На телефонну розмову про його професійну кар’єру пан Дмитро погоджується швидко. З радістю в голосі відповідає, що йому буде приємно, бо про журналістику може говорити днями.
Дмитро Сергійович Правдюк, заслужений журналіст України, народився 4 жовтня 1948 року в місті Ромни. У журналістиці понад 50 років, і з них 30 років очолював газету «Вісті Роменщини». Видання під його керівництвом стало одним із найуспішніших у регіоні. Ще – автор книги «Земне тяжіння слова». Нині на пенсії, захоплюється садівництвом і продовжує підтримувати зв’язок із редакцією.
– Що вплинуло на Ваше рішення стати журналістом?
– Поняття журналістики дуже широке. Щоб бути журналістом, потрібно багато знати, читати, та головне, щоб була іскра, яка рухає тебе в цьому. Якщо ти не вмієш писати, просто не ставай на цю стежку. Ще в шкільні роки мені подобалось, хотілось, читав багато газет і журналів. У восьмому класі написав першу замітку до районної газети «Прапор жовтня» (нині «Вісті Роменщини»), ну й пішло-поїхало.
– Чи пам’ятаєте, про що був Ваш перший матеріал?
– Авжеж, я пам’ятаю практично всіх своїх героїв. У 60-х роках на весь Роменський район було лише дві жінки-трактористки, це було дуже рідкісне явище. Одну з них я знав, тому моя перша замітка була про трактористку Софію Пікулицьку. А далі, оскільки більшість часу жив у селі, то головними героями моїх, так би мовити, «творів» були люди села: керівники, механізатори, завклубом і так далі. Одним словом, писав на всі теми, які тільки міг.
Сміле. Дмитро Правдюк бере інтерв’ю у завідувачки сільської бібліотеки, 1992 рік.
– Як отримали свою першу роботу?
– Саме та перша замітка про Софію Пікулицьку стала поштовхом до моєї роботи. Анатолій Давидович Воропай, редактор роменської газети, запросив мене тоді позаштатним працівником. Телефонів у той час не було, він мені написав листа, й я був на сьомому небі від щастя. Потім пан Анатолій подивився на запропоновані мною теми – здебільшого розповіді про людей села, сказав, що всі цікаві, щось порадив. Так я і почав працювати. А вже потім вступив і навчався за фахом у Київському державному університеті, чим пишаюсь і донині. Паралельно друкувався в газетах. Потім, коли здобував другу освіту у Вищій партійній школі при Центральному Комітеті КПУ, у Києві часів УРСР, співпрацював із «Робітничою газетою». Прийшов до редакції, а там, виявляється, мій університетський одногрупник працює. Ооо, скільки радості було (сміється Дмитро Сергійович). Всі матеріали, які я давав, проходили без проблем, ще й гонорари непогані були.
Також працював у виданнях Миколаєва, серед них «Південна правда» та «Ленінське плем’я». І, звичайно, у сумських газетах, зокрема, «Червоному промені». Але зрештою повернувся в рідний край, до Ромен.
Планірка в редакції «Вісті Роменщини», 2001 рік.
– Ви пропрацювали у «Вістях Роменщини» 50 років. Як це було та як газета змінилася за час Вашого редакторства?
– Спочатку це була газета, яку я вже згадував, «Прапор жовтня», згодом – «Комуністичним шляхом», а потім я перейменував її на «Вісті Роменщини». Щоб працювати в районці, потрібно було бути й дипломатом, і психологом, і звичайною людиною. Я спочатку був кореспондентом, згодом заступником редактора, а потім
найвища точка для мене – головний редактор, на довгі 30 років. Тоді газета мала тираж 26 тисяч екземплярів, виходила чотири рази на тиждень, отримувала 52 тисячі карбованців доходу, податок з якого йшов до міського бюджету. Ми одні з перших, у кого в редакції з’явилася комп’ютерна техніка. Освоїли верстку газети на комп’ютері. До нас за досвідом приїздили з Лохвиці, Липової Долини, Бурині, Миколаївки… За час мого редакторства ми постійно вигравали призові місця на творчих конкурсах, які проводила область.
