Знайшла цю стареньку пожовтілу фотографію, перебираючи старі папери, так званий особистий архів. Пригадала, як її передав мені разом із останнім своїм рукописом Геннадій Петров. Його вже давно немає з нами, але він з нами, – у спогадах, у назві турніру юних журналістів – а назвати його іменем Петрова так доречно запропонувала тодішня голова обласної організації НСЖУ Лідія Рижкова.
Це була редакція на вулиці Горького. Його останні відвідини. У 1996-му він помер на 61-му році життя.
Оригінал матеріалу разом із фото забрала додому. Рукопис пізніше віддала Геннадію Іванущенкові, – щоб не пропав. А ось фото, виявляється, залишилося. На його звороті зазначено: 1946 р.. Геннадію Петрову 10 років.
Починаючи проєкт «Сумська журналістика – в особах», схотілося найпершим поставити цю публікацію, хай і понад 10-річної давності, про нього. Бо він того вартий.
Його справді можна було назвати ходячою енциклопедією Сумщини. Та хіба лише Сумщини?
За якоюсь консультацією з історії чи літератури, надто ж із історії чи літератури тоді ще не описаних для загалу часів і незгадуваних уголос імен, зверталися до Геннадія Петрова.
Народжений у Сумах 1936 року, він жив у Глухові, Ромнах, куди переїздив слідом за батьками. Освіту здобув у Львівському університеті, на факультеті журналістики, і водночас із фаховою роботою зайнявся тим, у чому знайшов себе, – краєзнавством.
Говорять, його маленька квартирка була суцільною книжковою шафою. Він був фанатично відданий своїй справі, а тому багатьом видавався просто диваком. Він був затятим холостяком, єдиною вірною дружиною якого стала історія рідного краю…
На звороті бачимо напис «Фото П.Користіна». «Павла» дописано моєю рукою.
У пошуках Володимира Нарбута
Свої численні матеріали він заповів Сумському державному архіву, на десятки років відклавши термін їх відкриття. Чому? Може, з якоїсь прощальної образи на сучасників? Адже помирав важко і, як всі самітники, неприкаяно…
Не забувається остання зустріч із ним живим, коли, зайшовши до лікарняної палати, не впізнала спочатку, а потім він проступив із кволого хворого звичним Петровим, який «в лоб» висловив усе, що кипіло, бурчав і, може, просто виставив би геть, якби хоч трохи мав за що. Ображатися на нього було не можна: онкологічно хворому, йому не вистачало грошей на ліки. А таку-сяку допомогу «за можливістю» він вважав подачкою. Його, Петрова, подачки ображали. Був певний, що не заслужив їх. І був правий. І, може, був би правий, якби й просто вигнав із палати. Бо ми з легкістю виправдовуємо себе, мовляв, «що я міг зробити»? А може, могли б?..
Справжні друзі його – спасибі їм за те – зробили для нього справді немало. І доглядали його до останнього, та й помирав він у домі друзів. І потім, по всьому, до редакції ще приходили люди і приносили матеріали про нього, бо «не могли не писати».
…Він обертався багатьма орбітами, і знали його багато людей. Одною з цих «орбіт» була обласна «молодіжка», де він зробив частину своїх, можливо, кращих публікацій.
… – Ти хоч знаєш, що ви друкуєте? – дивився запитально з висоти немалого зросту.
У відповідь дивилася так само запитально, заздалегідь розуміючи, що все одно моя відповідь буде недостатньою.
– Це ж перший у всьому Союзі нарис про Володимира Нарбута! Я всі матеріали про нього збирав, які де-небуть з’являлися . Про нього повно ніхто не написав. Так що «Червоний промінь» буде першим, ввійде в історію!.. – і відчувалося, що автор справді задоволений. Не з того, що саме він написав цей перший нарис, а з того, що нарешті з’явиться матеріал про людину, яка варта об’єктивно високої оцінки.
…Знаходжу ту газету за 1988 рік. Геннадій Петров, «Три таланти Володимира Нарбута».
