Він пішов у березні 22-го. Через тиждень від початку великої війни. Говорили різне: про хворе серце; про COVID; про стресове сприйняття російської навали (адже він більшість сторінок своєї творчості написав російською, навчався в москві); про ймовірне відчуття самотності… Він уже не пояснить. А для нас фатально: його немає майже чотири роки. Хоча… Ми збирали спогади та відгуки, і відчуття незворотності часом розвіювалося. Скажете, твердження про те, що людина жива, поки її пам’ятають, надумане письменниками? Але ж він і був письменником, то чому б цю тезу не сприймати реально?..
…Васю, ти ж чуєш наші спогади?
Василь Васильович Чубур народився 8 серпня 1949 року у Сумах. Український поет, перекладач, літературний критик, журналіст. Із 1985 року – член Спілки письменників України.
Закінчив Харківський електротехнікум зв’язку, потому працював будівельником, техніком-зв’язківцем. Наступна сходинка – Сумський педагогічний інститут, ще вища – Вищі літературні курси при Літературному інституті імені О. М. Горького в Москві. І відповідно – інша робота: журналіст, редактор видавництва Мистецького центру «Собор». Згодом – старший викладач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету, головний редактор університетської газети «Резонанс».
«СОЛОДКЕ РОЗУМІННЯ: ТИ – НЕ ГЕНІЙ»
До Сумського педагогічного вступив у віці двадцяти шести років, можна сказати «пізно». Хоча – за якими мірками? Може, важливіше, що це було усвідомлено: не вступ «бо так треба», а розуміння на якомусь відтинку життя – «мені це треба».
Василь Чубур – у інтерв’ю Тетяні Мостіпан «Цікавтеся собою», 2012 рік:
– Як склалося так, що ви стали поетом, адже ваша перша освіта – технічна, не пов’язана з літературою?
– Можливо, доля так склалася, можливо, якась інша сила вплинула. Досить пізно почав писати, у 21 рік.
Чому – важко сказати. Мріяв стати бджолярем, фотографом, туристом, займався спортом, а про поезію навіть не думав. Навчився грати на гітарі, відтак зацікавився текстами пісень. Потроху й сам почав віршувати. Відчув, що не дістає мовних знань, тож і вступив на філологічний факультет. Згодом зрозумів, що поезія для мене – це спосіб самопізнання, спроба зазирнути у свій внутрішній світ.
Олександр Вертіль, український поет, перекладач, журналіст, член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів:
– Василь належить до людей, про яких я з точністю можу сказати, коли ми познайомилися. Це був вересень тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року… Він відрізнявся від нас не тільки віком, а й набутим досвідом. Ми, молодші, тягнулися до нього, насамперед, як до старшого колеги, який може багато чого розказати. Колись ми прийшли до літературної студії «Орфей» при університеті, вона тоді була під орудою Миколи Мінакова (сумський філолог, літературознавець – ред.), і виявилось, що Василь був там на привілейованому становищі, Мінаков підходив до нього з великою повагою.
Людиною був тактовною, як кажуть, – не займав зайвого простору. Надзвичайно вихований. У відверті конфлікти не вступав, а коли доводив думку, навіть у критичних ситуаціях, поводився стримано та міг поступитися.
Сергій П’ятаченко, кандидат філологічних наук, голова Сумської обласної організації Національної спілки письменників України:
– Це була цікава, наповнена людина, неконфліктна. Іноді з несподіваними та оригінальними ідеями. З ним завжди було про що поговорити і завжди приємно бачити.
Олександр Вертіль:
– За всі роки я ніколи не бачив його сердитим. Трішки збудженим, ображеним, можливо. Але щоб він на когось обурювався, такого не було… Пам’ятаю, у дві тисячі вісімнадцятому році у приміщенні Української академії банківської справи (нині корпус № 2 Сумського державного університету – ред.) ми вітали переможців конкурсу. Оголосили перерву і нас запросили до їдальні пообідати. Я зайшов у ту кімнату і згадав – у дві тисячі восьмому році я тут був, коли до Сум приїхало тріо митців – лауреатів Шевченківської премії… І от Василь сів на місце, де у восьмому році сидів Іван Федорович Драч. Я пригадав давнішню ситуацію: Іван Федорович тоді жваво крутнувся та стикнувся з жінкою, яка несла борщ. Тарілка впала і добряче обляпала йому штани. Поки Василь сміявся, слухаючи спогад, не помітив, як за спиною у нього дівчина несе борщ. Він так само повертається і повторює історію з інтервалом у десять років… І Йван Федорович, і Василь відреагували на це з гумором.
