Марина Кравченко, випускниця Глухівського ліцею, стала лауреаткою конкурсу юних авторів імені Василя Чубура за темою «Все буде Україна» і отримала диплом за друге місце, виявивши розуміння роботи журналіста.
Через воєнну агресію Росії, розпочату 24 лютого, багато домашніх тварин опинилися на вулиці, покинуті напризволяще. Війна докорінно змінила життя кожного з нас: люди осягнули справжні цінності. Але у чому винні тварини? Вони є повноцінними членами наших родин, і прикро, що так думає лише невелика частина населення, залишаючи ні в чому не винних собачок та котиків, коли інші рятують тварин без усіляких «у мене немає можливості». Домашні улюбленці – це не недільні радощі, це – відповідальність. Кількість безпритульних тварин на вулицях Глухова через воєнні обставини демонструє невтішну статистику: на кількадесят байдужих і безвідповідальних людей – одне добре серце.
Непомітна будівля КП «Житлового комунального центру» Глухівської міської ради зливається з іншими двоповерхівками через приналежність до мазепинського бароко. Тільки розфарбовані у жовто-синій колір ворота створюють контраст для людського ока. Місце на території цієї установи для громадської організації «Добре серце Глухів» виділила місцева влада.
– Ми просили: «Хоч десь дайте для організації місце, тому що нам потрібно перетримувати цуценят», – одразу ділиться історією пункту перетримки Яна Сокол, керівник організації «Добре серце Глухів».
Волонтерка приїжджає на місце на велосипеді. По дорозі вона встигла об’їхати три точки з безпритульними тваринами та погодувати їх.
Яна Сокол займається волонтерською діяльністю уже протягом двох років. Розпочиналася її діяльність випадковою знахідкою – кошенята у пакеті.
– Не знаю, чому мене туди потягнуло – ділиться спогадами волонтерка. – Зіграло роль і те, що я була з дитиною. Я не могла сказати: «Давай пройдемо повз. Ну а що ж, усі проходять».
Згодом Яна створила групу у фейсбуці «Добре серце Глухів», на сторінках мережі викладає світлини безпритульних тварин, просить прихистити їх.
– На сьогодні вже близько 850 людей влаштовані у нові домівки. Ой… Людей? Тварин! – сміється Яна. Не дарма вона потім скаже: «Я з ними душею».
Територія ЖКЦ знаходиться під охороною і на даний момент головний вхід замкнено.
– Добрий день, відчиніть нам, будь ласка – гукає тутешнього сторожа Яна.
Територія установи зсередини виявилась набагато більшою, ніж видалась на перший погляд. Багато тут, окрім будови самого ЖКЦ, і споруд, що вже давно потребують ремонту. По дорозі до пункту перетримки нас зненацька радо зустрічають два песики, які мабуть, завдяки властивому їм чудовому нюху, відчули присутність волонтерки.
Сестри Пічкіни, на жаль, повністю дикі.
– Це – сестри Пічкіни – знайомить Яна. – Коли вони були маленькими, то залазили у підпіччя в покинутому будинку, де ми їх і знайшли.
Відносно головного входу в ЖКЦ, пункт перетримки знаходиться у другому кінці подвір’я.
Пункт перетримки найпроблемніших собак – колишній смітник.
Раніше замість прихистку для песиків тут був смітник. Організація своїми силами перетворила його на пункт перетримки. Яна разом з чоловіком вивозили сміття та облаштовували місце для песиків.
По всій території розкладені дерев’яні плити, щоб собачки не поранилися залишками скла.
По всій території розкладені дерев’яні плити, щоб собачки не поранилися залишками скла. На фото – Діта.
Собачки по-різному реагують на присутність чужої людини. Дві з них сховалися у свої домівки, і тільки одна радо зустрічає гостей.
Ельза гіперактивна, вона зчинила справжній безлад за відсутності Яни.
Але бачити цю собаку енергійною – радість, бо декілька тижнів тому вона нагадувала скелет. Ельза – одна з жертв війни.