Справді, ім᾽я брата – Георгія Нарбута, художника, загалу було більш-менш відоме. Про Володимира у той час не говорилось. І хоча після ХХ з”їзду компартії його реабілітували, все одно замовчування продовжувалось.
Родом із Нарбутівки, що на Глухівщині, він разом з Георгієм їде до Петербурзького університету. Жили на квартирі художника Івана Білібіна. Були знайомі з Блоком.
Уже першу збірку Володимира Нарбута, видану 1910 року, відзначив Валерій Брюсов. А після збірки «Алілуя» у 1912 році Гумільов написав Ахматовій: «Я цілком впевнений, що із цієї післясимволістської поезії ти та напевне (по-своєму) Нарбут виявитеся найбільш значними».
Збірку арештували, але від царських репресій Володимиру вдалося втекти – до Ефіопії.
1917-ий рік застав його в Глухові, за спогадами одного із сучасників, – з очима сумними і уважними, обличчям непроникно суворим. Лише з ледь вловимою напівусмішкою в куточках губ. Зразу став на бік революції. Першого січня 1918 року при встановленні у Глухові радянської влади втратив руку. Пізніше, вже у 1920-му, у щойно зайнятій сорок першою сумською дивізією Одесі Валентин Катаєв побачив його таким: з обрубаною кистю лівої руки, з перебитим під час боїв громадянської колінним суглобом, із деякою заїкуватістю від контузії, високим, кістлявим.
Пізніше, коли Україна була окупована інтервентами, він був у Воронєжі. Редагував там журнал «Сирена», був членом редколегії газети та головою правління місцевої спілки журналістів. У його «Сирене» друкувалися Блок, Пришвін, Ахматова, Шишков, Брюсов, Мандельштам… І сам він у зверненні до читачів писав: «Ми знаємо, що закладаємо фундамент ще небаченої в світі творчості. Пролетаріат не відкине духовні скарби минулого і не закриє очі на те прекрасне формою і змістом, що можуть дати щирі художники наших днів…» Наївний революційний романтизм! Бо пролетаріат і закрив очі, і відкинув – у провалля таборів, у смерть і його, Володимира Нарбута, у 1936-му…
Та до того ще були роки. І поки що Нарбут видає кілька збірок у Києві, Харкові. Намагався поновити «Алілуя», такою ж, як першого видання, але з новою обкладинкою – художника Георгія Нарбута, брата, який очолював у ті роки Українську академію мистецтв.
Потім опинився в Одесі, де керував південним відділенням РОСТА.
Якою була тоді літературна Одеса, коментувати не доводиться: Багрицький, Катаєв, Олеша, Бабель, Ільф, Петров… Нарбут відвідував гурток поетів, і Багрицький називав його своїм учителем. Там виникла дружба, підкріплена згодом і зв’язком родинним: дружини Володимира Нарбута, Юрія Олеші та Едуарда Багрицького були сестрами.
Минає час, і Нарбут, а з ним – Олеша, Катаєв уже в Харкові. За пропозицією саме Нарбута президія ВУЦВК перейменовує УК РОСТА на РАТАУ.
Йому доручили створити державне акціонерне видавництво «Земля і фабрика» (ЗІФ), і незабаром воно стало одним із найбільших і найпопулярніших в Україні. Перше, що видав ЗІФ, був «Запретный Кобзарь» Тараса Шевченка. А вже 1926 року видавництво видруковує триста двадцять чотири книги. Серед них і «Зависть» та «Три толстяка» Юрія Олеші. 1928 року тут виходить перша збірка Багрицького «Юнопад».
При видавництві створюються відомі журнали «Вокруг света», «Всемирный следопыт», «30 дней», де співпрацюють Ільф і Петров. Деякі редагує сам Нарбут.
Але творчий підйом спадає. Пролетаріат починає «відкидати». Нарбута «пішли» із ЗІФа, потім і сам ЗІФ не вписався у соціалістичну дійсність.
1934-го помирає Багрицький. Альманах, йому присвячений, готує Нарбут. 1936 року вийшов перший том, другого підготувати він не встиг…
Анна Ахматова у вірші «Памяти Владимира Нарбута» ніби пояснює його поезію.