Він був позбавлений нарцисизму. Здається, із кожним роком усвідомлював відповідальність за сказане, за написане, за подароване – природою? Богом? І в словах вірша з його п’ятої збірки поезій «На качелях судьбы» – жодного кокетства, лише тверезе розуміння: «Как сладко сознавать, что ты не гений»…
«КОЖНЕ СЛОВО ПРОСВІЧУВАВ, МОВ РЕНТГЕН»
Він міг вислухати, зрозуміти тебе і сказати щось слушне, доречне, що часом змушувало інакше подивитися самому на себе. Василь Васильович випромінював відчуття, що ти з ним порозумієшся.
З роками у нього ніби з’явився якийсь внутрішній компас, стрілка якого шукала позитиву. Він намагався бачити краще в людях і підтримати це.
Співавторка цього матеріалу пригадує особисте. «Чергового разу зустрілися з Василем, коли у Сумах ішла студентська революція. Звичайно, я висвітлювала її тоді, як власний кореспондент газети «Україна молода». Емоцій – різнонаправлених, навіть пристрастей тоді було багато. Не обминули цього й у розмові. І раптом Василь сказав: «Знаєш, я прочитав, як ти писала про ці події. І помітив, що, попри все, не виявила агресивного ставлення. Це добре». Я була здивована, що він акцентував на такому. Бо сама просто писала, як писала, а виявилося, що є хтось, хто такі речі «ловить». Ще не було медійних моніторингів, не розглядали й не обговорювали тональності матеріалів. А Чубур уже в той час розумів, як це важливо: не сіяти агресії, розставляти правильні акценти, не дозволяти емоціям брати гору над фактажем. Тоді замислилася, а зараз, в епоху множення інформаційного сміття та демонстрації сміттєвих почуттів, розумію, наскільки він був правим щодо цього».
І як глибоко – на відміну від нас багатьох – замислювався над словом і його значенням.
Олександр Вертіль:
– Василь часто мені телефонував, як правило, після десятої години вечора. Ми розмовляли про літературу, поезію, переклади… Інколи наші розмови затягувались до другої-третьої години ночі… Він кожне слово, кожне речення вбирав, аналізував, дивився на світло, як рентген…»
Він любив багато читати, і читав дуже повільно, «якісно». Поєднував свій суттєвий багаж знань із чималим життєвим досвідом. Мав дуже слабкий зір, носив окуляри зі специфічними лінзами, проте від читання це його відірвати не могло. До слова взагалі ставився особливо.
Колеги пригадують, як на редакційній «летючці» в газеті «Червоний промінь», де тоді Василь працював кореспондентом, він робив традиційний огляд щойно віддрукованої газети. І – що нетипово – це було не формально. Вражало,як заглиблюється у деталі й настільки точно та чітко характеризує матеріали, робить зауваження, що відповідають дійсності й твоєму розумінню своєї публікації. Бо ж усі журналісти знають про себе, що робиться по ремісничому – невибагливо, але добротно; що – аби швидко здати інформашку; а що – з думкою та душею. Зразу мовби й не розрізниш. А Василь розрізняв.
Він присвятив темі слова кілька літературо- та журналістикознавчих статей, полемізував із відомими науковцями.Незважаючи на рівень знань і здатність до аналітики, наукового ступеня не здобув, до чого взагалі й не прагнув, адже сповна бачив себе в літературі, у творчості.
У коридорі 11 поверху, де розташовувалася кафедра. Зліва – направо: Алла Федорина, власна кореспондентка газети «Україна молода»в Сумській області ; Василь Чубур; Тетяна Кузнецова, викладачка; Олена Ткаченко, в ті роки – завідуюча кафедрою журналістики та філології; Євген Положій, редактор газети «Панорама».…На жаль, цей поверх нині, разом із кабінетом Василя Чубура та Володимира Садівничого, розбитий російським обстрілом.
