і ми можемо за це відповісти, то ми ставимо цю інформацію. Якщо ж ми не можемо підтвердити факти, ми не публікуємо це. Новітні технології дають багато можливостей, але вони ж дозволяють і легко помилитися. Людина просто бере інформацію, публікує її, і все. У моїх соціальних мережах інколи таке траплялося. Зараз, на щастя, таких помилок стало менше, бо я намагаюся бути обережним, особливо під час війни, і дуже обачно коментувати ситуацію. Іноді інформація змінюється дуже швидко, і важливо встигнути її перевірити.
У 2018 році була така історія з начебто вбивством російського журналіста. Є такий Аркадій Бабченко, він російський журналіст, але був на українській стороні, приїхав сюди ще до приходу Зеленського на пост голови держави. Я був на презентації кандидата в президенти України Романа Безсмертного. І от стою в компанії журналістів і тут в зал забігає Айдер Муждабаєв, він теж працював довго в Москві, і добре знав цього Аркашу Бабченка. Він забігає до нас і кричить: «Аркадія вбили, Аркадія вбили». З’явилась інформація, що його вбили вдома, показують фотографії, де він в калюжі крові лежить. Проходить пів години, мені дзвонять з «DW», щоб я написав про цю історію. На завтра на ранок треба написати. Я стежу за ситуацією, вранці сідаю і пишу текст про те, що, мовляв, вбили Бабченка, хто в цьому міг бути зацікавлений. Зробив висновок, що це дуже вигідно росії, мовляв, що в Україні небезпечно для будь-кого, хто тікає з Росії, хто критикує цей режим. А інформація офіційна йде від СБУ, що його вбили. На той момент немає жодних підтверджень, що він живий. Нема, Аркаші, все, його вбили. Я пишу журналістам «DW» матеріал, вони ставлять це на сайт. Проходить година. Запрошують мене на брифінг журналістів, тема якого «Подробиці вбивства Аркадія Бабченка». Все починається, і заходить усміхнений Аркадій Бабченко, живий. Тобто вони інсценували його вбивство. Всі медіа світові вже про це написали. Потім мені дзвонять знову «DW», кажуть, ми зняли твій текст, він вже живий, треба написати ще одну колонку. Я кажу: «Я вам напишу, що він живий. А якщо його вб’ють до того моменту?» Це приклад, як у нинішньому світі розповсюджується інформація. Її треба верифікувати. А як я мав це зробити? Поїхати до нього додому, за ногу тримати, чи пульс виміряти, хоча СБУ оточила цей будинок?.. Така історія була. З інформацією треба бути абсолютно акуратним, бо мені багато надсилають в особисті повідомлення якусь конфіденційну інформацію, наприклад, із документами. І кажуть: подивіться, можливо, цікаво буде. Я після Аркадія Бабченка взагалі стараюся до верифікації нічого не писати, не лізти туди, куди не треба, і не брати ту інформацію, яку не потрібно брати. Дуже гарний урок був. Я ніколи не забуду це.
Швидкість – це круто, але, з іншого боку, в умовах воєнного стану є певні правила подачі інформації. Тобто, позавчора, коли над моєю головою збивали шахеди, я вийшов, зняв пару відео з вікна. Спочатку подумав, може, викласти це на свою сторінку. Але потім зупинився: чувак, почекай, не зрозуміло, що по фото можуть виявити, – де ППО стоїть або ще щось. Навіщо мені розповсюджувати таку інформацію або створювати хайп, якщо це може завдати шкоди? Коли ти ділишся інформацією, потрібно пам’ятати, що вона має бути корисною для людей, і в жодному разі не повинна їм шкодити.
Та навіть випадок у Сумах, коли медіа одразу почали постити відео, коли ще вибухають снаряди. Мені здається, це не потрібно було викладати. Тобто виглядає так, що попали кудись по складу, мабуть, там військові. Питання: для чого ви взагалі це подали? У мене є дуже багато запитань стосовно цього, і я завжди намагаюся підходити до верифікації та підтвердження інформації дуже акуратно. Є офіційні органи, як ДСНС, поліція, Міноборони, МВС. Вони, коли треба, публікують фотографії, які можна використовувати. Якщо ти працюєш у інтернет-ЗМІ, треба просто дочекатися цього офіційного контенту. А коли ти публікуєш відео, яке є невизначеним або не підтвердженим, це не правильно. Іноді краще почекати. Адже поспіх шкодить не тільки журналістиці, але й людям, і ситуації в цілому.
– Які нові пріоритети з’явилися в роботі?
– У 90-х я чітко для себе визначив, що буду займатися політичною журналістикою. Тридцять років вже займаюся цим. У мене є чітка спеціалізація. Протягом цих років накопичую знання і намагаюся використати ці знання для того, аби виглядати професіоналом в своїй роботі. Я ніколи не захожу в поле культури, економіки, спорту, де можу щось сказати, але це буде по-дилетантськи. Мій принцип – бути професіоналом у своїй справі; людиною, яка сидить і працює, даючи конкретні результати. Тобто ти можеш досягти більше, ніж будь-хто інший, якщо будеш зосереджений на своїй меті. Але якщо постійно перескакуєш з однієї теми на іншу і не можеш визначити, в чому ж найкращий, то результату не буде. Коли ти концентруєшся, в тебе є книги, повага, знайомства, міжнародні та українські видання, з якими працюєш, і ти стаєш цікавим для аудиторії, якщо маєш експертність. Якщо цього немає, така журналістика теж може бути, але вона вже не буде ефективною. Тому я прихильник того, що має бути експертність.