Это – выжимки бессонниц,
Это – свеч кривых нагар,
Это – сотен белых звонниц
Первый утренний удар…
Это теплый подоконник
Под черниговской луной,
Это пчелы, это донник,
Это пыль и мрак, и зной…
З таким Нарбутом познайомив нас Геннадій Петров. Не знав лише, як загинув журналіст і поет. Вже через кілька років, коли репресована інформація вирвалася на волю, у журналі «Смена» натрапила випадково на згадку про Нарбута, про те, що загинув він, ймовірно, серед людей, яких посадили на баржу, вивезли на середину річки і затопили. Віднесла того журнала Петрову, Він почитав, покивав скрушно, ніби поставив останню крапку в своїх багаторічних пошуках Володимира Нарбута…
Де народився Олесь?
…Утім, мало ймовірно, що звичайна образа стала причиною такого далекого перенесення в роки дозволу відкрити його особистий архів. Швидше, не надто довіряв Петров сучасникам, нашвидку перефарбованим патріотам, вторинним краєзнавцям, які б не погребували розтягнути чужий скарб, на складання якого пішло чи не все життя Петрова. Траплялися ж прециденти, коли чужі напрацювання здобували раптом нового автора без жодних посилань на джерело…
Він вторинності не любив. Ходив, їздив, розпитував, шукав очевидців, листувався з багатьма… Саме таким пошуком встановив точне місце народження Олександра Олеся. Про це розповідав і у журналі «Прапор», і пізніше, більш детально, у «Червоному промені».
Зачаровуючись Олесем, Петров прагнув дізнаватися про нього більше й більше. Але де джерело пошуку? Антологія української поезії стверджувала, що Олесь народився у селі Верхосуля Білопільського району Сумщини. Бібліографічний словник «Українські письменники» вказував на Верхосулля того ж району. Українська радянська енциклопедія називала село Кандибине Білопільщини.
«Навесні погожого дня подався я до села Кандибиного», – розповідав Геннадій.
«Подався», – сказано точно. До Білопілля з Сум доїхати можна – сорок кілометрів. А до села – пішки. Бездоріжжям. Але дістався. Розпитав аборигенів. Ті розтлумачили: були Кандиби, але жоден Іван не мав сина Олександра, видно, просто однофамильці тут мешкали.
Петров повернувся до Сум. Почав пошук у архівах обласного загсу, знайшов запис про Білопілля: «23 листопада 1878 року. Олександр». І далі: батько Іван Федорович Кандиба, брат купця другої гільдії. Мати – Олександра Василівна…
Потім знайшлися спогади померлих сестер Олеся, які засвідчили: запис у метричній книзі саме той. На підтвердження Петров отримує і листа з Мончегорська від рідної небоги поета. Все сходилося до того, що Олесь народився у Білопіллі. Знову Петров розшукував, знову звертався до спогадів сучасників. І знов їхав до Білопілля.
Ходив із одного кінця міста в інший, шукав сліди Кандиб. Та все натрапляв не на тих. Вже надвечір примандрував до господи вчительок-пенсіонерок Докії Семенівни та Поліни Семенівни Кандиб. І виявилося, що поет – їх двоюрідний дядько. Пригадали немало. Але хати, де народився Олесь, жінки не пам’ятали.
«…Втішні наслідки пошуків однак, не могли мене задовольнити, – писав Петров. – Я заповзявся знайти хату, де майбутній поет уперше почув рідне слово. Ще не раз довелося побувати в містечку, не раз потурбувати далеких родичів у Москві, Харкові, Дніпропетровську, Сумах…»
Описувати пошук, звісно, легше, аніж вести його. Бо ж усі ті екпедиції, листування вміщалися у час, вирваний із напружених буднів працівника сумської районної газети; всі витрати – у кошти з власної платні, зовсім невеликої… Але одного дня він таки відчинив хвіртку біля будинку №14 на колишній Покровській вулиці у Білопіллі. І це був той будинок…
Власне, не дивно, що село Кандибине назвали батьківщиною поета, – назва «попутала». Але жили в ньому Кандиби-землероби, а ось Кандиби-торговці мешкали таки у Білопіллі. Ну а як могла виникнути у довідниках хай і перекручена назва Верхосулки? Петрову треба знати і це.
