Життя часто веде нас не тими дорогами, які ми обирали на старті. Наталія Шутько за освітою педагог, але вже багато років її щоденна праця пов’язана з газетними шпальтами. Вона – головна редакторка газети «Наш край», що виходить у Липовій Долині на Сумщині. У непростих умовах війни Наталія зі своїми колегами продовжує тримати інформаційний фронт: збирає історії, висвітлює життя громади, підтримує зв’язок між людьми. Її слово – це підтримка для односельців, а газета – це простір правди, надії й довіри. Коли навколо тривоги й невідомість, Наталія продовжує писати.
Про шлях від педагога до журналістки, важливість місцевого слова, газетярство на межі виживання та особисті цінності Наталії Шутько – у нашій розмові.
– Як Ви вирішили обрати журналістику своєю професією?
– Це не я обирала професію, а вона мене. Я за професією педагог, філолог, випускниця Сумського державного педагогічного університету. Коли закінчувала навчання, у мене вже була маленька донька. Я родом із Краснопілля. У Липову Долину переїхала з чоловіком. Вчителем не працювала, але перше робоче місце у Липовій Долині було все ж таки у освіті. Завдяки моїй доньці та її комунікабельності, ми просто, йдучи селищем, знайомилися з різними людьми. Вона, бувало, то одного займе, то іншого. Саме через такі знайомства я потрапила у відділ освіти. На роботу мене запросив завідувач районним методичним кабінетом. Але у відділі освіти пропрацювала лише тижнів зо три – соціальним педагогом. Саме звільнялася посада на районному радіо: редакторка виїжджала за кордон. І засновники радіо у районній раді Липоводолинського на той час району шукали людину, яка могла б її замінити. Так я і стала журналісткою. Це був 2003 рік. Редакторкою районного радіомовлення пропрацювала десь трішки більше десяти років.
– Хто був для Вас першим наставником, який допоміг стати журналісткою?
– Конкретну людину я не назву, бо доводилося вчитися у різних людей. Передусім – у перших колег-радійників із інших районів, у кожного потрошки набиралася корисного. На той момент ще проводилися різні наради, де журналісти, керівники комунальних засобів масової інформації мали нагоду спілкуватися один із одним. Зараз таке буває дуже рідко. Це тільки якщо ти береш участь у прес-турі тощо. А тоді більше було нагод спілкування зі старшими колегами, тож і переймала якийсь їхній досвід. Якщо це радіо, то це – манера говорити; те, як людина подає матеріал, і ти відчуваєш, що воно тобі відгукується і подобається. Так і вчилася.
З колегами під час престуру, організованого Харківським прес-клубом, 2023 рік
– Якими були Ваші будні на районному радіо?
– Найбільше запам’яталося те, що я змогла сприйняти себе у ролі диктора. Було дуже незвично чути свій голос в ефірі. Коли ти просто говориш, то ніби звично сприймаєш свій голос, а по радіо – зовсім інше звучання, і я не могла до нього звикнути. Здавалося, що мені не подобається свій голос, і я думала, як люди його сприймають. Але почула багато позитивних відгуків, люди говорили, що їм подобається слухати мене.
Редактор радіо – це людина, яка пише, яка монтує і записує радіопередачу. На той момент це був касетний магнітофон, далі ті касети несеш на Укртелеком, звідки транслювали передачі.
Радіо було комунальною організацією і дуже залежало від бюджетних асигнувань, адже у маленьких районах не було великої потужності, щоб заробляти собі кошти. І коли ми вже не могли втриматися на плаву, підтримки з місцевого бюджету майже не було, то я звільнилася. Далі знову трішки працювала в освіті, головним спеціалістом. Потім, у 2017-му році, прийшла на посаду заступника редактора, а далі, коли наша редакція одною з перших роздержавлювалася, на загальних зборах колектив обрав мене директоркою нашого вже Товариства «Газета «Наш край». Відтоді я головна редакторка. Ось така моя журналістська стежинка.
– Які теми для Вас є особливо важливими?
– У будь-який час на першому плані завжди була людина. Й основна тема у нашій газеті – це життя людей у селі і життя самого села, його перспективи: освіта, культура, сільське господарство тощо. Але з 2014-го року героями наших публікацій стали учасники антитерористичної операції. У травні 2022-го року ми видали книгу нарисів «Війна й долі» про учасників АТО, але додали до них і героїв уже повномасштабної війни росії проти України. За книгу ми отримали спеціальну відзнаку від голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка.
Зараз теми наших публікацій – це волонтерство, наші захисники, допомога переселенцям і все з цього ряду. Також порушуємо проблемні питання, з якими до нас звертаються читачі, навіть попри те, що це не подобається місцевій владі. Окрім газети, завдяки участі в одному з проєктів Тернопільського прес-клубу, нам створили інформаційний сайт, а також маємо активну сторінку у Facebook. У нас збільшувалася кількість підписників і сприяло цьому висвітлення інформації у вигляді відео-рілсів. Хоча місцева влада й заборонила нам вести відеофіксацію сесій і засідань постійних комісій. Та завдяки новій формі подання інформації передплатниками газети стали багато молодих людей, які раніше нас не читали.