«ВІН МІГ РОЗІБРАТИ ТЕКСТ НА МОЛЕКУЛИ, НА АТОМИ…»
Найбільше розкрила його майстерність редактора робота у видавництві Мистецького центру «Собор». І хоча до текстів ставився дуже відповідально, редактором був лояльним, тож автори цінували його думку та поважали супровід. За час тодішньої, спільної з Володимиром Садівничим, діяльності, відредаговано та видано більше ста книг різних сфер і жанрів. Хоча траплялися випадки, коли після співпраці автори обходили Василя Чубура «десятою дорогою», розуміючи нарешті, що робота над словом важка й тривала. Бували й такі, хто ніс на редагування Чубуру книжку, аби її десь помітили, а потім як від ладану, тікали від нього. Сам Василь до таких ситуацій ставився з усмішкою.
Володимир Садівничий і Василь Чубур. Ще такі молоді…
Володимир Садівничий, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, завідувач кафедри журналістики та філології СумДУ, голова Сумської обласної організації Національної спілки журналістів України:
– Це була людина, яка могла розібрати текст на молекули, на атоми. Він завжди намагався пояснити, що задля написання вдалого тексту, його необхідно вміти розбирати хоча б на цеглини… Його страшенно втомлювали безграмотні тексти. Взагалі, авторам потрібно розуміти, що знавці текстотворення читатимуть написане вами до першої помилки, будь-якої… І я особисто завдячую Василеві Васильовичу, що він прищепив мені таку культуру текстосприйняття.
«ПРОВІДНИК У СВІТ, ДЕ КОЖНА ЛІТЕРА МАЄ КОРІННЯ»
Про дивовижне вміння відчувати слово, текст, пригадує колишня студентка, випускниця кафедри журналістики та філології СумДУ Світлана Пчеляна:
– «Не между строк, а где-то между букв, Их самых дивных очертаний между Порою раздается странный стук С надеждой безнадежной вперемежку. В подтекстах ищет смыслы мир людей, Не замечая сказочного чуда: Любые буквы – кончики корней, Проросших в мир земной из ниоткуда»…
Кажуть, що журналістика вчить писати рядки, але тільки Справжній Вчитель вчить бачити те, що проростає між ними. Василь Васильович Чубур був саме таким – провідником у світ, де кожна літера має коріння, що сягає вічності. Ми приходили до нього першокурсниками, впевненими у своєму вмінні «вправно володіти мовою». Нам здавалося, що слово – це лише інструмент, ремесло, газета. Але в кабінеті видавництва «Собор», у затишній напівтемряві, де виблискували лише його мудрі очі, цей світ руйнувався, щоб народитися заново. Василь Васильович не просто редагував наші тексти – він «редагував» наше сприйняття реальності. Він показував, що слово – це не суха форма, а сакральна літургія значень. Поруч із ним звичне ставало дивовижним, а складне – прозорим. «Заговори, щоб світ тебе побачив, і замовчи, щоб світ тебе почув»,– цей його життєвий камертон назавжди закарбувався в серцях тих, хто мав честь бути його учнем. Він ніколи не замикав світ на собі. З тією особливою, ледь помітною посмішкою, він відкривав нам інші всесвіти: «Почекай, ти ще не читала вірші Ніни Гавриленко! От де справжнє диво!». У цій любові до слова своєї дружини, до її таланту, проявлялася його власна велич – велич людини, яка вміє щиро захоплюватися Світлом іншого.
Для Василя Чубура літери були не просто знаками на папері. Це були «кончики корней», що проростали в наш земний світ із непізнаного «нікзвідки». Він вчив нас, що Текст – це тканина буття. Смисл – це те, що пульсує між букв. Журналістика – це передусім відповідальність перед мовчанням, яке передує слову. Він міг пояснити все: від глобальних тектонічних зсувів у суспільстві до ледь помітних порухів людської душі. Він був і залишається для багатьох орієнтиром у світі, де так легко загубитися в інформаційному шумі. Ми й досі вчимося бачити світ його очима – шукати сенси й відчувати «дивний стук» надії там, де інші бачать лише крапку…
Випускники 2009 року з викладачами. Один із перших курсів журналістів «виробництва СумДУ». Курс Світлани Пчеляної, шкода – її немає на фото.
