Проєкт «News camp Україна – Німеччина» народився в Львівському національному університеті імені Івана Франка з ініціативи доцентки кафедри української преси факультету журналістики Соломії Онуфрів, яка стала координаторкою проєкту. Його підтримала німецька організація IDEM, очолювана Ульрікою Фішер-Бутмалою.
До партнерства запросили кафедру журналістики та філології Сумського державного університету (менторкою стала доцентка Алла Федорина) та кафедру журналістики та філології ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика» (менторка – завкафедрою Валентина Стекольщикова). Так 12 студенток із України потрапили на перший етап тренінгу на Львівщині.
Тим часом у Німеччині схоже навчання під керівництвом Марії Іванової, координаторки з Німеччини, а до війни – телевізійниці з Донецька, проходили 12 українців, які виїхали через вторгнення й навчаються за кордоном.
На останній спільний етап всі 24 учасники зібралися разом, щоб створити ролики з медіаграмотності для соцмереж у «змішаних» творчих групах.
Отже, як це було.
СУМ’ЯНИ В КАРПАТАХ
У першому етапі проєкту взяли участь третьокурсниці Анастасія Кизим і Анастасія Лутченко та другокурсниця Юлія Лагута, які пройшли відбір і разом із доценткою кафедри Аллою Федориною поїхали до смт Славсько, на Львівщину, на п’ять днів таборування.
Початок – у Львівському університеті
Першою «зупинкою» в подорожі до зелених Карпат, а саме до смт Славське, де базувався табір, став Львівський національний університет ім. Івана Франка. Зустріч відбулася у святині ВНЗ – Музеї історії університету, під пильними поглядами колишніх поважних ректорів. Із їх великим представництвом (однієї стіни для портретів поки вистачає!) майбутніх журналістів познайомив історик і директор музею Юрій Гудима.
На власні очі студентки побачили багатовікові наукові артефакти: старовинні мікроскоп і телескоп, загадковий уламок астероїда, стіл, за яким творили свої фантастичні відкриття не одні покоління талановитих хіміків… Але, може, найцікавішою стала книга побажань, де журналістки-початківки віднайшли записи від Оксани Забужко, Бориса Джонсона та багатьох інших відомих особистостей, які, як і вони, знайомилися з історією університету.
Франківці не забули розповісти і про свого патрона – загадкового й талановитого Франка. В Інституті франкознавства, що знаходиться на кілька поверхів вище музею, разом із фахівчинею Зоряною Дроздою ми говорили про білі прями життя письменника. Здавалося б, що ще може бути невідомим? Однак за радянських часів біографію Івана Яковича, спотворивши, «зачесали» на потрібний пропагандистський лад. Між тим, Франко мав справді дивовиже життя, з уламків якого історики досі збирають його власне «Я».
Медіатабір: навчання
Ми дізналися формулу від Отара Довженка, через яку варто пропускати обрану тему; а ще зрозуміли, що лоґлайн у журналістиці важливий, бо редактор не завжди готовий витрачати свій час на довге роз’яснення головного мотиву матеріалу.
«Іноді наполегливість – найкраща риса журналіста, проте не забувайте, що редактор може розуміти краще потребу свого медіа», – сказав креативний директор Lviv Media Forum.
На прикладах медіаексперт пояснив, як знаходити й «продавати» історію, шукати респондентів для інтерв’ю й ставити запитання, щоб отримувати повну відповідь.
Із Дмитром Плахтою, медіапідприємцем COO Imba Medi, майбутні журналістки розібрали ефективні стратегії фактчекінгу в Telegram, спілкувалися про чат GPT, який допомагає журналістам у роботі, й зрозуміли, як правильно ставити своє запитання до штучного інтелекту. Обговорили кейс авторського медіа «Львівич», дізналися про походження назви й команду, яка працює над створенням контенту.
На онлайн-лекції соціального психолога Олега Покальчука на тему «Когнітивно-поведінковий підхід у фактчекінгу» поглибили знання про види медіаманіпуляцій, цілі інформатак та їх вплив на аудиторію. Говорили про індикатори психологічної атаки, мотиватори, які впливають на сприйняття матеріалів. Класифікували в голові впливи на психологічний та інформаційний.
Спілкувалися з доценткою кафедри журналістики та філології СумДУ Аллою Федориною про важливість розвитку критичного мислення. Під час ігор, спрямованих на сприйняття інформаційних повідомлень, зрозуміли важливість якісного аналізу контенту в медіапросторі.
