Ми спілкуємося за кавою, і я ловлю себе на відчутті, що знайомлюся з якоюсь іншою людиною – не тією Валею Мироненко, яку знала досі. Та, власне, як знала? По роботі – як колегу, яку завжди поважала за професійність і з якою зустрічалася на різних заходах. Як приятельку в групі, що поїхала в ліс збирати гриби. Як авторку віршів, які мені подобаються й змушують бачити людину з іншого боку… Але отак, за кавою, ми розмовляємо, мабуть, уперше: просто «про життя», про якісь епізоди, спільних знайомих, робочі та неробочі ситуації… І виявляється, що й життєві ситуації були схожі, і багато речей ми сприймаємо однаково, і точки зору наші збігаються…
У цьому й є один із сенсів журналістської роботи – відкривати людей для себе та для інших. Навіть у такій от ситуації, коли відкриваєш того, кого знав десятиріччями, але – ніби віддалено, «офіційно», паралельно. Такі відкриття – наче подарунок. Яким із приємністю ділюся з читачем.
Отже, Валентина Мироненко – професійна журналістка, яка багато років віддала медійній роботі. Офіційна берегиня Міжнародного літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники». Визнана поетеса – авторка кількох книжок, за першу з яких, “Сповідь”, 2010 року стала лауреаткою Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся. Лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди за значний внесок у розвиток української культури…
– Коли було написане оте ЩОСЬ, що змусило зрозуміти: в цій дівчинці є здібності і їй потрібно писати?
– Не повіриш: оте ЩОСЬ визначило долю дівчинки, щойно вона з’явилася на світ. Через призму десятиліть, оглядаючись на пройдений шлях, уже далеко не дівчинка (хіба тільки в душі) я сама собі дам відповідь на це запитання:
Мене не шукали в капусті
і не приносив лелека.
Я просто знайшлась у Слові,
І Слово те звалось – ЛЮБОВ.
Воно озивалося в казці,
в бабусиній колисковій,
у маминій першій зморшці,
у хрещику рушниковім,
симфоніях луків, дібров.
Висока, свята, пречиста
мово мого народу,
тобою живу і дишу,
бо ти – моя перша любов.
Оця залюбленість у Слово супроводжує мене всіма життєвими дорогами від самої колиски, – досі вона перед очима: підвішена до стелі, і ті колискові, і ті тоненькі книжечки дитячих віршиків, які мама моя привозила з Кролевця. І наша хата, і луг, і річка, і ліс безмежний, і поля картаті, і мій мальовничий Бистрик – усе в мені…
Я дуже прагнула навчитись читати. І навчилася, ще до першого класу. А до п’ятого перебрала всі цікаві книжки зі шкільної бібліотеки і записалася в дорослу, де був значно ширший вибір. У ті чудові роки я була експертом для своїх однокласників у виборі, що прочитати.
І ще, це було якесь непереборне тяжіння: після закінчення чергового навчального року першою книжкою, яку я купувала для наступного класу, була хрестоматія з української літератури. І я ту нещасну хрестоматію прочитувала за літо, більше того, виучувала з неї ті програмні вірші і не задовольнялась ними, – брала в сільській бібліотеці книжки хрестоматійних авторів: Сосюри, Тичини, Рильського та інших і їх читала з цікавістю, не так, як ті програмні, які просто потрібно було знати. Не подумай, що в школі я була нудна заУчка, зовсім ні, така ж, як і всі діти. А от тяжіла душа до Слова.
– Що було першим, поезія чи проза – спроба журналістики?
– Чесно? Мені було нудно писати шкільні твори. Писала, звичайно, але оті плани (вступ, виклад і що там іще) не давали простору для творчості. Тому завжди обирала твір на вільну тему, там рамки не такі жорсткі. А в п’ятому класі мій сусід по парті, коли вчителька написала на дошці теми творів, так, можливо, щоб виділитись із сірої маси, вигукнув: «А віршами можна?». Яка ж я вдячна нашій вчительці за оте її магічне слово «Можна». І я (єдина в класі) ризикнула. Ото й була моя перша спроба поезії. І це мені сподобалося. Відтоді всі твори писала віршами, навіть випускний, коли після Бистрицької восьмирічки закінчувала другу Кролевецьку середню школу. Моя екзаменаторка була шокована, коли це побачила. А все ж я заслужила п’ятірку і отримала на випускному срібну медаль. Тепер розумію, як і чим ризикувала, але… юнацька самовпевненість того разу не підвела.