Виявилося, у Верхосулці жили материні родичі, колишні кріпаки графа Толстого. Вони орендували хутір у місцевої пані Башкірцевої. І влітку сюди, до бабусі, приїздили діти. Доволі скрутне життя без батька, який загинув, прикрашалося цим літнім відпочинком. Тож, робить висновок Петров, «О.Олесь мав цілковиту підставу називати Верхосулку рідним краєм. Це, напевне, ввело в оману авторів біографічних довідок про поета. …Подорож у Верхосулку була останньою в моїх пошуках батьківщини Олеся».
Може, саме отаке «проживання» всіх своїх матеріалів, далеких історій, чужих доль і зробило його справжнім краєзнавцем? Бо займався тим, що любив. І одним із найцінніших своїх надбань вважав дитячу сорочечку Олександра Олеся, яку передавали з рук у руки родичі і яка врешті опинилася у Петрова…
Ненаписані книги…
Про те, що йому варто писати книгу, говорилося не раз. Та все було ніколи: робота, будні, газета…
Якось спало на думку взяти у Геннадія інтерв’ю. Спочатку пручався: «Яке там інтерв’ю? Що я, персона якась?!» Потім згодився. Розшифрований з диктофону і вже ніби готовий до друку матеріал – десь на газетну сторінку – принесла йому на вичитку. І він осів у Петрова на кілька днів: вносив правку, а, вірніше, доповнював, бо важко було якось обмежити всю інформацію, що вміщалася в його голові. Інтерв’ю розрослося на дві шпальти. Пожартувала навіть: ще б місяць-два «правки» і нарешті б книжка була готова до друку!..
…Перша книга Геннадія Терентійовича вийшла після його смерті. Вона зібрала публікації про Олеся і була названа так, як один із його матеріалів, – «Рідний берег поета». Сумський державний університет і мистецький центр «Собор» тією книжкою, як зазначили, «вклоняються світлій пам᾽яті журналіста-краєзнавця Геннадія Петрова».
А книжок могло бути справді немало. Хоча б про його любов – Глухів.
Уже після діагнозу-вироку, в недовгу перерву між лікарняними стаціонарами, він зайшов до редакції, поклав мені на стіл чималий рукопис – «Спогад про повоєнне глухівське дитинство» – і сказав трохи ніби сердито: «Тільки зразу кажи, надрукуєте чи ні. Як ні – заберу».
Той цикл публікацій став останнім за його життя. Рукописа потім забрала з редакції, аби не згубився десь, що цілком могло статися, бо й «Червоного променя» вже давно немає. …Нерозбірливий почерк Петрова, розшифровуючи який, лаялися всі друкарки…
Про Глухів Геннадій міг розповідати годинами.
Про «літературу канцеляристів», яка, фактично, формувалася у Глухові.
«От що ми про Петра Симоновського знаємо? – запитував Геннадій Петров. – А це ж один із найосвіченіших людей України. Автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе и его военных делах», написаного 1765 року. Тривалий час був у Глухові членом Генерального суду, а до того – канцеляристом Генеральної канцелярії… Його брат Данило сотникував у Конотопі з 1768 року. Судячи з того, як Данило добивався Конотопа (до цього він сотникував у Кобижчі), можна допустити думку, що рід їхній з Конотопського краю.
А рід Туманських? ХVІІІ століття – це генеральний суддя Василь Туманський; Федір Туманський – просвітитель, засновник просвітницького центру в Глухові, згодом – видавець ряду журналів у Петербурзі, член-кореспондент Петербурзької Академії наук; генерал-майор Григорій Туманський. У ХІХ столітті це поети Василь і Федір Туманські. У ХХ – генеральний конструктор авіадвигунів у імперії, що недавно впала, Сергій Туманський; один із найперших наших льотчиків, автор книги «Політ крізь роки» Олексій Туманський; хірург, доктор медичних наук Василь Туманський. Таких родів Глухів мав десятки! Написати б книжку про кожен із них – захоплююче мали б читання…»
Міг би написати Петров і про меценатів.