Наприкінці відбулася онлайн-зустріч із кандидаткою наук із соціальних комунікацій Валентиною Стєкольщиковою з Миколаївського вишу. Під час лекції учасниці оновили в пам’яті знання про техніки розпізнавання фейків і правди.
Ярина Капітан, програмна директорка Радіо Перше, розповіла про команду телеканалу «Перший Західний», про завдання й обов’язки ведучого, випускового й гостьового редакторів. Ми послухали поради, як не потрапити в халепу під час прямого ефіру й хто буде нести відповідальність, якщо виникнуть обставини непереборної сили.
І детальніше про навчання…
…Владислав Крилевський
Продюсер відеоматеріалів для соцмереж «Радіо Свобода» був основним тренером, із яким ми працювали щодня, засвоюючи та вдосконалюючи свої навички.
Масмедійниці оновили знання про основи композиції, освітлення; зрозуміли, як якісно записувати звук. Зрозуміли, що секрет відео не в привабливій картинці, а в якісному звукозаписі й інформаційному наповненні. Брейнштормили над ідеями власних доробків, розбирали ролики тренера.
«Головною проблемою при монтажі зараз є відключення світла. Тому готуйте детальний план, щоб під час обробки вам треба було просто діяти, а не думати над склейкою частин», – радив фахівець.
Нашими завданнями було зняти в командах по два відео на смартфон, де перше було б історією з життя однієї з учасниць, а друге – викриттям фейку з інтернету. Після презентації доробок команди отримали зауваження та поради від Владислава Крилевського й Ульріки Фішер-Бутмалою.
Залишимо собі багато корисних порад. Пам’ятаємо, як Владислав казав: «Cut, cut, cut». Це означало, що ми повинні різати своє відео якісно: не залишати протяжних голосних, непотрібних реплік, дотримуватися обсягу, якого вимагають, змінювати масштабність, якщо помічаємо неякісну склейку. Він довів, що можна знімати круті відеоролики без професійної техніки.
…Мар’яна Сич
Як створюються відеосюжети для медіа «Радіо Свобода», а також які методи щодо їх просування в соціальних мережах, зокрема Instagram, розповіла журналістка Мар’яна Сич.
Її розповідь не обмежувалася сухими правилами та технічними порадами. Мар’яна поділилася власним досвідом, у якому є як злети, так і падіння. Адже саме невдачі, наголосила вона, роблять нас справжніми професіоналами.
«Раніше, коли я приходила на інтерв’ю, то дивилася тільки на героя, зараз я дивлюся ще й на те, що є навколо. Наприклад: годинник, що зупинився, чи птахи, які можуть мати різні символізми. У мене для одного матеріалу вони були як депортовані в’язні з України», – розповіла спікерка.
Ще вона підкреслила, що зйомка основного інтерв’ю може тривати понад годину. Кількість локацій також не обмежується однією, адже це тримає динаміку відео й не дозволяє глядачу нудьгувати при перегляді. Особливо, зазначила пані Мар’яна, журналісту слід делікатніше готуватися до вразливо-чутливих тем, щоби не нашкодити герою своїми питаннями чи діями.
«У мене була історія, яку я писала дев’ять місяців. Вона була про хлопця Богдана, якого депортували з Маріуполя до рф. Він був лише підлітком, але росіяни все одно вручили йому повістку, – поділилася журналістка та продовжила. – Бути з історією настільки довго – важко, але до цього треба бути готовими».
Окрім цього, Мар’яна підкреслила, що успіх відеосюжету багато в чому залежить від злагодженої роботи з оператором. Важливо чітко висловлювати свої ідеї та перед зйомкою надавати план сюжету. Також поділилася, що лайфи роблять історії живими, а заголовки, що розпочинаються з цитат, найкраще сприймаються авдиторією.
…Аліна Брода
Ви вмієте розповідати історії про історію? Ми – вчилися
Історію України можна розповідати багатьма способами. Проте, який буде найефективнішим? Чи, може, варто обрати кілька? Або ж взагалі вигадати власний? Ці та інші питання майбутні журналістки мали можливість обговорити з головною редакторкою сайту «Локальна історія» Аліною Бродою під час сесії «Адаптування історичного контенту на прикладі журналу “Локальна історія”».