Мені щастило на вчителів, що в Бистрицькій, що в Кролевецькій школах. А ще в Кролевецькій була літературна студія, яку вела Ольга Гаврилівна Тищенко, творча особистість, писала оповідання для дітей. Була своя радіостудія, де ми на перервах могли читати власні вірші на всю школу. А потім Ольга Гаврилівна привела мене на засідання літоб’єднання «Кролевецький рушничок», що працювало при редакції райгазети, керував ним Іван Пилипович Корнющенко. Він і запропонував опублікувати мої вірші в газеті. Я тримала цю газету в руках і не могла повірити, – ось вона – радість!
Відтак надсилала свої поезії в Коропську районну, Глухівську міжрайонну, обласну молодіжну «Червоний промінь», обласну «Ленінську правду», і їх публікували. Кілька моїх віршів з’явилися в письменницькій газеті «Літературна Україна», журналі «Хлібороб України», інших виданнях. А перший успішний старт (ще перед газетним дебютом) був на Українському радіо. Якось трапилось це випадково: пам’ятаю, мила підлогу в себе вдома і почула, що програма «Молода гвардія» оголошує конкурс для поетів-початківців: хто напише кращий вірш, заголовок: «Мости». І я написала, відіслала, перемогла. Отримала, досі пам’ятаю, небачений гонорар: цілих 27 карбованців, а ще – Грамоту і листа від ведучої радіопрограми, мовляв, якщо після закінчення школи надумаю вступати на факультет журналістики КДУ, то по приїзді в Київ щоб зайшла до редакції на Хрещатик, 26, мені дадуть рекомендацію. Я вже тоді твердо вирішила вступати на журналістику (ну, а який ще фах поетесі до лиця?). Писала замітки про шкільне життя до районної газети. На жаль, не скористалася запрошенням зачарованої моїм елегійним віршем радіожурналістки зайти і взяти рекомендацію. Можливо, якби скористалася, то вступила б із першої спроби, відразу по закінченні школи. А я (медалістка ж) посоромилась зайти, вважала, що й сама справлюсь.
Та, як виявилось, у Києві й своїх медалістів вистачає, а ще ж подала документи на заочне відділення, а там віддавали перевагу тим, хто вже працює в редакціях видань. Не те щоб провалилась на першому (письмовому) іспиті, здала… на трієчку, тому потрібно було складати далі, а я про це не подумала, не підготувалась, то й поїхала додому…
– Якими були початкові професійні кроки й що дало зрозуміти: «це – моє»?
– Що це і тільки це – моє, я навіть не сумнівалася. А от що стосується професійних кроків… Від мами з дитинства постійно чула: «Я ніколи, ні в кого нічого не просила. І живу». А потім у класика прочитала майже те ж, мовляв, ніколи, нічого ні в кого не проси. Самі прийдуть і дадуть. Або ще: будь скромною людиною, тебе помітять і оцінять. Так мене виховували вдома, в школі, а ще й книжки… Повертаючись до спогадів про маму. Від Бистрика до Кролевця – 12 кілометрів навпростець. А їй треба було в нагальній справі. Туди її довіз хтось із односельців. Назад, вагітна мною, поверталася пішки, в надії на те, що помітять і підберуть. Мимо їхали машини. Але ні жодна не зупинилась. А сама не попросилася. Як уже вона там добиралась, можна лише уявити. А через дві години після повернення мама народила мене. Так я з’явилася на цей Божий світ. Отак і живу. Усе виходить, усього досягаю і перемагаю, але ой як не скоро, та все під гору і під гору… Таке вже моє життєве кредо:
Прожити, не торгуючи.
Відбутись, не торгуючись.
“Моє фото ще з першої журналістської весни, – пригадує Валентина Мироненко. – А всього цих весен у мене було 33”.