Яна одразу годує песиків.
– Я виходжу у центр міста, і перебуваю просто у такому шоці, бо розумію, що я взагалі цих собак бачу вперше. Ну а люди – викинули і все: що хочеш, те й роби. Я несу той батон, а воно (ред. – Ельза) бідне той батон їсть, як наче ніколи в житті не їло… – згадує волонтерка.
Не дивлячись на виклики воєнного часу, організація не полишила свою справу. Яна, так само як і до 24 лютого, допомагає тваринам міста Глухова.
– Спочатку був страх, тому що почали зникати продукти. Мені головне було, щоб у мене були нагодовані дитина та собаки. Чесно кажу. Найскладнішим, мабуть, було дістати продукти та готівку. Тому що крупу можна було купити тільки за готівку, а вона необхідна – потрібно ж варити каші.
Не дивлячись на ґвалт, який зчинила радісна Ельза, ми з Яною продовжуємо розмову.
– Корм ще продавався, коли почалася війна? – детальніше цікавлюсь ситуацією з їжею.
– Спочатку продавався ще. Я почала прямо гребти все з полиць, тому що я розуміла, що все… Мені кажуть, що більше не привезуть.
– Як ви рятували власних тварин під час війни?
– У мене вдома три собаки, три коти і морська свинка. Коли почалася війна, коли бомбили, ми побігли в гараж, у нас там підвал. Я затягнула собак, а чоловік бігав по будинку збирав котиків у переноски. Ось, спустились ми, сидимо. І дитина починає плакати, що ми забули в будинку Хому – морську свинку. Це було ввечері, небо страшенно червоне, а чоловік мій біжить рятувати морську свинку. Я тоді думала «Синку, ну вона ж сидить там, не факт же, що саме туди влучить». Але все одно всіх жалко…
Ельзі все ж вдається привернути увагу, перериваючи нашу розмову.
Собачка дуже енергійна. Видно, що за Яною вона вже встигла засумувати.
Яна розповідає, що часто помічає нових тваринок у своїх знайомих. «О, у вас новий улюбленець!» – говорить волонтерка. Відповідь невтішна: «Так, Яно, це викинули в Києві», «Це викинули десь там ще…».
– Так, забирають гарних породистих тварин, – ділиться Яна.
– Які ще труднощі принесла війна у вашу справу? – продовжую розмову.
– Призупинено безоплатну стерилізацію собак у місті.
«Я намагаюсь прищепити культуру стерилізації у нашому місті. Намагаюсь людям пояснювати:
“Давайте хоча б контрацептиви: уколи, таблетки, зараз все є, 21 століття, люди”. А вони то викинули, то втопили. Хочеться донести це».
На території пункту перетримки не стерилізовані ще Ельза та Діта – через те, що вона ще не повністю виросла
У Діти ще навіть змінюються зубки.
– Можливо є ще якісь плани?
– Хоча б ось тут облаштувати якось… Притулок у нашому місті… Я звичайно не противник притулків: я б хотіла, щоб мої собачки та котики сиділи у гарних вольєрах, їх вигулювали та все інше, як показують у великих містах. Але притулок для Глухова – це, як сказати… Наші люди не готові до нього морально. Тому що вони думають: «Якщо є притулок, то я завів собаку, вона у мене народжує тричі на рік. А навіщо мені її стерилізувати, якщо я можу віддати цуценят у притулок? Правильно?». Притулок не передбачає довічне утримання тварин.
Волонтерка переконана: для того, щоб допомагати тваринам, не потрібно величезних коштів. Фінансово складними вона бачить лише ситуації, коли тварини хворіють. Наприклад, інфекція у цуценят, від якої у вісімдесяти відсотках рятує тільки крапельниця. У більшості випадків усі витрати перекривають пожертви. Іноді бувають ситуації, коли потрібно вкласти власні гроші.
– Ти ж не покинеш тваринку, якщо вона захворіла…
– Відповідальність, так?
