– …Коли ми їздили в Охтирку, Тростянець, проїздили Боромлю, я бачила зруйновані вулиці, підірвані будинки, вибиті вікна, викорчувані дерева… Вони ж, розумієш, аби перегородити дорогу, дерева просто танками валили, і вони лежать отак із вивернутим корінням… Але довго не було якогось відчуття реальності, було якесь загальмоване сприйняття, ніби це – фільм. Та одного разу мене «пробило». Ми проїздили Малу Ворожбу. Руйнування, якісь дома вціліли, якісь пошкоджені. Тут – повалений паркан, а поруч – стоїть шматок, і на тому паркані… Чекай, зараз плакати почну… Хтось намагався врятуватися і на паркані написав «Тут живуть люди». І той напис – це страшно. Не знаю, що там, у тій хаті, ми не заходили… Хочеться вірити, що всі живі й здорові…
І проступило обличчя війни…
За день до початку Ніна захворіла на ковід. Почувалася дуже погано. У телефон дихала важко, тому навіть не було сенсу запитувати: виїжджає вона кудись чи залишається. Хоча була, фактично, попереджена.
– …Ми виконували проєкт, і наші грантодавці за добу мені казали: якщо можете, поїдьте з Сум. А куди їхати?.. Тобто я розуміла ситуацію. І близьким казала: може бути. Вони наді мною сміялися. Один старий знайомий розповів: «Думав, що у Василівни почалися незворотні процеси», – це він потім сказав, коли дзвонив вибачатися… Ну, а о четвертій годині 24-го все підтвердилося… Я діждалася шостої, почала всім писати. Один із синів ще не знав, – їх місто не бомбили, написав мені у відповідь: «Мам, що тобі снилося?» Я йому й досі згадую…
До вечора вона дозволила собі хворіти. Та і як не дозволити при температурі за 39?
– Лежала і раптом уяснила: якщо не встану, буду ще довго лежати і помру. І наступного дня встала. Діти дзвонили з різних міст, пропонували допомогу, я сказала: котам ще є що їсти… А, по суті, вже в аптеку ніяк було вийти, бо навпроти нас – а ми на виїзді з Сум – стояли танки. …Не скажу, щоб був страх. Було якесь нерозуміння і відчуття, ніби ти потрапив у тюрму. Мабуть, психіка відмовлялася приймати це все.
Та поступово обличчя війни формувалося у свідомості. Спочатку невиразне, а згодом – відверто потворне, яке навіть і уявити не могла.
У перші дні знайомі та рідні весь час передзвонювалися, писали. Від того, що світ зламався, здавалося: от зараз когось загубиш – і катастрофа.
Сніжана, з селища під Сумами, розповіла, як першого дня спокійно вийшла на балкон пити каву. Їх будинок на підвищенні. Глянула, а внизу танки йдуть. І одна башта повертається, прямо на неї. «Я на балконі не те, що присіла, – майже прилягла», – розповідала Ніні.
…Так, передчуття біди було у багатьох, але ж не хотілося вірити!.. І ніхто не міг передбачити, що замість вчорашніх «братів» прийде такий дикий ворог поза людською подобою.
До Сніжаниного селища відбулася одна з перших волонтерських поїздок. Там навколо стояли росіяни, виїхати нікому не давали. А звідти по телефону казали: ні в кого ніяких запасів, магазини закриті, а у багатоквартирному будинку – жінки та діти. Треба було допомогти. Прослизнути, доїхати.
Коли все ж доїхали, застали практично істерику: пропала знайома, молода жінка, медсестра. Вирішила з чоловіком зʹїздити до обласного центру, поверталися «поганою» дорогою, де зупинили росіяни. Чоловіка забрали в полон, жінка зникла… Її знайшли тижнів за два, за кілька кілометрів у якійсь лісосмузі. Змогли впізнати, хоча була розтерзана згвалтуваннями, а ще у неї повиривали всі нігті, вибили зуби, викололи очі – хто зна, чи у мертвої, чи ще у живої…
Портрет війни досяг своєї завершеності.
Порятунок – у порятункові
Коли прийшло рішення: треба допомагати людям, – стало легше. Практично на другий день, ще хвора, але вже на ногах, вона знала, що має робити; ще, правда, не знала як.