– Ви маєте звання «Заслужений журналіст України». Пригадайте мить нагородження.
– Дуже приємні спогади. Президент Віктор Ющенко сам вручив мені цю нагороду. Ми особисто знайомі, – він же родом із Сумщини, часто приїздив до своєї матері в тодішній Недригайлівський район, тож, бувало, й за одним святковим столом сиділи.
– Головна тема Ваших публікацій – це доля звичайної людини-трудівника. Чому обрали саме цю тему?
– А як по іншому? Я пам’ятаю кожного свого героя. Я своїми матеріалами мав вплив на
них, а вони на мене ще більший. Не кожному дано таке відчуття, щоб передати історію людини. Коли писав, голова така «гаряча» була, намагався видати все на-гора. Мені громадське об’єднання – Національна академія проблем людини – надала почесне звання академіка, чим я дуже пишаюсь.
Великі Бубни. Дмитро Правдюк із Любов’ю Бушею, головою сільради, та Сергієм Крамаренком, головним техніком районного управління сільського господарства, 2010 рік.
Дмитро Правдюк проводить творче зібрання редакції «Вісті Роменщини».
– Чи мали секрети успішного спілкування з людьми?
– Звичайно, потрібна підготовка до спілкування. Але основне – це розмовляти з людиною без блокнота, бо коли кладеш його на стіл, все, людина сковується. Вона вже не скаже всього, що думала чи хотіла сказати. Оце така технологія у мене. Спочатку ще використовував диктофон, а потім і без нього. Мав гарну пам’ять, це зараз вона вже не та…
– Що вас надихнуло на створення збірки «Земне тяжіння слова»?
– Ця збірка – результат моєї півстолітньої праці. Я робив вирізки своїх матеріалів із
усіх республіканських газет, де друкувався. І якось моя співробітниця сказала, що вже час зібрати це до купи. Я подумав і вирішив: «Так, буду працювати над цим!». У видавництві були мої друзі, вони й допомогли надрукувати збірку. У кожний твір вкладена моя душа, вони всі мені дуже дорогі, не можу виокремити якусь одну історію. Але, наприклад, один нарис, який не був надрукований у газеті, але потрапив до збірки, я дуже люблю. Він про Олександра Степового, головного редактора Глинської районної газети, а згодом завідувача відділу сільського господарства у «Вістях Роменщини». Я під його керівництвом працював більше десяти років, тому цей матеріал для мене особливий.
– Звідки брали натхнення для написання матеріалів?
– Черпав натхнення зі своєї голови. У журналіста в ній має бути щось таке, чого немає в інших. Тому й журналістом не кожен може бути. Ще потрібно, щоб у душі щось ворушилось. Я пам’ятаю, коли навчався, було, прокидаюся вночі й пишу вірші. Не змушував себе, думки самі лились і просилися назовні… Потім із роками це згасло, і я перейшов на прозу.
– Хто був Вашим наставником у журналістиці?
– Після розформування чотирьох районів і їх укрупнення до одного у нашій газеті почали працювали всі недавні редактори, – вони були завідувачами різних відділів. Олександр Павлович Драч із Глинська, Михайло Купріянович Лисько з Липової Долини, Степан Дмитрович Дуля з Дубов’язівки та Іван Іванович Джолос із Талалаївки. Це були журналісти з шаленим досвідом, вони й надихали мене, і були моїми наставниками. Тепер вони вже покійні, але я дякую долі, що мені випала честь із ними працювати. І, звичайно, вдячний викладачам з університету.
Село Анастасівка. Дмитро Правдюк разом із агрономами Олександром Бойком і Миколою Фесуном, 1996 рік.
– Можете пригадати цікаву історію з життя, пов’язану з журналістикою?