– Так. Я розумію, що, якщо мені потрібно йти годувати, то хоч дощ, хоч гроза – і все одно ми йдемо сюди і робимо те, що повинні робити. Вони ж не спитають у нас: «А у тебе сьогодні болить голова? Можеш не приходити нас погодувати».
До міської влади організація «Добре серце Глухів» за матеріальною допомогою не зверталась, просили тільки про виділення місця. За минулий рік простерилізовано 94 собаки. Навіть Надія Вайло, міська голова, зазначила, що безпритульних собак стало значно менше.
– Яно, скажіть чесно: наскільки міська влада зацікавлена у підтримці волонтерства тварин?
– Мені потрібно було взяти цю територію в оренду. Директор говорить: «300-400 гривень в місяць». Для мене це дорого. Стерилізація кішки коштує 500 гривень, я краще додам і стерилізую кішку. Міська голова Надія Вайло пообіцяла платити за оренду зі своїх коштів. Але питання досі не вирішене.
Яна пропонує пройтися за водою для песиків разом з нею. Їм дозволяють набирати воду у будівлі ЖКЦ.
Сама кімната з раковиною облаштована під кочегарку. Про це свідчить хаотично розкладена купа дров.
Поки Яна набирає воду продовжуємо розмову.
– Яно, знаєте ситуації, коли у нашому місті собачок через війну кидали вдома?
– Знаю, так. Але там сусідка каже, що вони песику через паркан перекидають їжу. І котиків залишали. Там правда вони викликали начальницю управління ЖКХ, винаймали кран, і витягували тварин: піднімались на четвертий поверх, витягували вікно і рятували.
Зворотній шлях видався складнішим через наповнені п’ятилітрові бутилі. Добре, що ходити недалеко.
За кілька хвилин мисочки для песиків наповнені свіжою водою.
Усі песики збігаються попити воду. Тільки одна собачка, яка увесь час мого перебування у місці перетримки, сидить у будці, навіть зараз чомусь не висовує свого носика до води.
Серед собак Айна справжній інтроверт, як кажуть у людей.
– Кожна тварина – як людина, у неї свій характер, – пояснює волонтерка. – Айна двічі була у людей, і двічі її повертали зі словами «Ми хочемо, щоб собака нас радісно зустрічала».
– Яно, на вашу думку, навіть мінімальна допомога тваринкам – це вияв добросердечності чи обов’язок кожного з нас?
– Ну, змусити я ж не можу нікого. Правильно? Це повинно йти зсередини. Ну це моє! Ось мені всі говорять: «Ну де ти їх знаходиш? Де ти їх бачиш?». Ну мабуть хтось помічає щось інше.
Протягом війни організація в цілому надала допомогу вже більше ніж ста тваринам.
– Можливо, людям потрібен приклад?
– Багато хто говорить «Ну так, ти молодець». А хто вам заважає бути молодцями, правильно? Ніхто. Я ж не народилася такою.
А на годиннику вже майорить цифра, близька до початку комендантської години. Невеликий проміжок часу, що я перебувала у пункті перетримки для песиків, спілкуючись із Яною, залишив теплі емоції ще надовго. Культура поводження з тваринами – одна з важливих засад високоморального толерантного суспільства. Кожен свідомий громадянин робить усе можливе, щоб привести свою країну до перемоги. Тому охоплює почуття гордості, що в Україні, навіть за умов війни, є небайдужі до тварин волонтери, такі як Яна Сокол у місті Глухів. Дізнаючись про історії таких людей, вкотре переконуєшся, що все буде Україна!
Марина КРАВЧЕНКО,
учениця 11-Б класу
Глухівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою
Конкурс шкільних видань та юних авторів є складовою частиною фестивалю «Медіасвіт веде у всесвіт», організованого кафедрою журналістики та філології Сумського державного університету в партнерстві з громадською організацією «Сумський прес-клуб» за підтримки Департаменту освіти і науки Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної організації Національної спілки журналістів України.