– Чому ти все ж вирішила зайнятися волонтерством? Врешті, ти – жінка, так би мовити, поважного віку, могла б сидіти вдома.
– Ага. Мені всі радять у паспорт зазирнути… Я не зазираю, боюся – а раптом дійде, скільки мені років. Ще не дійшло… Спочатку я не знала, що робити. А потім Юля потелефонувала…
Тут робимо відступ. Юля – донька Ніни, одна з багатьох. Загалом їх було 26, дітей, які пройшли через її родину і стали її родиною. Офіційно це називалося дитячим будинком сімейного типу, а Ніна стала однією з перших жінок України, які створили такий. І познайомилися ми з нею колись давно саме в тій якості, – не з керівником громадської організації, не з активісткою, а з мамою, яка почала вирішувати соціальні проблеми свої та таких, як сама.
Звичайно, історії за довгий час траплялися різні, діти були різні, хтось реально ставав і залишається членом родини, хтось «відбув» належний термін і озивається рідко. Але сімʹя у Ніни, мʹяко кажучи, велика. Юля – її донька, яка сьогодні живе за кордоном як членкиня згромадження сестер святого Антонія Марія Кларета. Місіонерки працюють по всьому світу, допомагаючи нужденним. Щойно почалася війна, Юля ініціювала збір фінансової допомоги Україні, в ордені почали її збирати. А як передати? Звернулися до Ніни.
– …Діти просто знають, що я – зроблю. Знаєш, це якесь двояке. Я готова щось робити, але якби не підтримка, може, і не зважилася б. А вони настільки в мене вірять, знають, що я не сидітиму. Ну, раз вони знають, отже, я буду робити! …Врешті, мабуть, це мене врятувало. Якби не це – не встала б. Я навіть нічим не лікувалася. Та, певно, такий стрес був у організмі, що ковід зрозумів: вставай і йди геть.
Потім була розмова з грантодавцями їх проєкту, і вони дозволили кошти, що залишилися на масові заходи, витратити на гуманітарну допомогу. Потім почали зʹявлятися інші й інші канали отримання допомоги. Та найскладнішим було: передати безпосередньо людям. А для цього – купити (краще підходить слово «дістати»), довезти, віддати тим, хто потребує, передусім – туди, де наші звільняли міста й села від росіян і де ця біда залишила багатьох взагалі без нічого.
Людей Ніна та її громадська організація знали – вони вже мали «свою» базу. Кілька років здійснювали проекти з навчання в громадах області, ініціювання активістів, надання субгрантів для їх ідей. Та як добратися, куди потрібно? Як, навіть знайшовши машину, аби виїхати, зорієнтуватися, які шляхи безпечні?
– …Двічі мало не нарвалися на орків. Потрапили між двох блокпостів, та якось перепетляли… А нам треба було швидко: домовилася з людиною, а вона – з магазином… Знаєш, це іноді нагадувало отой радянський час дефіцитів: хто головний друг? – директор магазину! Але треба було шукати, купувати, відвозити. Бо транспорт у місті не ходить; якщо щось десь продають, – великі черги. І як тій самотній бабці щось купити, якщо вона і з дому не потикається? …А спочатку сусіди їздили закупляти на запас продукти, поки щось було в магазинах, – я нікуди не їздила. Ну який сенс? На все життя не накупиш! Ото лише коли шийки для прокорму котів пропали, це було катастрофічно, – кіт так обурювався!.. Потім про котячий корм довелося домовлялися спеціально. Хтось знаходив продавчиню, щоб вийшла, відкрила магазин; я збирала список, кому треба корм… І, уяви, я зрозуміла раптом, що я це вмію… Наше щастя, що в Сумах скрута була порівняно недовго.
Тут живуть люди
Ніна переконана: війна не міняє людей, вона їх проявляє чи виявляє, що у кого було за душею. Якщо десь ховалося лайно, – воно вилізе; якщо хтось був справжнім, але не показав цього, – воно проступить.
