Українсько-словацькі відносини не назвеш однозначними. На тлі повномасштабної війни росії проти України і тих змін, яких зазнає Європа і світ, взаємини двох держав-сусідок набули нових обрисів. З одного боку, Словаччина була в десятці європейських країн, які від початку російського вторгнення найбільше надали нам військової допомоги і найбільше прихистили наших воєнних мігрантів. З іншого, сьогоднішню Словаччину називають найбільш проросійською і пропутінською країною Центральної Європи. Нещодавно, 5 червня, словацький парламент ухвалив резолюцію з вимогою до уряду відмовитись від підтримки нових санкцій і торговельних обмежень проти росії, обґрунтовуючи це економічними проблемами всередині країни.
Інформаційне поле Словаччини виглядає благодатним ґрунтом для російської пропаганди та дезінформації. Щоб детальніше дізнатися, що відбувається сьогодні зі словацьким інформаційним простором, наскільки активно працює там російська пропаганда та дезінформація, ми поспілкувалися з Адріаною Амір, дослідницею інформаційних маніпуляцій, докторкою філософії та кандидаткою наук Пряшівського університету.
«Ми не лише вивчаємо українську мову й літературу – ми бережемо українську ідентичність»
– Пані Адріано, ви працюєте в Пряшівському університеті, який є чи не єдиним академічним центром українознавства у Словаччині. Чим сьогодні живе Інститут україністики?
– Інститут україністики святкував нещодавно 70-ліття. І тоді, і сьогодні наша увага зосереджена на дослідженні української літератури у Словаччині, вивченні діалектів Східної Словаччини, неологізмів, фразеології та ономастики. Ми маємо дві навчальні програми: одна – вчительська, інша – перекладацька. У першій можна поєднувати українську мову з педагогікою, політологією, іноземними мовами. У другій – українську поєднують із словацькою, англійською, німецькою або французькою.
Пряшівський університет у Словаччині, де діє Інститут українознавства. Фото з відкритих джерел.
– А які ще центри українознавства, крім Пряшівського університету, діють у Словаччині?
– Наш інститут – це єдиний академічний осередок, де системно, на науковому
рівні досліджують україністику в Словаччині. Але в Пряшеві діє також Центр української культури, при якому працює редакція відомого далеко за межами Словаччини літературно-мистецького й публіцистичного журналу «Дукля». Є інші товариства, що мають на меті передусім збереження української культури. У Свиднику, наприклад, Музей української культури. Активні також Союз русинів-українців Словацької республіки (ZRUS), скаутська організація українсько-русинської молоді «Пласт», український національний аматорський хор «Карпати». Це мережа ініціатив, які зберігають і розвивають нашу українську ідентичність.
Музей української культури заснований у Словаччині 1956 року, до Свидника переїхав у1964 році. Фото з відкритих джерел.
«Україна – це одна з найменш пізнаних країн Європи, яку й надалі сприймають крізь призму російського погляду на історію та сучасність»
– З початком російсько-української війни в Європі та світі спостерігаємо потоки російської чи проросійської дезінформації про цю війну та Україну. Словаччина не виняток. Чи активно реагує словацьке суспільство на цю загрозу? Що стало поштовхом для Вас досліджувати токсичні наративи?
– Словацьке суспільство перебуває під сильним впливом російської пропаганди. Без сумніву, цьому сприяє і те, що російське посольство в Братиславі має один із найвищих показників за кількістю працівників серед усіх європейських країн.
Після останніх парламентських виборів ситуація ще більше загострилася: провідні словацькі політики відкрито просувають проросійські наративи. У школах діти нерідко чують російське трактування історії України, а в суспільстві цілеспрямовано створюють викривлений образ України як нібито збанкрутілої, корумпованої держави, заповненої агресивними націоналістами.
Усе це ґрунтується на старих, ще повоєнних, пропагандистських наративах про «бандерівців». Особисто я сприймаю таке спотворення реальності як велику несправедливість щодо України – країни з величезним потенціалом, нашого безпосереднього сусіда. Україна – це одна з найменш пізнаних країн Європи, яку й надалі сприймають крізь призму російського погляду на історію та сучасність.
– Які основні дезінформаційні наративи Ви виявили в інформаційному полі Словаччини? Наскільки активно їх поширюють?