«…Династії Харитоненків, Терещенків…Зовсім забутий фінансист і промисловець Олексій Алчевський. Колишній Комунарськ, нині Алчевськ, – це ж на його честь. А ми забули про нього. Він був активним діячем Харківської української громади. На його садибі в Харкові поставлено перший в Україні пам’ятник Шевченку. Порядна дуже людина. Коли виникла фінансова криза, звернувся до царя за допомогою, а той порадив – за рахунок робітників виживай. Алчевський не міг собі цього дозволити, покінчив життя самогубством, кинувся під поїзд. Очевидно ж, під поїзд не кинеться той, хто цього року зумів спродати з України, яка задихається без енергоносіїв, вісім мільйонів тонн нафти і нафтопродуктів…» (Інтерв’ю писалося 1992 року.)
Була ще одна тема, на яку ніяк не вдавалося «розкрутити» Петрова. І лише під час того давнього інтерв’ю все ж зачепили її: попросила розповісти про знаменитих (щоправда, мало знаних) жінок Сумщини.
«…Мабуть, маєте на увазі дружин Радіщева? Не збируся написати про них. А написати треба. Хто не знає подвигу декабристок, оспіваного Некрасовим в «Русских женщинах»? А їх попередницею була Єлизавата Рубановська, правнука козака з-під Глухова Стефана Рубана, онука співака придворної капели, привезеного з Глухова Кирила Рубановського.
Коли померла її сестра, дружина Радіщева, вона доглядала його дітей, поїхала слідом за ним у сибірське заслання, щоб полегшити там його долю…
Хвилююча доля сестер Волжиних із села Семереньки Охтирського повіту. Катерина Волжина вийшла заміж за Максима Горького, відіграла велику роль у його житті, а її сестра Олександра стала дружиною білоруського фольклориста, етнографа і лінгвіста Адама Богдановича – батька класика білоруської літератури Максима Богдановича. Максим – син від першої, на той час померлої дружини.
Розповідати можна без кінця…»
Так, можна. На жаль, часу для цього у Геннадія Петрова не вистачило. А він так хотів, щоб українці знали більше про Україну. І розмірковував про наші проблеми так, що й нині актуально. І гнівався на безбатченків: «Моє прізвище на «ов». То невже оцей «ов» повинен «енкам» розповідати, щоб вони не сахалися самих себе?..»
Коли те інтерв’ю принесла йому на остаточну вичитку, він спіткнувся на першому ж запитанні: «Чого це ти мене Терентійовичем називаєш? Що я тобі, якийсь москаль? Тьху!» – і розреготався так, як сміявся тільки він – на весь велетенський цех друкарні. І «Геннадію Терентійовичу» переправив на «пане Геннадію».
Не завжди причепурений і акуратний – холостяк є холостяк; не завжди, може, уважний; не завжди витриманий, він умів бути самим собою – це вдаєтья далеко не всім. І таким залишився у пам’яті.
І ці рядки, що пишуться, це, власне, хай і ретроспективне, інтерв’ю, – здається, продовження розмови з ним живим. Бо хіба не цікаве нам усе те, що він знав і залишив для нас? Цікаве. І живе. А значить, живий і він сам. Енциклопедії ж не помирають…
* * *
І ще з того далекого інтерв᾽ю: «Багатий наш край на визначні події і славні імена. Але, мабуть, варто сказати про інше. Щоб зрозуміти все це, щоб осмислити, слід відчути, що це не десь далеко. Історія – це поруч. І вона озивається до нас. От я розповідав про формування козацьких полків у 1855 році. Здається, чого б у людях так озвалось? Де 1855-ий, де та козаччина? Ні!.. Дивіться: зараз 1992-ий. Мій батько народився у 1895-му. Це так близько! Століття – це зовсім поруч, це дитинство мого батька. А де дитинство мого діда, про що він теж мені розповідав?.. Ми всі з минулим пов’язані дуже тісно. І коли зрозуміємо це, нам легше буде зрозуміти історію і себе»…
Алла ФЕДОРИНА