– …У перші дні всі у нас в бараці перелякалися. Ну, у нас таун-хаус, це барак, тільки покращений. Потім згуртувалися. Дві сімʹї почали готувати, хоча часом ми готували по черзі й збиралися на обід одне у одного, це підтримувало. Частина стала мотатися зі мною. Двох чоловіків за цей час відучили пити. От мій сусід тепер не пʹє – йому ніколи, бо його просто включили в роботу… Всі сусіди обʹєдналися, мішки тягали, ящики якість… Чого потім і нирки прихопили: важке тягала. Все у сусідки стояло – складу ж не було тоді. Все ділили, пакунки формували… Я паперами якось займалася, потім пішла дівчатам допомагати з фасовкою, а вони мені: йди, не командуй, он – до папірців!.. Одного разу потелефонували: останній мішок рису залишився. Ми туди, купили. Їдемо назад, мої мужики кажуть: ну що, на базу? Уже не дім був – база…
Коли шукали машину, аби робити справу, Ніна склала список, почала телефонувати. Зрозуміло, з пальним проблеми, на дорогах небезпечно, але ж – треба. У відповідь: хтось не може, другого немає, третій «сплигує»… Хоч пішки йди! Вже в легкій паніці згадала про Сергія. Друзями ніколи не були, просто знали одне одного. Почала пояснювати, а він: «Прямо зараз підʹїхати?» І поки не пішов у армію, хоча вже й пенсіонер, мотався за їх справами. Ніколи не питав, як бензин дістати, сам заходив віддавати самотнім пакети з допомогою…
– …Я тільки один раз зайшла до людей, і більше старалася не заходити. Там із порогу почали плакати, дякувати. А я ніби винною себе почувала. І зрозуміла: все буду робити – шукати, домовлятися, діставати, їздити, але не це… Іноді благодійники, розумію, що цілком обґрунтовано, просять дати якісь фотографії. Та для мене це проблема, бо от людина стоїть і плаче про своє, а ти кажеш: можна я вас сфотографую з пакетиком?..
Поки ми розмовляємо у маленькій кавʹярні, Ніну раз за разом перериває телефон. От і знову: «Так, у мене… Ключ у сусідки… Зайди і візьми…» Й уже мені: «Ну, прохідна… Заходь, кому треба». Але знов повертаємося до розмови.
– Взагалі мені завжди щастить на хороших людей. …А пам’ятаєш вареники?
Звичайно, пам’ятаю. Тоді Ніна заїхала «по дорозі». Щось поговорили про справи, вона вже сідала в машину, як чоловіки звідти: «А вареники?» Виявилося, перед цим вони завозили продукти на кухню, де дівчата готували для тероборони. Ті саме зварили вареники, тож наполягли, аби пригостити Нінину команду. Пакет із пластиковою мисочкою смачних гарячих вареників із картоплею перепав і нам…
– …А хліб? От коли його не було перші тижні? Якісь дві жінки за дві вулиці від нас почали пекли хліб. Всі ставали в чергу і кожен приносив, хто що міг, щоб у них було з чого пекти. Але то були булки, а я їх не їм. Я тоді казала: тепер я знаю, як пахне мир, – чорним свіжим хлібом. І Оксана десь вистояла в черзі, купила мені. І уяви – не шкода було дефіцитного бензину, мотнулися, щоб я його забрала. А ще… Я не дуже люблю солодке. А тоді сидимо в машині, два дорослих мужика за 50, я – за…100. І ніби припекло: хочу торта. От убийте, хочу. Ми по місту – все закрите! Але знайшли три торта. Я сусідам віднесла, Сергій собі взяв… Зʹїла один шматочок і більше не хотілося. Але в той момент мені потрібен був торт, справжній! Мабуть, нерви…
Виховання жорстокості у жінок поважного віку
І той напис на сільському паркані. І розтерзана медсестричка з села під Сумами. І розстріляна неподалік їх дому машина – просто тому, що танки росіян ішли мимо, а легківка з чоловіком, дружиною та маленькою дитиною стояла на узбіччі. І син Юрко, який плакав у госпіталі й усе повторював: «Мам, я ж йому обіцяв… я йому обіцяв…» А вийшло, що побратим прикрив його від смерті, але сам отримав поранення. І Юрко, теж поранений, без змоги надати допомогу, сидів над ним і казав: «Усе буде добре, ти житимеш», – і так – дві години, поки побратим не помер. Син зараз знову на фронті, хоч рука ще погано працює… Андрій після контузії лежить у Чернігові… А про Сергія не знає, де він воює, бо той все життя таким був: то зникає, то знаходиться…
– Ці місяці як один день. І коли я кажу, що мені не в страшно, – це я своїм дітям так кажу, – то просто померти ніби й не страшно. Страшно, що все руйнується – твоє життя, життя твоїх людей. І ти весь час дивишся новини, аби взнати, що там із кимось із твоїх. Спочатку новини у мене не вимикалися цілодобово. Потім я зрозуміла: так не можна. І ввімнула фільм, і дивилася чотири вечора. Спитай – досі не згадаю, що я дивилася. Але мене попустило. Мабуть, ми всі пережили, а врешті зрозуміли – життя продовжується.