…Спершу влаштувалася в районну друкарню (там потрібен був коректор). Потім, коли трапилася нагода, стала коректором колгоспних багатотиражок. Їх у районі виходило, здається, аж 18, причому, кожна – двічі на місяць. Редактори (здебільше секретарі парторганізацій чи голови профкомів) люди зайняті. Та й не кожен із них був умілим у написанні газетних матеріалів. Отам я й пройшла перший журналістський гарт. Із їхніх скупих записів, зведень, моїх уточнюючих запитань із метою дізнатися більше конкретики, живої інформації, писала читабельні тексти. Власне, працювала не просто коректором, а ще й кореспонденткою, відповідальною секретаркою (бо кожну багатотиражку ще ж потрібно змакетувати), випусковою, додавала якісь цікаві поради для читачів. То була конкретна, вагома практика.
Мої «титанічні» зусилля запримітив редактор кролевецької районної газети «Маяк комунізму» Михайло Петрович Назаренко (тоді ж усі газети були якщо не маяками тієї міфічної істоти, то колгоспного села чи ще чогось подібного) і запросив на посаду кореспондентки відділу сільського господарства. Сказав: «Я впевнений, Валентино, з тебе вийде гарний журналіст». Неймовірно зраділа. Я ж так давно цього чекала…
Вже – у районній газеті “Маяк комунізму”.
– Завжди жартували: той, хто попрацював у районці, зможе працювати скрізь. Чому найголовнішому вона тебе навчила?
– На прикладі власної журналістики скажу, що це ніякий не жарт, а так воно, здебільшого, й буває, якщо любиш свою професію і віддаєшся їй сповна. Той рік, 1975-й, із легкої руки мого першого редактора – мудрої, доброзичливої людини, чудового фахівця став для мене двічі доленосним. Я витримала конкурс (а тоді він був дуже великий) і стала студенткою заочного відділення факультету журналістики КДУ.
Працювала, спершу кореспондентом, потім заввідділом, і навчалася. Було нелегко, але в молодості про це не замислюєшся, справлялася і з тим, і з тим. І ніде не було «хвостів» (Ти знаєш, що означало це студентське слівце, – чи й зараз воно існує?)
Райгазета виходила тричі на тиждень. І редакційний колектив, який складався із чотирьох-п’яти журналістів, працював, що називається, з коліс, хоча, правильніше, збиваючися з ніг, бо чотирьох коліс редакційного «газика» на всіх не вистачало. Пізніше вже з’явився ще й мотоцикл, тоді стало легше. Доводилося писати по кілька матеріалів у номер. І так – по 24 години на добу. Величезна відповідальність, особливо для заввідділом. А я ще готувала й літературну сторінку, щомісяця! Віршів вистачало надісланих, а от із прозою… Тож прозові твори – оповідання – писала сама. Багатенько їх назбиралося за майже 12 років роботи у районці, колись, можливо, підготую книжку, бо ті оповідання мені й сьогодні гарні.
Робота в районці навчила багато чому. Передовсім – зібраності, витримці, вмінню тримати удар і відповідати на нього так, щоб за першим не налетів другий… Звичайно ж, відшліфовувала на практиці знання, здобуті в університеті. Хоча, я й там, бувало, складала іспити завдяки своїй журналістській майстерності. Замість відповідати на екзамені з теорії журналістики згодилася на пропозицію викладача зробити репортаж із випускного курсу географічного факультету для газети «Київський університет». Цей факультет знаходився вже в новому корпусі, як казали, «на виставці» – бо побудували ті нові корпуси поруч Виставки досягнень народного господарства. Ми ж навчалися ще в жовтому корпусі на бульварі Шевченка. З’їздила до географів, поговорила з заступником декана, викладачами, з випускниками, поздоровила молоду сім’ю, яка там щойно створилася. Написала, підкорила серце нашого викладача. Маю в дар ту газету і гарну оцінку в заліковці. Цікаве було життя.
Випускний курс Київського університету.
– Ми завжди чомусь вчимося в когось. Є особистості, можливо, колеги, які вчили, ділилися допомагали? Кого згадуєш із вдячністю?
– Часто згадую мого першого редактора Михайла Петровича Назаренка. Він ніколи не втручався в мою роботу і не вказував, про що і як писати. Якщо й були якісь «громи» з райкому партії, він міг мені й не сказати про це, всю відповідальність брав на себе. З колегами ми працювали на рівних, кожен ніс свій журналістський взяток на шпальти газети, як ото бджілки несуть нектар до вулика. Моя районка – це молодість, дружба, окрім виснажливої роботи – виїзди по гриби, на відзначення якихось особистих подій, на екскурсії до Києва, ну, і, як же ж без цього, на допомогу колгоспам у збиранні врожаю, куди нас посилав райком на рівні з усіма працівниками підприємств, – певно, щоб не відривалися від народних мас (жартую). З того періоду маю в своєму архіві багато пам’ятних світлин, перебираю інколи і сама світлішаю від спогадів.