– Серед поширених дезінформаційних наративів – уже згаданий міф про «бандерівців», далі – твердження про «українських фашистів», про нібито існування біолабораторій в Україні, а також про те, що Революцію Гідності (Майдан) організували або фінансували США.
Такі повідомлення з’являються передусім у так званих «альтернативних медіа», на жаль, їхніми джерелами послуговуються і деякі високопоставлені словацькі політики. Ці медіа мають досить широку аудиторію, що тільки посилює вплив дезінформації на громадську думку.
«Соцмережі – головне поле бою»
– Яку роль у поширенні дезінформації відіграють традиційні медіа і соціальні месенджери? Чи можете назвати ті, котрі найбільше маніпулюють громадською думкою про російсько-українську війну в Словаччині?
– У Словаччині, безперечно, існують і такі медіа, які не поширюють проросійську пропаганду – наприклад, Denník N, Aktuality.sk, týždeň та ін. Проте я і далі вважаю, що до лютого 2022 року навіть у цих ЗМІ знання про Україну були досить обмеженими. Велику й важливу роботу в цьому контексті здійснює політолог Aлександр Дулеба, професор Пряшівського університету, який уже багато років послідовно коментує українсько-російські відносини.
Фото, яке ілюструє аналітичний матеріал Філіпа Обрадовича про те, хто після перших чотирьох тижнів інтенсивного наступу виграє війну в Україні. Dennik N від 23 березня 2022 року.
Фото, яке ілюструє аналітичний матеріал Філіпа Обрадовича про те, хто після перших чотирьох тижнів інтенсивного наступу виграє війну в Україні. Dennik N від 23 березня 2022 року.
Громадську думку значною мірою формують також соціальні мережі та месенджери, зокрема Telegram, який активно використовує частина населення, схильна вірити всьому, що там з’являється – без перевірки джерел чи критичного мислення. Саме такі канали дуже часто є носіями маніпуляцій, конспірології та відвертої дезінформації: +eReport, Zem a Vek, Infovojna, Hlavné správy, TV Slovan, Slobodný vysielač та ін.
Приклад маніпулятивної публікації, опублікованої телеграм-каналом eReport
«Щоб перемогти дезінформацію, потрібна медіаграмотність і політична відвага»
– Дослідники сучасних гібридних воєн наголошують, що дезінформація – це така сама зброя, як і танки. Вона націлена на внутрішні протиріччя в тому чи тому суспільстві. Дезінформація розпалює їх, а відповідно унеможливлює конструктивні рішення, формує викривлене розуміння подій і процесів. Чи є у нас шанс знайти щеплення від дезінформації і посилити суспільну опірність?
– Так, шанс є, але це дуже складний і тривалий процес. Насамперед потрібна системна просвітницька робота: розвиток медіаграмотності, критичного мислення, освіта молоді з акцентом на розпізнавання маніпуляцій та фейків.
Однак найбільшою загрозою залишається те, що медійні особи часто стають джерелом дезінформації. Вони цілеспрямовано грають на емоціях, страхах, поширюють викривлені наративи, аби отримати підтримку, «лайки» або «фоловерів». І тут ми стикаємося з парадоксом: у демократичному суспільстві люди мають право обирати своїх представників, але можуть обрати тих, хто цю саму демократію поступово руйнує. Це своєрідне замкнене коло. І щоб його розірвати, потрібен не лише освічений громадянин, але й відповідальні лідери, які не бояться говорити правду навіть тоді, коли це не приносить миттєвих політичних дивідендів.
«Кремлівський дискурс – це насамперед світогляд конфронтації, страху, маніпуляцій і підриву довіри»
– Пітер Померанцев, британський журналіст, письменник, дослідник пропаганди, говорить про певний парадокс: з одного боку, необхідно виявляти та викривати, як кремль з його військовим способом мислення використовує інформацію, щоби заплутувати, залякувати, розділяти та стримувати. З іншого – так ми ризикуємо підсилювати кремлівський світогляд самим актом відповіді на нього. То як розв’язати цю дилему?
– Цілком слушно, питання, порушене Пітером Померанцевим, стосується парадоксальності боротьби з дезінформацією: у процесі її викриття ми ризикуємо легітимізувати її, продовжуючи діяти в координатах, нав’язаних пропагандою.