І коли танк заблукав у нас на проспекті і дулом у різні сторони крутив, коли тероборонівці підбили на наших очах російський бензовоз , коли стріляють, – ти вже не реагуєш гостро. Реагуєш, коли ти сама дома, коли сидиш на сходах і прислухаєшся. Коли колишнє артучилище обстріляли, спочатку вийшла – куди летить? А потім сіла на сходи, взяла кішку, думаю: тут дві стіни, сюди осколки не дістануть. А вгору глянула – там порожнеча. Думаю: чого ти сидиш? Іди спати.
Ці навички.. Я розумію, що стала жорсткою. Друзі помічають, що зараз я можу відповісти, не замислюючись. Раніше я «виляла», чесно, – викручувалася, боялася образити. Зараз можу образити. Це жахливо… Я матюкаюся, віриш? Вені зізналася, а він: «Мамо, ти завжди казала, що це лексикон дебілів!» Значить, я дебілка. Але страху… Не знаю, може, після війни, коли ти випустиш все це, то буде страх. Взагалі я передбачаю, що після війни у багатьох будуть великі проблеми. Поки ти в процесі, щось робиш, не страшно…
Після однієї поїздки Ніна була в хорошому настрої, розповідала: «На блокпосту стояли наші, холодноярівці, і знаєш, такі вони споряджені, такі оптимістичні, такі ввічливі, такі, мені здалося, ситі… Я кожного готова була обійняти».
Тоді вперше вона побачила підбиті російські танки.
– Уявляєш, там дійсно табуретки стоять металеві! Я не вірила до цього. Прикручені табуретки – і все. А я запитую: де трупи? Віриш, мені хотілося, щоб там лежав труп. Мені кажуть: там попіл лежить, там все згоріло, бач, башту знесло і все інше, ото тільки табуретки залишилися. А мені хотілося, щоб там лежав труп. І тоді я злякалася сама себе. Я ж ніколи людині не могла побажати смерті. Ні, я запальна, можу сказати щось, але ніколи не бажала нещастя… А тут мені хотілося, щоб їх зовсім не було. Зовсім. Зовсім на землі. І не шкода нікого… І це я. Розумієш?.. Я ходила на сповідь. Але мені не допомогло. У мені досі це лишилося…
Машина на імʹя Вася
– То ти казала, що назвеш машинку Галею, а тепер чую «Вася, Вася»…
– Ти розумієш, я походила навколо, придивилася і зрозуміла, що вона – хлопчик. Так що це Вася і він тепер мене слухається. Це правда.
Машини їй хотілося предавно, та якось не складалося, переважно – у гаманці. А майже перед самою війною діти вирішили зробити їй подарунок. І подарували гроші на автомобіль.
– Я все життя мріяла, і вони здійснили те, про що я мріяла. Спочатку я плакала, відмовлялася… А потім у мене виник план, мабуть, як у путіна, стратегічний: роблю операцію на ногах, до квітня все заживе, і тоді купуємо машину.
Зрозуміло, план (як і у путіна) провалився. Закрутилися інші справи. Потім Сергій пішов у армію, і гурт залишився без колес, тобто безпорадним.