Я й не думала кидати це «намолене» місце, не було таких амбіцій. Але знову в мою долю увірвалася любов. Перша любов у мене – до Слова, друга (й остання) – до мого коханого чоловіка Ростислава Дмитровича, чиє прізвище взяла у вересні 1986 року. Він – сумчанин. Так я опинилася в Сумах.
Валентина з чоловіком Ростиславом.
Пішла в редакцію обласної газети «Ленінська правда». Тоді редактором був Микола Іванович Гриценко, чудова людина, професіонал, ще й гарний поет, я його знала ще по молодіжці, де публікувалися мої вірші. Микола Іванович запропонував мені вакантну посаду у відділі промисловості, я відмовилася. Погодилась на пропозицію попрацювати коректором «поки дівчата відгуляють відпустки, а там звільниться цікавіше місце кореспондента». Що ж, коректором, так коректором, цю роботу знала. Далі була посада кореспондента у відділі новин, а потім мене призначили заввідділом роботи рад. Цей свій «портфель» я й несла до завершення журналістської кар’єри. В «Ленінській правді», потім – «Сумщині» був потужний колектив, високі професіонали, чиї імена знали по всій області. Серед них – Світлана Геренко, Лідія Рижкова, Тетяна Бабинець, Лілія Миленко, Віктор Бойко, Микола Науменко, Віктор Величко, Микола Петленко, Олександр Кубатка (він, до речі, передав мені свій відділ, ознайомив із азами). Була сприятлива, доброзичлива творча атмосфера, а це дуже важливо і не лише для журналіста. Я ж прийшла в редакцію обласної газети не з вулиці, а маючи вже гарний досвід нашої каторжної роботи. Тому не пригадую, щоб хоч раз на летучках мені вказували на помилки чи на непрофесійність і вчили, як треба писати. А сама, звісно, що вчилася, на кращих публікаціях колег. З особливим пієтетом ставилась до своїх старших колежанок Ніни В’ячеславівни Насальської та Лізи Євгенівни Василевської, хоча вони за віком уже перебували на заслуженому відпочинку, але продовжували писати, а я зачитувалась їхніми публікаціями ще тоді, коли працювала в районці.
Фото для однієї з книжок Валентини Мироненко зробила Наталія Говорухіна.
– Наскільки пригадую, Валентина Мироненко була потужною в соціальній темі. Вона й була улюбленою чи краще знаходили себе в чомусь іншому?
– Мені завжди було тісно в рамках визначених обов’язків. Писала на різні теми, які мене цікавили. Та головне, що жодного разу не зрадила собі і власним переконанням. Бо журналісту нелегко заслужити довіру, але можна легко її втратити. Колись один народний депутат (він уже в Засвітах) після довгої розмови сказав: «Валентино, ти бандерівка», – було це через рік після прийняття Конституції України, за яку він теж голосував, тому й брала в нього інтерв’ю. Ми з ним потім часто спілкувалися. І якось (на той час він уже не був депутатом) при черговій нашій зустрічі він сказав: «Ти була права». Дехто з моїх колег, не знаю, жартома чи всерйоз, називали мене парламентським кореспондентом. Мені вдавалося «розкрутити» на відвертість і депутатів, і керівників різних рівнів. Я ставила їм «незручні» запитання, але так, щоб людина не відбивалася від критики, а налаштовувалася зробити справу.
А соціальна тематика була частиною моїх професійних обов’язків. Зокрема, після здобуття Україною незалежності з’явилось багато нового в законодавстві, доводилось вивчати й розтлумачувати читачам. Усе пропускала через серце і душу. Прагнула так подати матеріал, щоб було цікаво, зрозуміло і викликало зворотний зв’язок. Це стосується не тільки соціальної тематики.