Спікерка вправно розвіяла міфи про те, що друковані медіа – це пережиток минулого. Її основна думка: варто вдало поєднувати всі можливі платформи для передачі інформації, – надихнула студентів опановувати нові програми та розширювати межі своїх компетентностей.
Однак найкориснішими були поради пані Аліни з приводу оформлення матеріалів. Адже зараз читач надто зайнятий та вибагливий, тому медійникам варто вміти за долю секунд зацікавити аудиторію. З досвіду редактора спікерка поділилася з учасницями десятьма найефективнішими способами адаптування історичного контенту під найрізноманітніші запити. Серед звичних форматів, таких я сaption video, добірка фото, тези, були й нові: подкасти, відеоблоги та спецпроєкти. Останні посіли окреме місце у серці як пані Аліни, так і майбутніх журналістів.
А після теоретичної частини студенти отримали завдання розробити власний проєкт. Завдяки плідній роботі у команді та порадам пані Аліни студенти змогли відчути себе на місці головних редакторів.
Ще був відпочинок
Учасниці медіатабору не тільки плідно працювали, а й активно відпочивали. У перший день навчань за ініціативи Алли Федорини було створено коло спдкування, яке стало щоденним ранковим ритуалом.
Майбутні медійниці проводили вільний час разом зі спікерами, які були відкриті до діалогу й охоче відповідали на всі запитання. Кожного вечора студентки з різних куточків України грали в настільну гру «Знайди шпигуна», яка змушувала шукати розвідника чи доводити, що ти – не він.
Учасники табору відвідали майстер-клас із гончарства, на якому кожен виготовив собі глиняні фігурки, а також глечик, свічник або тарілку. Дівчата разом із викладачами дихали гірським повітрям, перезаряджалися: перемагали свої страхи й освоювали тюбінг.
У таборі всі стали однією командою, тому й захід сонця спостерігали разом. На пікапах піднялися на гору Великий Верх, яку місцеві ще називають Захаром Беркутом. Співали дорогою українські пісні, насолоджувалися гірськими краєвидами й багато фотографувалися.
НІМЕЧЧИНА – ЦЕ БЛИЗЬКО!
Другий етап проєкту «News camp Україна – Німеччина» відбувся у німецькому Лейпцигу.
І що на тренінгу?
У перший день знайомилися зі спікерами й «німецькими» учасниками.
Учасники мали сесію про кризи й конфлікти від Ульріки Батмалою. Майбутні фахівці були поділені на команди за регіонами, після чого складали карту конфлікту для своєї території. Це допомогло об’єднатися й показало, що робота в команді передбачає необхідне вміння приймати спільні рішення.
Поспілкувавшись із журналістами Deutsche Welle Панделі Пані та Євгенієм Дубновим, волонтером-оператором Юліусом Джендрезком ми виконали практичні вправи з перевірки різних видів новин. А потім поділилися на команди й отримали завдання зробити три фото і тексти до них із маніфестації до Дня незалежності України: у позитивному, негативному та нейтральному ключах.
Другого дня почали обговорювати теми, запропоновані групами для створення відеоматеріалів – анонсу й основного відео. Головним завданням було викриття фейку. Після обговорення та підтвердження задуму кожного кліпу, команди перейшли до написання сценаріїв, обговорення місць зйомки, діалогів, розподілу ролей і пошуку реквізитів.
Спікери постійно пропонували свою допомогу, давали поради, змушували ще раз задуматися над концепцією.
Як стають журналістами в Німеччині?
Одного навчального дня ми познайомилися з Фабіаном Штарком, журналістом MDR. Він розповів про особливості навчання журналістів у Німеччині. І розпочав свою лекцію парадоксально: «Якщо ви хочете бути журналістом, не йдіть вчитися на журналіста». Це звучить дивно, але в Німеччині журналістика – це не стільки диплом, скільки практика.
Чому так? Через історичні причини. Після Другої світової війни німці хотіли уникнути централізації ЗМІ та відповідних маніпуляцій. Тому журналістика стала децентралізованою, а освіта в цій сфері – більш гнучкою.
Звісно, є спеціалізовані школи журналістики, такі як Henri-Nannen-Schule в Гамбурзі та Deutsche у Мюнхені. Але вступ до них дуже конкурентний – лише 1% абітурієнтів проходить відбір. Навчання в таких освітніх закладах триває близько року і поєднує теоретичні заняття з практикою в медіа.