– …Ти не уявляєш, що я пережила з тими грошима на машину в оточенні! Я не про бомби думала – я ховала гроші – вони ж не мої! А раптом орки прийдуть і заберуть! По всьому дому носила, восьме місце міняла… Вже коли оточення зняли, приїхав син, я йому розповідаю: куди ховати, як? А він: поїду і куплю машину, треба жити тут і зараз. Я плакала, вмовляла, та вони поїхали з другом купувати машину – через усю воюючу країну. Не дай Бог щось! Уже наперед пережила вину за це «щось». Тим більше, в час війни нормальні люди машини не купують. А син ще дзвонив і жартував. Питаю, яку машину ти купуєш, а він відповідає: червону!.. А зараз, якби не Вася, ми б нічого не могли – допомогу ж у зубах не понесеш.
Машина вийшла, як одна з колег сказала, волонтерська: возить не тільки Ніну, а всіх.
Кому потрібна допомога?
Вони звикли працювати не за списками. За час попередньої роботи мали в різних місцях людей, яким довіряють; якщо не мали – шукали через знайомих чи через знайомих їх знайомих. Бо приїхати в чужу громаду і просто щось роздавати за принципом «у кого який статус» – не справа.
– Я б могла взяти базу у соціальних служб, та і у нас вона є: багатодітні, кризові родини і все таке. Але ж ця база й у мирний час повинна оновлюватися щонайменше раз на місяць! Адже сьогодні тобі потрібна допомога, а завтра ти вже сам став на ноги.
От я пенсіонерка. Це пільгова категорія – за статусом. А ще діти розʹїхалися, значить, я самотня. Але ж мені нічого не треба. Нічого. А хтось молодий, здоровий, от вчора втратив роботу. І він би радий кудись піти, але куди – нирку продавати? Або, наприклад, чоловік пішов у тероборону. Це зараз вирішилося, їм почали щось платити, а три місяці нічого не платили! Тобто вони взяли автомати і пішли нас захищати – молодці, спасибі їм! Але ж сімʹї залишилися, їх годувати треба – з чого? А вони не в списках!
Тероборона у мене взагалі болюче місце… Як їздили мимо блокпостів, завжди запитували: що треба? І якось їдемо, моква, стоїть один ну такий сопливий – не дихає… Питає, що веземо. Везли продукти. Він: ні, мені б ліки… Поїхали, а тут дорогою – аптека. Хоч там практично вже нічого не було, зайшла, питаю спрей для носа. Кажуть: один лишився. Хапаю той спрей, кажу: їдемо назад. Хлопці: куди – бензину немає, додому не доїдемо! Кажу: їдемо. Вертаємося, а того не бачу. Питаю: хто у вас тут найсопливіший? Знали такого, передала йому ліки…
У село неподалік їздили, нам щоразу: куди, до кого? Я не зразу звикла, що допитують. Але пояснюємо – пропускають. І десь ми натрапили на страшний дефіцит – сигарети. Залишили тим хлопцям на блокпосту, відтоді впізнавали нас відразу.
А якось проїхали блокпост, доганяємо двох солдатиків, ідуть, мабуть, у магазин. Сідайте, підвеземо. Сіли. Запитую: вам щось треба? А один сидить, років 20, пушечок ще на щоках, юний зовсім. І таким змученим голосом: курити немає… І тут я ловлю свою фразу, що ледь не зірвалася: а мамка тобі дозволила? І думаю: от вони стоять, його, боронь Боже, убʹють. А курити йому мамка, може, ще й не дозволила… Не можу, – відвертається Ніна.
…Тому, коли вони везуть у громаду «гуманітарку», то намагаються мати «свою» людину, яка знає місцевих не за списком, а по-людському. Взагалі, вважає Ніна, «гуманітарка» розбестила декого з тих, хто тривалий час роздавав і від цього відчув благодійником себе особисто. Такі вже не бачать людей, – бачать споживачів, які «у них» щось забирають та ще й не помічають їх «корони», не вклоняються їм, «роздавачам благ»! І якщо громадські діячі чи чиновники в таких перетворюються, їх треба прибирати.