Буваючи у відрядженнях, окрім запланованої теми, вишукувала якісь родзинки, про які ще ніхто не писав. Наша область багата на історичні місця, екологічні перлинки, які ще не отримали ювелірну обробку істориків, екологів, археологів. Чимало їх під нещадним впливом часу втрачало свою первозданну красу. До таких належав унікальний Кочубеївський парк у самому центрі села Ярославець на Кролевеччині. Свою розповідь у «Сумщині» (2000 р.) про цю перлину я назвала «Нерозгадані таємниці Золотої гори». Нині цей парк відновлюється, є команда ентузіастів, виграли грант. Відкрили комфортний культурно-просвітницький простір для відпочинку та спілкування. Молодці! Може, в тому моєї заслуги й мало, або й зовсім нема, а радію.
– Районна газета, обласна газета. Чи є суттєва різниця для журналіста, де працювати?
– Гадаю, тут кожен для себе вирішує сам. Або обставини так складаються, як, наприклад, у мене. В обласній обрії ширші, це зрозуміло.
– Тиск на ЗМІ, що був у радянський час, тиск на медіа, що бачимо сьогодні – чи є відмінність і, якщо є, то в чому вона? І як уникати тиску? Що може журналіст, щоб залишатися самим собою?
– Тоді була одна «лінія партії» і журналіст сам вирішував: або коливатися з нею синхронно, або, завдяки власній майстерності, проходити «між крапельками». Мені вдавалось проходити. А сьогодні балом править олігархат і всі, кому не лінь. Щоправда, й медіа теж багато і різних. Так що у журналістів вибір є. Я б не хотіла працювати в «Єдиному марафоні», наприклад.
Як на мене, що тоді, що зараз, – усе залежить від самого журналіста. Пишеш на гарячу тему, сто разів ретельно перевір факти. Щоб комар носа не підточив, як казав один мій колега.
Буде в тебе доказова база, нехай ще спробують тиснути. Зі мною був такий випадок: після публікації критичного матеріалу добрі люди передали погрозу від, так скажемо, головного героя, мовляв, подає на мене до суду, от і добре, кажу, нехай подає, маю що надати суду, ось ціла тека. На цьому все й закінчилось. Писати правду буває небезпечно. Але така вже наша професія.
Головне – не продаватися, бо задоволення від замовної публікації – аморальне, як і отримані за неї гроші.
– Як ставитесь до того, що зараз газети «згортаються»? Чи зникнуть зовсім?
– Складне питання. Жаль, якщо газети в друкованому вигляді зникнуть. Тут також, хоча й не все, але багато що залежить від характеру і стійкості редактора, і колективу, звісно. Захоплююсь мужністю колег із Краснопільської і Великописарівської районних газет. Рашисти з цинічною педантичністю знищують прикордоння, мало не щодня там прильоти. А газети виходять, ще й знаходять шлях до свого читача.
– Сьогодні в інформуванні пріоритети віддають соціальним мережам, месенджерам; пишуть всі й про все, або ж вважають, що пишуть… Іноді чується запитання: а для чого зараз потрібен журналіст? Як на нього відповідаєш ти?
– От у чому я впевнена на сто процентів, то це в тому, що наша професія у світі ніколи не зникне. В Україні також. Якщо хочемо побудувати вільну європейську державу, то без порядних, чесних журналістів, які служать не владцям, що змінюються, не грошовитому олігархату, але істині, зробити це просто неможливо. Саме таких нам сьогодні не вистачає. За ними – майбутнє української журналістики.
А щодо соціальних мереж, що ж, пишуть, то й пишуть. Головне, щоб ті, хто їх читає, відрізняли правду від брехні, не ловилися на гачок явно проплачених повідомлень, а ще гірше – на вкиди ворожої пропаганди. З медіаграмотністю в нашому суспільстві просто біда. Люди звикли сприймати написане чи мовлене слово, як істину в останній інстанції. І навіть за більш як три десятиліття так і не навчились розрізняти неправду.
І тут є велика, як на мене, загроза, навіть для тих, хто сьогодні володіє азами медіаграмотності. Отой всюдисущий ШІ. Він уже проникає в багато сфер людської діяльності. Не смійтесь, але незабаром ШІ писатиме вірші, імітуючи великих поетів, писатиме музику, підлаштовуючись під відомих композиторів. Гадаєте, не опанує журналістику? Ще й як! І як тоді розрізнити, де стаття твого улюбленого автора, а де – маніпуляція штучного інтелекту? Думаєте, фантастика? Якби ж то… Не дай Боже, якщо у світі настане повна «ШІ…зофренія». Це буде зброя, куди страшніша за атомну бомбу.