Кремлівський дискурс – це насамперед світогляд конфронтації, страху, маніпуляцій і підриву довіри. У відповідь на нього неефективно реагувати лише в режимі спростування, бо це може непомітно зміщувати комунікацію в деструктивну логіку самого агресора. Водночас, як слушно зазначає історик Олександр Алфьоров, викриття неправди та доказове протистояння маніпуляціям є необхідними.
Інформаційний простір перенасичений фейками, напівправдами та викривленнями, тому мовчання або уникання відповіді лише сприяє їхній легітимізації. Особливо важливо це в суспільствах, де частина громадян зберігає критичне мислення, шукає пояснень і готова до рефлексії. Отже, розв’язання цієї дилеми не в тому, щоби відмовитися від реакції, а в тому, як саме реагувати.
«Київ, керуючись застарілими ідеологічними принципами, постійно дискредитує себе в очах не лише Глобального Півдня, а й свого головного спонсора – США – відкритим тероризмом, що помітно у Трампа, який дистанціюється від конфлікту. Атака на стратегічні ядерні сили Росії, яка, відповідно до оновленої доктрини, може спровокувати ядерний конфлікт, є не лише спробою зірвати Стамбульський процес, а й свідченням глибокої незрілості нинішніх київських лідерів», – дезінформує свою аудиторію словацький телеграм-канал Infovojna.
Важливо не лише спростовувати фейки, а й переформатовувати рамку дискурсу, відновлювати довіру до фактів, формувати позитивний світогляд, заснований на прозорості, відповідальності та раціональному мисленні. Не просто «гасити пожежі», які розпалює дезінформація, а системно формувати культуру інформаційної гігієни. Таким чином, поєднання фактологічного спротиву дезінформації з просвітницькою стратегією довготривалого характеру є необхідною відповіддю, яка не підсилює вороже бачення світу, а формує альтернативну, стійкішу до маніпуляцій реальність.
«Токсичний текст рідко прямо бреше – він маніпулює акцентами, мовчить про незручне, перебільшує, працює не на інформування, а на поляризацію»
– Чи мають токсичні тексти якісь особливості, зокрема мовні, які дозволили б розпізнати маніпулятивний контент?
– Так, токсичні або маніпулятивні тексти зазвичай мають виразні мовні та структурні особливості, які дозволяють їх розпізнати. Насамперед — це суміш напівправд, які самі по собі можуть бути формально правильні, але висмикнуті з контексту, викривлені й подані в одному емоційно забарвленому цілому.
Такий текст зазвичай апелює до емоцій, а не до розуму: страху, обурення, ненависті. Часто використовуються оціночні судження, ярлики (типу «зрадники», «виконують накази Заходу», «все пропало»), теорії змови або вигадані «вороги народу». Токсичний текст зазвичай прямо не бреше – він маніпулює акцентами, мовчить про незручне, перебільшує, працює не на інформування, а на поляризацію.
«… Молодь має не лише усвідомлювати маніпулятивність російського культурного продукту, а й формувати власну відповідальну позицію щодо його споживання»
– Як ваші студенти реагують на пропагандистські наративи та намагання маніпулювати їхньою свідомістю?
– Маємо переважно студентів з України, і навіть серед них простежується вплив пропагандистських наративів. Зокрема, дехто з них схильний повторювати поширені тези на кшталт: «росія ніколи не починала воєн», «росія завжди перемагала», «не має значення, якою мовою говориш» або «скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина». Дехто активно споживає російський медіаконтент, слухає російську музику тощо.
Я переконана, що сучасна російська культура значною мірою просякнута імперською ідеологією, демонструє шовіністичні наративи та служить інструментом м’якої сили, яка легітимізує агресивну політику рф.
У цьому контексті молодь має не лише усвідомлювати маніпулятивність російського культурного продукту, а й формувати власну відповідальну позицію щодо його споживання. Вважаю, що відмова від російської культури у її класичному та сучасному пропагандистському вигляді – це не прояв нетолерантності, а усвідомлений крок до звільнення від культурного впливу держави-агресора, яка системно використовує культуру як засіб експансії. Тому в освітньому процесі надзвичайно важливо актуалізувати тему критичного переосмислення «великої» російської культури та її ролі у формуванні колоніального світогляду.
Валерія БАСОВА