«Усі мріють туди поступити, десь 900 заявок кожного року, але приймають до школи тільки близько десяти студентів. Критерії дуже складні та жорсткі, – беруть найкращих. Наприклад, приймальна комісія дивиться на те, який у тебе характер, до чого ти здатний, чи будеш за щось боротися, стійкий ти чи ні. І цікаво, що вони не сидять 200 днів на рік у аудиторії. Можливо, є один семінар на тиждень, але загалом вони йдуть на практику, де виконують різноманітні проєкти. Тобто отримують саме практичний досвід», – зазначає Фабіан Старк.
Паралельно зі спеціалізованими школами, у Німеччині існує ще один ефективний спосіб стати журналістом – «Volontariat». Така практика зазвичай триває рік-два і передбачає безпосередню роботу в редакції газети, журналі, онлайн медіа чи на радіо.
«Досвід Volontariat високо цінується роботодавцями і є своєрідним «пропуском» у світ журналістики», – пояснює стейкхолдер.
Радіо «CORAX» і трішки про громадянськість
У місті Галле, що розташоване на річці Залле, студенти дізналися, як працює місцева радіостудія, які її програми, хто її гості. Врешті й самі побували в ролі респондентів.
Під час запису ефіру говорили про фейки та нашу реакцію на дезінформацію, посилаючись на реальні приклади.
Радіо «CORAX» – безкоштовна некомерційна радіостанція в Галле, доступна з 1 липня 2000 року між Лейпцигом і Магдебургом через FM на частоті 95,9 МГц. Також його можна послухати у прямій трансляції в Інтернеті.
«CORAX» – це вільний простір, у якому активісти-волонтери можуть створювати і транслювати програми рідними мовами. Це також стосується підбору музики. Тому не дивуйтеся, почувши українську, коли гулятимете десь вуличками Лейпцигу чи Магдебургу.
Отже, організація є некомерційною. Тому радіостанцією у звичному сенсі її не назвеш. Технічно – так: є студії звукозапису, робочі місця за комп’ютерами, зал для «літучок»… А от атмосфера «палаючих» дедлайнів, суворих графіків і «білих комірців» відсутня. «CORAX» – це більше про свободу, ідеї та комфорт. Радіопрограми створюють близько 300 осіб у вільний час або стажуючись.
Відвідавши студію, учасниці проєкту мали змогу долучитися до запису програми, яка згодом транслювалася в ефірі. Темою була дезінформація та протидія російським фейкам на території України. Медійниці підготували інтерв’ю, однак раніше згадана «свобода слова» далася взнаки: як розповів керівник радіо Альоша, вони планують робити схожі проєкти… з росіянами.
Можливість створювати програми різними мовами на різні теми – крута можливість для тих, хто починає робити перші кроки в журналістиці та бажає набути досвіду. Проте, дізнавшись про співпрацю радіо з російськими партнерами та почувши стосовно даної ситуації коментар «ми не хочемо порушувати це питання», ми зрозуміли, що маємо різні цінності та не зможемо співпрацювати навіть у рамках медіапроєкту.
Навколо цього навіть зав’язалася дискусія учасниць тренінгу: хтось вважав, що журналістки повинні бути нейтральними і не зважати на такі речі. Хтось не хотів втрачати можливість узяти участь у обговоренні для запису. Та ми вчинили, як того вимагає журналістська етика: відмовилися працювати над матеріалом у медіа, чия політика суперечить їх особистим цінностям. Адже журналіст – це першочергово людина, а вже потім фахівець із комунікацій.
* * *
Спільні обіди, посиденьки з однокурсниками та прогулянки кампусом Лейпцизького університету стали для українських студенток із Сумської, Миколаївської, Вінницької та Львівської областей справжньою віддушиною. Під час другого етапу медіатабору «News Camp Україна-Німеччина» вони згадали, як це – бути студентками, коли не потрібно турбуватися про повітряні тривоги чи обстріли, а спокійно зосередитися на навчанні та своєму майбутньому.
А тепер – знову Суми. І – можливість реалізувати напрацьоване.
Анастасія КИЗИМ, група ЖТ-11,
Юлія ЛАГУТА, група ЖТ-21,
Анастасія ЛУТЧЕНКО, група ЖТ-11 –
за редагування Алли ФЕДОРИНИ