– Поезія поруч журналістики, як на мене – це складно. Як вони співіснували у тебе? Допомагали одна одній, заважали?
– Мабуть, знаєш, який найбільший недолік нашої професії? Безперервність праці. Невідкладну роботу я не залишала до ранку в редакції, я її приносила додому увечері, щоб уранці віддати редактору готовий матеріал у номер. А там починалася суєта: сесії, засідання, ділові зустрічі, відрядження… І так цілий робочий день. І знову… термінову роботу несла додому. Якесь замкнене коло виходило. Тож довелось вибирати між поезією і журналістикою. Бо, як на мене:
Поезія не терпить суєти.
Суєтність – для поета катастрофа.
Сховаєшся у мушлі самоти
й народжуєш свої пекучі строфи.
Вірші теж писалися, зрідка. І складалися до шухляди. Багато не збереглося, разом із численними списаними журналістськими блокнотами канули в Лету… На першому плані була журналістика. Аж поки у травні 2008 року я остаточно не розпрощалася з нею. Власне, тому й розпрощалася, бо відчула непереборне прагнення сказати своє слово в поезії. І вже 2009 року вийшла моя перша поетична книжка, зараз їх у мене вісім.
Творча зустріч у обласній бібліотеці 18 липня 2024 року.
– Ти не лише писала вірші. Ти була організаторкою, учасницею літературних заходів. Які для тебе особливо значущі?
– Звичайно ж – Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Кролевецькі рушники». Він був заснований як всеукраїнський, я там є серед членів оргкомітету. П’ятнадцять років вела його літопис в обласній газеті «Сумщина». Мої публікації, а також передмова голови Оргкомітету відомого поета і громадського діяча Михайла Шевченка, післямова заступниці голови Оргкомітету, тодішньої очільниці культури району Валентини Зенченко та світлини фотохудожника Володимира Германа вийшли 2009 року окремою книжкою «В небесах над Україною кролевецькі рушники». По суті, ця книжка й стала завершенням моєї журналістики.
На одному з фестивалів “Кролевецькі рушники”.
Далі продовжую «фестивалити» вже як поетеса. Мені пощастило всі свої книжки презентувати на фестивальних сценах, крім останньої, яку в травні цього року презентувала в Кролевецькій бібліотеці на творчій зустрічі з земляками. А в липні відбулись аж дві мої незабутні творчі зустрічі: у Києві в Будинку письменників та в Сумах – в обласній науковій бібліотеці.
…Коли навчалася в університеті, велику роль у моєму творчому, духовному становленні зіграв чудодій українського художнього перекладу вершинних творів світової літератури Микола Лукаш. І я відчуваю внутрішню потребу пропагувати його внесок в українську літературу. До сторіччя від дня народження геніального земляка (19 грудня 2019 р.) зробила цілу серію публікацій про всесвітньо відомого Майстра у Фейсбуці, а також розмістила чимало його перекладів. Уже не одне десятиліття відомі люди порушували питання щодо створення у Кролевці музею Миколи Лукаша, який зробив би місто столицею Лукашезнавства і став візитівкою Кролевця на літературно-мистецькій та туристичній мапі України та світу. Отож, на ювілейних урочистостях я вкотре нагадала про це. Громадськість мене почула і підтримала. В січні 2020 року я звернулася з відкритим листом до міського голови та депутатів, його опублікувала газета «Кролевецький вісник», електронні видання. Лист знайшов підтримку Кролевецького краєзнавчого музею, відомих представників Кролевецького земляцтва в Києві, зібрав багато підписів серед громадськості. На превеликий жаль, депутати того скликання не встигли вийти на конкретне рішення. Це зробила нинішня міська рада, у грудні минулого року вона прийняла рішення створити музей Миколи Лукаша. Вже юридично оформлена будівля на території школи, в якій Лукаш здобував початкову освіту. Відбулося засідання робочої групи, куди запросили й мене, обмінялись баченням того, яким повинен бути музей. Якби не клята війна, яка виснажує всі сили, а головне – фінанси, то вже б робили ремонт приміщення. А поки що доводиться чекати і вірити в щасливу долю музею Лукаша і Кролевецької громади, звісно. Одне знаю точно: Україна переможе в цій війні, бо нам просто нікуди подітись – тільки перемагати.