КОРИСНІ «ПІДПОТИЛИЧНИКИ» ЯК ІМПРОВІЗОВАНА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ
Праця кореспондента в обласній молодіжній газеті була, як на нього, рутинною, а Василя більше приваблювала розмірена, невимушена роботи.
Олександр Вертіль:
– Постійно клопотався: то новий номер, то вичитка, але успішно справлявся. Він часто мені телефонував, питав: «Ти знаєш це підприємство чи цю людину?»… Я йому розповідав усе, що знаю. А потім він мені жартома телефонував – «відзвітовував»… У газеті «Резонанс» було більше організаційних моментів. Там він ніби сам ставав молодшим, ставав студентом. Йому було дуже приємно працювати зі студентами і вони також його шанували.
Робота головним редактором у газеті «Резонанс» була напрочуд корисною, як для студентів, так і для самого Василя Чубура. Двері його спільного з Володимиром Садівничим кабінету не зачинялися. Студенти постійно приходили отримати завдання, запропонувати свої матеріали, почути відгук редактора. Василь Васильович доклав руку до всіх текстів цієї газети, іноді й сам писав, але, зазвичай, не під власним ім’ям.
Володимир Садівничий:
– Студенти не боялися працювати. Вони розуміли, що це «набивання» руки: «Я зроблю десять матеріал для «Резонансу», а потім піду в якесь медіа, й у мене вже є практика і образні «підпотиличники» від Василя Васильовича». Все це формувало імпровізовану школу журналістики.
З тодішньою студенткою Ліною П׳ятницею: консультації «на ходу».
Йому вдалося поєднати три важливі аспекти для заглиблення у журналістську майстерність – освіта, практика та викладацька діяльність. Василь Чубур був відмінним викладачем, але це треба було відчути, зрозуміти. Співавтор цього тексту – колишній студент, пам’ятає, що перші заняття були дивними для непідготовленого розуму другокурсника. «Нам показували анімацію – короткий мультфільм про клубок, який намагається наздогнати героїня. Василь Васильович дав завдання: пояснити, про що цей сюжет, на що він посилається? Його викладання було філософським, змушувало мислити, поєднувати те, що не спало б на думку. Та, звісно, ці думки треба було записувати у текст, який потім обговорювали. Він ніколи не сварив, а скоріше направляв і був готовий до конфронтації, але все вирішував мирно».
Володимир Садівничий:
– Багато практикуючих журналістів намагались поїсти викладацького хліба і дуже швидко відмовлялися. Треба ж не лише згадати почуте в університеті й розказати приклади з власної практики, а готуватися до кожного заняття – прочитати купу наукової та методичної літератури… Василь Васильович цей нелегкий хліб споживав із задоволенням.
На кафедрі. Зліва – направо: Василь Чубур; Микола Таранюк, представник Національної ради з питань телебачення та радіомовлення в Сумській області ; Володимир Садівничий; Олена Ткаченко, завкафедрою; Алла Євграфова, викладачка кафедри; Лідія Рижкова, голова Сумської обласної організації НСЖУ; Іван Бойченко, працівник управління в справах преси Сумської обласної державної адміністрації.
Навчанню нового покоління він відводив окреме місце під час керівництва і літературною студією «Зажинок», і газетою.
Олександр Вертіль:
– Як турботливий батько піклувався про молодих журналістів, письменників, драматургів. Кілька разів ми були у нього на занятті. Він аналізував твори, ставив запитання, запрошував до дискусій. Тобто це не просто були засідання з виступами, це був аналіз кожного прослуханого твору.
…Я постійно брав із ним участь у складі журі на літературному конкурсі «Проба пера». Кожному з членів давали на аналіз певну кількість текстів. І він завжди, коли читав твори, неодмінно мені телефонував. Діалог був такий: «Слухай, Олександре, у тебе щось цікаве є?» – «Так, на щастя, є». – «А ось послухай, що у мене…» І починає розповідати… Це було і мені приємно, і йому…
Василь Васильович дуже тішився з’явою молодих талантів – школярів, студентів, які цікавляться словом, літературою.