– Ваша кар’єра охоплює велику кількість проектів. Чи є амбіції, які Ви ще не реалізували?
– Хочу створити великий YouTube-канал, який буде телевізійного рівня. Можливо, я до цього прийду, бо у мене вже є чітко розписаний проєкт. Для цього потрібні гроші, час і відповідні умови, щоб це стало реальністю. Бо того, чим я займаюся, мені зараз для життя більше, ніж достатньо. Інколи навіть не встигаю всього робити. І це для мене завжди проблема часу та того, як я його використовую. Хоча мені нема на що скаржитися. Цього року мені буде 55 років. Я щось робив, щось умію робити. І головне для журналіста в будь-якому віці – це вміння вчитися. Бо якщо ти не вчишся, якщо не набираєш нових знань, якщо не використовуєш свої знання, не знайомишся з новими програмами, гаджетами, не розумієш, як вони працюють, як комунікувати зі світом, своїми друзями чи підлеглими, тоді, на жаль, можна просто йти на пенсію. Я не вірю в те, що можна в 55 років бути топовим журналістом і не користуватися всіма технічними новинками. Тому що всі топові журналісти, яких я знаю, вміють користуватися новими технологіями. За всі ці роки я навчився управляти різними проєктами, навіть сидячи за своїм письмовим столом. Я знаю, як підібрати веб-камеру, мікрофон, розумію, як це все працює, і знаю, які програми потрібні для запуску всього цього.
– Що Вас мотивує та надихає робити свою справу?
– Мені цікаво жити. Як казав мій декан факультету журналістики Анатолій Москаленко, журналістика – це група крові. Тобто, або є в тебе ця кров, або немає. Зараз журналістика виходить за межі будь-якої свідомості. Умовно кажучи, відеоблогерство і розвиток технологій дозволяють практично кожному бути журналістом. Але є достатньо важливий момент – блогер може відповідати за сказане, може не відповідати. А коли ти журналіст, і коли ти є представником якоїсь компанії, працюєш на неї, то ти відповідаєш перед законом, перед читачами, перед судом. Як ти поширюєш інформацію; те, що ти робиш, – за це завжди є відповідальність. У якогось блогера в Інстаграмі є мільйони підписників, і він поширює певну інформацію, та не факт, що ця людина відповідає за те, що вона робить. Я – відповідаю, знаю, що мене дивляться в Офісі президента України, знаю, що я є в розшифровках моніторингових компаній. Я завжди зважено ставлюся до того, що кажу.
Є певні правила, за якими я працюю, і ці правила відповідають канонічній журналістиці. Все, що виходить за межі цього канону; те, що зараз цікаво глядачам, але не є верифікованою інформацією, те не можна вважати справжньою журналістикою. Це лише приватна думка таких людей, як Анатолій Шарій, Віталій Портніков, Сергій Руденко, – поза межами якихось проєктів. Я можу про це говорити, розмірковувати, але намагаюся залишатися журналістом, який запитує: хто, що, де, кому, чому. Класичні питання, які завжди актуальні і для аудиторії, і для журналіста, бо якщо ти припиняєш питати у людини, а починаєш сам щось там «випєндрюватися», постає запитання: а нащо тобі гість, якщо ти знаєш краще? Оцієї інтриги немає: ти запитуєш людину і намагаєшся щось із неї витягнути.
– Що можете порадити молодим журналістам?
– Молодим журналістам я б порадив вчитися, як би це не звучало дивно. Це не тільки про те, щоб сидіти на лекціях і слухати якусь теорію журналістики. Це важливо, звісно, бо ми всі стоїмо на певній основі, з якої прийшли в цю професію, зазвичай завдяки старшим журналістам дізнаємося це. Але також потрібно знати свою рідну мову та обов’язково одну-дві іноземні. Важливо вчитися працювати з різними програмами, гаджетами та бути автономним із точки зору існування в будь-якому просторі.
Це навчання стосується не лише знань про професію, але й про те, як спілкуватися з людьми, що можна говорити, а що не можна, що можна питати, а що варто залишити поза увагою. Є безліч нюансів, яких потрібно навчатися. Але завжди треба пам’ятати, що журналіст – це не Господь Бог. Ніколи не можна вважати себе вище інших, навіть якщо ти потрапив до телевізора.
Коли до тебе підходять люди, вітаються або висловлюють свою думку – це частина твоєї професії. Ти публічна особа, і це потрібно розуміти. Пам’ятай, що все, що ти робиш, може бути помічено: чи ти напився, чи образив когось, чи використовував нецензурну лексику. Тому важливо бути обережним і відповідальним у своїх вчинках, адже ти завжди на виду.
Тому важливо не лише вчитися професії, але й бути людиною в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, найголовніше. Бо людина – емпатична істота, і коли потрібно, вона може співчувати тим, із ким працює. У кадрі або під час інтерв’ю важливо пам’ятати про етичні моменти: запитати, чи можна когось сфотографувати, чи не можна. Особливо зараз, коли ситуація на фронті дуже складна, багато людей можуть не бажати, щоб їх фотографували чи писали про них в деталях. Тому завжди треба пам’ятати, що ми всі люди, і ставитися до інших з повагою та обережністю, враховуючи їхні почуття та побажання. І ті, хто перед нами, і ті, хто за кадром, і хто в кадрі. І навчатися людському, і жити людиною, і жити правильно. Це найбільше навчання, яке має бути у журналістів.
Спілкувалась Катерина НІЛОВА,
студентка кафедри журналістики й філології СумДУ
Фото – з архіву Сергія Руденка.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