Два приклади з поїздок Ніниної команди. Напередодні у село, що побувало в окупації, дали запит старості: які потреби? Отримали відповідь, де в переліку, зокрема, – холодильник, нічні штори, халат, віник… Коли приїхали, виявилося, що людей, на чиї потреби посилалися, не зібрали. Чекали волонтерів сама староста та двійко-трійко її помічників. Дуже ввічливо старості пояснили, що будуть віддавати допомогу не через неї, а безпосередньо людям. І що благодійники забезпечують найнагальніші потреби, до яких нічні штори і халат не входять. Звісно, на волонтерів подивилися, як на ворогів. Але вони віддали допомогу людям у руки: постільну білизну, посуд – каструлі та сковорідки, а ще – електрочайники. Щоб зробити гарячого чаю, щось зварити, на чомусь поспати, бо ж окупанти подекуди вигрібали все.
У другій громаді іншого району зі старостою познайомилися вже по приїзді. Поговорили, вирішили питання з допомогою, запитали ще про якісь важливі потреби. Два дні староста думав, потім написав одне речення: 250 дітей військовослужбовців. Ніна знову: напишіть потреби! Він знову: допомога дітям військовослужбовців…
Для громадської організації, яку очолює Ніна, зараз дуже важливо знайти громади, де думають про людей і реально потребують відбудови та зможуть її проводити. Адже період надання «гуманітарки» не повинен бути довгим, і має продовжуватися тільки для тих, хто реально зараз постраждав і щось утратив. Бо є дуже правильна приказка: краще давати не рибу, а вудку.
– Я в громадах зараз пояснюю: побутова «гуманітарка» – це тимчасово, на неї не можна «присідати» як наркоман на голку. Буде інша допомога: на відбудову громад, яка, найшвидше, йтиме безпосередньо на громади. Тож без аналізу, без оцінки потреб не прийде вам нічого. І треба мізки включати, розуміти, як жити далі… Ще, звичайно, хочеться мати справу з порядними людьми. Такими, як у другій історії…
Взагалі, коли говориш із головами громад, зразу видно: цей сидить до наступних виборів, отримує зарплату і хапає все, що можна, бо далі вже не виберуть, а цей – думає про людей.
І відповідно, хтось просить те, що справді важливе, а хтось – нічні штори. Таким от «тимчасовим» допомога навіть заважає. Я спочатку не могла зрозуміти: чому? Як може заважати допомога? А схема проста: Васі дали, а Мишкові – ні. І він уже не проголосує за тебе, образу зачаїть. Або й скаже, що голова зʹїв його пайку. То краще хай нічого нікому не дають, клопоту менше!.. А от у другому селі, коли ми привезли «гуманітарку», скликали депутатів. Запитали: на дільниці кожного які у кого проблеми? Разом склали список і за ним усе роздали людям. І хто на кого ображатися буде? То хіба ж важко додуматися до такого? Але думати хоче той керівник, який розуміє: життя з виборами не закінчується, ти залишишся тут жити. І якщо про людей не піклувався…
«Я не вірю, я знаю»
– У що ти віриш сьогодні?
– Що все буде добре. І я не вірю – я знаю, що все буде добре. А інакше як може бути, скажи мені, будь ласка? Памʹятаєш зі школи монголо-татарське іго: куди бігло, де зупинялося. Ну на Волинь точно добігало, бо у моєї мами розкосі очі – точно ще з тих часів. Але будь-яке зло все одно піде. Можна вірити, що Господь зла не допустить. Можна вірити, що ми цього не допустимо. Але не допустимо. Якби я в це не вірила, не знала цього, то який сенс і жити, і бовтатися? Я все згадую тих жаб… Памʹяташ казку: одна била лапками в глечику з молоком, поки не збила масло. А друга зразу пішла на дно. Я так не хочу. Я хочу бовтатися.
… А знаєш, що я ще винесу з війни, хочеш скажу? Тільки не смійся. Виключили світло, памʹятаєш? А у мене все на електриці. Сиджу вдома, десята година ранку, а я не пила кави. Сиджу й думаю: якщо до обіду не випʹю, у мене дах зламає, просто зламає!.. І тут приходить сусід і каже: ми багаття розпалили, пішли каву пити. І це було – хух!.. Мрії збуваються.
Алла ФЕДОРИНА
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується Українським кризовим медіацентром (УКМЦ) за підтримки International Media Support IMS.