«ЗАМАЛО НАРОДИТИСЬ УКРАЇНЦЕМ…»
Сам цікавився філософією, вивчав православ’я та загалом християнство, був дуже релігійною людиною… Не будемо ліпити ідеальний образ Василя Чубура, визнаймо, що справді мудрим і духовним він не народився. Були незрілість і полегшене ставлення до життя, і певний час – «поетична богемність». Але були й прозріння, власні катарсиси. Духовний світ виростав разом із внутрішніми кризами, із досвідом, із осмисленням світу та себе. Та, як кажуть, набуте є набагато ціннішим, ніж отримане за правом народження.
…Його поезія глибока, філософська й абсолютно професійна. Адже і тут майстерність текстотворення зіграла на руку. Як для поета, у Василя Васильовича небагато матеріалу. Він писав подовгу, вдумливо, без поспіху. Йому не подобалися поети, які пишуть по три вірші на день і видають по кілька десятків книг за життя. Таких він не розумів.
Василь Чубур – у інтерв’ю Тетяні Мостіпан «Цікавтеся собою», 2012 рік:
– У Вас, наскільки відомо, була перерва у творчості, з чим це пов’язано?
– З пошуками себе. Уже після публікацій у товстих журналах, альманахах, виходу першої книжки в Києві, задумався над відомим висловом Гайдеггера, що не ми слова, а нас вони говорять. Вийшов на тему несвідомого авторства, почав шукати відповіді на певні теоретичні питання, пов’язані з психологією творчості. Перевірив на власному досвіді достовірність багатьох теоретичних постулатів відомих учених, які займалися проблемою несвідомого авторства. Наприклад, Лева Виготського, Юрія Лотмана, Ролана Барта, Мішеля Фуко та інших. Відтак почав займатися творчістю більш свідомо. Зрозумів також, що важливо не лише створювати ті чи інші тексти, а й повертатися до них, перечитувати й пробувати усвідомити, чи передають вони ті думки та почуття, які ти хотів передати, як треба їх вдосконалити, щоб зменшити відстань між текстом і твором. Людина дорослішає не лише фізично, а й духовно, тож на одні й ті самі речі починає дивитися дещо по іншому. Поезія – це розмова людини зі Словом.
Своїм наставником вважав Володимира Затуливітра – українського письменника, лауреата низки премій, члена Спілки письменників України. Багато почерпнув від нього й активно перекладав його вірші.
Хоча видав Василь Чубур здебільшого російськомовні збірки, останніми роками багато міркував на тему України, української мови, патріотизму. Ці філософські дослідження прослідковувалися у його творчості:
«Ти кажеш «рідна мова» – а спитай-но,
Вона тебе вважає за рідню?»
***
«Москаль не десь на сході, за кордоном, –
Він у твоїй душі. Копиче лють…
<…>
…Замало народитись українцем,
Ще треба й докумекати – чому?»
…Його любили молоді поети, адже чудово розумів і пояснював природу емоцій, думок та інші метафізичні речі. Його любили студенти, яких він наставляв. І коли Василь Чубур потребував операції на серці, вони йому віддячили.
Володимир Садівничий:
– Василь Васильович про ту ситуацію говорив, що неочікувано значну суму надіслали йому на операцію, і переважно випускники. Гроші надходили навіть із-за кордону. Були випадки, коли до мене зверталися, що «карта не приймає перекази, дайте іншу», самостійно розповсюджували повідомлення про допомогу. Певно, це якнайкраще характеризує ставлення до людини.
«ЛЮДИНА, ЯКА ЗНАЛА, ЩО ЧАС – НЕ ЛІНІЯ»
Останні роки Василь хворів. Зі слів знайомих та друзів, смутку не виказував, тримався як завжди.
Про ті дні розповідає Інна Битюк, колишня студенка, кандидатка наук, заслужена журналістка України, засновниця BitukMedia:
– Василь Чубур з’явився в моєму житті як викладач у 2005 році. А залишився – як людина, з якою ми разом вчилися розуміти це життя.
Коли його серце зазнало хірургічного втручання, а грудну клітку зшили дротом, у лікарняній палаті Києва виник інший вимір часу. Там він ішов не вперед і не назад – а вглиб. У ті секунди людина або здається, або домовляється з життям ще на один день. Він умів домовлятися. Блискавично!
До операції ми ніколи не були ближчими, ніж «викладач – студент». Минуло десять років після того, як я закінчила університет у Сумах, і доля знову звела нас – уже в Києві.