Спільне фото після творчої зустрічі у Київському Будинку письменника.
– До чого тягнеться творча душа в час війни: до поезії чи журналістики?
– Я ще 2008 року взяла у своєї творчої душі слово, що вона тягтиметься тільки до поезії, на журналістику – табу. Але хто її розгадає, ту творчу душу. Пишу іноді під гарячу руку (добре, що хоч на холодну голову) в соцмережах, щось там коментую. Бо часом медійна неграмотність деяких людей просто шокує.
А ось поезія… У моїй останній (поки що) книжці «Своя дорога» (2023) перший розділ, який називається «За право бути!» – про героїчну боротьбу нашого народу з московитськими ординцями.
Мої вірші, написані з початку повномасштабної війни України за свою незалежність, опубліковані в чотирьох книгах альманаху «Нескорена Україна» (упорядниця – відома поетеса Ніна Шаварська).
Альманах об’єднав поетів із різних куточків України, які своїм поетичним словом борються з ненависним ворогом. І поки не закінчиться війна, мені писатимуться такі болючі вірші, з вірою в нашу Перемогу.
– Доводилося зіткатись не раз: ті, хто римує, вважають, що готові йти в журналістику. Як людина, яка змогла реалізувати себе у двох іпостасях, скажи, що повинен мати той, хто надумав бути журналістом?
– Талант – це раз. Уміння майстерно володіти українським Словом – два. Високу працездатність – три. Все життя навчатися – чотири. А п’яте – від людини залежить. Хтось зможе поєднувати в собі одночасно важкий труд журналіста і поета, а хтось – ні. І, що теж не другорядне, пам’ятати святе правило журналіста: що б не писав, не зашкодь істині.
– Чи є хтось у сучасній журналістиці, за ким ти слідкуєш і з кого порадиш брати приклад молодим?
– Після твого запитання відразу перед очима спливла фраза «яйця по 17». Майбутні журналісти можуть повчитись у журналіста-розслідувача Юрія Ніколова. Великий молодець. Серйозні теми піднімає. Тільки на закупівлях для ЗСУ такі оборудки розкручує, а ще ж – дорожнє крадівництво і т. д. Не дозволив крадіям роздерибанити величезні суми бюджетних коштів. Витримав стільки погроз. Порядний, чесний, стійкий професіонал, справжній борець за майбутнє України.
Ще я, наприклад, довіряю журналісту і письменнику Віталію Портникову. Також – нашому експерту-аналітику Віктору Бобиренку.
У нинішніх соцмережах дуже легко «підірватися» на «міні», тому, читаючи того чи іншого автора, намагаюсь не «наступити» на неї чи на ті самі «граблі». Телевізор уже років два не вмикаю, хай прикрашає інтер’єр. Радіо, правда, слухаю, коли щось там пораюся на кухні, іноді чую дуже цікаві передачі, зокрема, на історичні теми.
Історією України цікавлюсь усе свідоме життя. І що далі, то більше відкриваю для себе багато такого, що раніше замовчувалось чи перекручувалось. Мимоволі згадую тут переспів з Олександра Володіна в якійсь із моїх поетичних книжок:
Правда чомусь торжествує потім,
чомусь тільки потім.
Чомусь-таки торжествує правда.
Правда, потім.
Тільки вдумайтесь у цю гру слів…
Історію пишуть не тільки історики, але й журналісти. Бува, прочитаєш чи послухаєш щось і така досада на душі:
І це – епоха гласності?
Ні світлості, ні ясності.
Чи то мені пороблено?
Чи гласність недороблена?
Та що тут гадати. У важкі часи
Отак завжди. На перехресті
Учинків, совісті, путі.
Для когось вибір – справа честі.
Для когось – вигода в честІ.
Вірю в торжество чесної журналістики. І не колись там потім, а вже зараз. Бо тільки так можемо вистояти, вибороти, перемогти поряд із нашими мужніми воїнами і відбудувати українську Україну.
Спілкувалася Алла ФЕДОРИНА
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