– Колись, пам’ятаю, у грудні поїхав я у відрядження у найвіддаленіше в Роменському районі село Галка. Туди їхав автобусом, який возив нафтовиків. Приїхав, попрацював, поспілкувався з людьми в сільраді, колгоспі, виконав увесь свій творчий план. І раптом увечері пішов величезний сніг, замело все навкруги так, що транспорт не міг проїхати, нічого не ходило. Дзвоню я Анатолію Давидовичу, редактору, і говорю, в яку халепу втрапив. А він був із гумором, сміється і відповідає: «Поживи, вивчи життя села, знайомся з людьми, з їхніми характерами». То спочатку я ночував на дивані в сільраді, а потім товариш мене прийняв до себе на піч. Так пройшов тиждень у незнайомому селі, аж тут голова колгоспу зібрався їхати на тракторі на колегію в Суми. Привіз мене на станцію, то й вийшло, що я їхав у відрядження в Галку, а повернувся в Ромни потягом Ленінград-Дніпропетровськ. Ось така історія була. А з людьми, з якими там познайомився, досі спілкуюсь.
– Коли Ваш журналістський шлях припинився? І чи складно було на цьому етапі?
– У 2015 році у мене стався інфаркт. Після того здоров’я погіршилося, і лікар заборонив мені навантажуватися. Звичайно, було складно, я і зараз сумую за цим, із задоволенням продовжував би ще…
– Чим займаєтеся нині?
– Живу на двох локаціях, Ромни – Правдюки, де закінчив школу. Взагалі я більше люблю місто, але на старість довелося із селом обійматися. Вільного часу хоч відбирай, тому займаюся господарством, садівництвом, і, звичайно, не припиняю читати, особливо газети.
Дмитро Сергійович у Правдюках із дружиною Ольгою та онуком Ярославом.
– Підтримуєте контакт із нинішньою редакцією «Вістей Роменщини»?
– Приходжу до них точно раз на місяць, а телефоном практично щодня спілкуємось, як ідуть справи. Не хочу надмірно навчати, але, звичайно, інколи просять порад: як краще поставити матеріал? Чи варто про це написати? Тоді я не відмовляю, допомагаю.
– Задоволені зараз станом районної журналістики?
– Ні. За моїх часів газета була більш інформаційна, чим і цінна. Раніше у нас було 22 людини в редакції, зараз – три, і ті не всі з журналістською освітою. Людей критично не вистачає. І це я знаю не лише по області – в усій Україні така проблема в газетах. Та, на мою думку, районні газети дуже потрібні, вони не мають занепадати. І тут багато залежить від «верхівки»: якщо там газети не хочуть, підтримки не буде, то і йти туди працювати люди не будуть.
– Що порадите молодим журналістам?
– По-перше, бути людьми. По-друге, бути професіоналами й постійно читати. По-третє, щоб тобі було не байдуже на все. Мені складно описати це словами, але, щоб бути журналістом, потрібно мати сильний внутрішній голос, який керує тобою. Я, бувало, напишу замітку, тоді вночі прокидаюсь і розумію, що треба змінити заголовок. На роботу ходив, як на свято. Поки дійду, проаналізую сам свій матеріал, потім щось зміню.
* * *
Завершити цей матеріал варто уривком із вірша, який колега Микола Лаврик написав із нагоди 60-річчя Дмитра Правдюка.
Страшне перо у гусака,
Ліричне й добре – в Правдюка.
Чи репортаж, чи нарисок,
Чи то замітку на рядок
Він зліпить гостро, свіжо, в лад,
І зробить це в один присяд.
Ще дивина в нього й така:
Не визнає записника.
Магнітофона теж нема,
Що бачив, чув – в умі трима.
До заголовків тяга є,
Оглавить так, як цвях заб’є.
Великі випали митарства
За довгі роки газетярства.
Від депутатів зносив гулі,
Свистіли і провладні кулі,
Копалась і судова власть
Весь час разив списом Гаврась.
Та вистояв Правдюк-редактор,
Не вибухнув, як той реактор.
Любов СІТАК,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото з особистого архіву Дмитра Правдюка.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