За п’ять років до цього він поховав дружину. І коли опинився на лікарняному ліжку, був сам. Так сталося, що в найважчі дні і місяці поруч була я. Не тому, що так було задумано. А тому, що іноді доля призначає ролі без попередження.
У першу годину після операції, коли я йшла коридорами до реанімації, він відчув, що це саме я. Хоча не бачив і не чув. Але його серце – відчуло. Так, ніби впізнало кроки. Я тримала його за руку, а він усміхнувся так, ніби це все складна, але захоплива ремарка до тексту під назвою «Життя».
– Дивись, як воно вміє закручуватися. Ніколи б не подумав, що це будеш саме ти, – сказав він.
І в цю мить я зрозуміла: переді мною людина, яка не воює з реальністю. Вона її читає. Він хотів жити. Без декларацій. Без пафосу. Просто – жити. Редагувати тексти. Писати вірші. Думати. Слухати. Спостерігати. Помічати, де сенс підмінили формою, а глибину – швидкою інтерпретацією.
Навіть після операції він читав і редагував мої матеріали для міжнародного журналу. Читав так, як читають не текст, а людину між рядками. Іноді довго мовчав. Іноді ставив одне-єдине запитання – таке, що руйнувало всю конструкцію і водночас робило її значно сильнішою. Він майже ніколи не казав, як «правильно». Він показував – де ще не прожито.
У Києві я вчила його заново ходити, фізично, тримаючи за руку. Він учив мене не боятися життя – навіть тоді, коли воно перестає бути зручним. Він умів слухати. Уважно слухати. Так, що співрозмовник рано чи пізно починав чути самого себе. Коли він бачив, як хтось ковзає поверхнею, не наважуючись пірнути глибше, він усміхався. Тихо. Майже непомітно. У цій усмішці не було іронії – лише терпіння. Бо він знав: у кожного свій час для глибини.
Він не втручався в чуже життя. Не рятував. Не наставляв. Він просто був поруч. І цього виявлялося достатньо, щоб у людині щось зрушилося.
Навіть у лікарні він писав вірші. Один із них – для мене. Не як жест. А як тінь продовження розмови, що ніколи не буде закінчена.
Три місяці: лікарня і реабілітація. Ще певний час – життя після. Потім – різні міста, рідкі зустрічі, але той самий теплий зв’язок.
Коли почалася війна, він писав мені підтримуючі повідомлення. Хвилювався. І пішов через тиждень після її початку. А я залишилася з відчуттям, що деякі діалоги так і не мають фінальної репліки.
Він залишив мені свою бібліотеку. І список книг, які я маю прочитати. Не як спадок – як маршрут. Як спосіб залишатися в розмові. Просто тепер Василь Васильович перестав говорити вголос.
Такі люди – рідкість. Він був ніде і всюди. Бачив далі, ніж ми. Відчував більше, ніж ми.
Він не змінював людей. Він дозволяв їм змінюватися поруч із ним. І, мабуть, саме це і є справжня форма безсмертя.
* * *
Василь Чубур – у інтерв’ю Тетяні Мостіпан «Цікавтеся собою», 2012 рік:
– Василю Васильовичу, багато студентів пишуть художні твори, чи не могли б Ви дати кілька порад тим, хто випробовує своє перо?
– Цікавитися собою! Не лише тим, що видно в дзеркалі. Коли приходять вірші чи якісь інші літературні твори, треба звертати увагу на їх форму, на її відповідність змісту, тобто на поєднання зовнішніх і внутрішніх складових твору. Найкращий варіант – писати не задля того, аби похвалитися, а щоб зрозуміти передусім самого себе, свій внутрішній світ, який розмовляє з людиною мовою художніх образів. Література – це завжди пошук істини, нехай і не абсолютної, а відносної. І все ж таки – істини!
Зліва – направо: Тетяна Кузнецова, Інна Сипченко, Людмила В’юн – викладачки кафедри. З ними – Василь Чубур. Ви ж бачите: він дивиться на нас!
Вадим ДЗЕКУНОВ,
випускник кафедри журналістики та філології СумДУ,
Алла ФЕДОРИНА,
доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ, заслужена журналістка України