На тренінгові Сумського прес-клубу.
– Над чим Вам найскладніше працювати: писати, редагувати чи ухвалювати рішення як директорці?
– Я точно знаю найголовніше – мені подобається моя робота. За увесь час праці на посаді директорки у мене не було такого, щоб я зранку прокинулася і сказала, що не хочу йти на роботу, навіть попри те, що зараз ми переживаємо дуже важкі часи. Інколи відчуваєш моральне спустошення і через новини та події у країні, і після спілкування з мамами загиблих захисників, а також із самими захисниками. Окрім цього, наше товариство зараз відчуває тиск із боку влади: там не такий заголовок; там кажуть, що «ви маніпулюєте»; там говорять, що «ви розхитуєте ситуацію» тощо. Ускладнює нашу роботу також співпраця з Укрпоштою. Особисто у нас тираж непоганий, ми тримаємося завдяки нашій газеті. Та коли твій робочий день починається з дзвінків від передплатників про те, що їм не принесли газету вчасно, то це теж вибиває з колії. Найгірше, що може бути – це ситуація, на яку ти не можеш вплинути та виправити щось. Усе те, що залежить конкретно від тебе, ти робиш вчасно, але тобі підкидають палки в колеса.
Минулого року ми залучали грантові кошти. Це – завдяки тому, що коли мали трішки вільного часу, активно моніторили, куди можна подати грантову пропозицію. Писали заявки й англійською мовою, але щастить не завжди… Загалом, друкованій пресі зараз дуже важко вижити…
Коли я працювала на радіо, працівників у редакції газети було до десяти осіб. А сьогодні нас троє. І ми дуже універсальні. Ми докладаємо максимум зусиль для того, аби зберегти нашу газету, намагаємося йти в ногу з часом та нововведеннями. Курси з відеомонтажу для нашої сторінки у Facebook не проходили, – всього навчилися самі. Людмила Вертій – наша головна бухгалтерка, окрім основної роботи, працює з рекламодавцями. Також у нас є два краєзнавці, з якими ми співпрацюємо, – Петро Яковенко і Олександр Баклай, вони приносять нам рукописні свої дописи, історії сіл, різного народознавчого напрямку, і ці рукописи потрібно набрати. Цим також займається Людмила. Юлія Міщенко – наша кореспондентка, на плечі якої лягає написання великої кількості актуальних матеріалів. Я – і редакторка, і директорка товариства. Окрім того, верстаю нашу газету, відправляю в друк, загалом веду технічні питання. І головне – відповідальність за все товариство. Складні часи зараз…
Взагалі ми дуже потребуємо підтримки від держави. При роздержавленні кожному обіцяли певну фінансову підтримку від держави, але… Те, що ми заробили, те і наше, на сьогодні це і все.
Колектив редакції з місцевим краєзнавцем Олександром Баклаєм і письменником Василем Шклярем.
– Яку роль сьогодні відіграє медіа у маленькому містечку?
– Я вважаю, що дуже важливу, оскільки ми ще й єдине медіа в колишньому Липоводолинському районі. Ми дійсно тримаємо інформаційний фронт. Наприклад, зараз на сайті нашої місцевої селищної ради майже не надається тієї інформації, якої потребують місцеві жителі. Те, що висвітлюють там, – це переважно порядок денний якихось заходів тощо, і підкріплюється це красивим фото, – все! Ми ж намагаємося бути максимально чесними зі своєю аудиторією, не публікуємо замовних матеріалів різного жанру. Є проблема – про неї пишемо. Взагалі друковане видання є дуже важливим через те, що не кожен має доступ до Інтернету або сучасний телефон. І ті ж читачі старшого віку, які не володіють гаджетами, також заслуговують на те, щоб бути в курсі новин і мати об’єктивну, перевірену інформацію.
Наталія Шутько та Юлія Міщенко під час поїздки в с.Беєве, 2024 рік.
– Про кого з колег чи співрозмовників у Вас залишилися найяскравіші спогади?
– Кілька років тому існував «журналістський трикутник», він називався
«Михайлівська цілина». До нього входили журналісти з Лебединщини, Липоводолинщини та Недригайлівщини. І от саме ці зустрічі з колегами – найяскравіший спогад. Один рік ми зустрічалися на Липоводолинщині, наступного – на Недригайлівщині, потім на Лебединщині. Коли спілкувалися, ділилися досвідом у неформальній обстановці – ось це найцінніше було. Зараз вже такого немає через те, що зменшилася кількість людей у редакціях, фінансова сторона дається взнаки, ну і, звичайно, ситуація в країні.
– Якими принципами Ви керуєтесь у житті й у роботі?
– Я завжди намагаюся ставитися до людей так, як хочу, щоб ставилися до мене. Намагаюся завжди говорити людям правду, відверто, так, як є. Категорично негативно ставлюся до брехні; нехай це буде гірка правда, але вона буде об’єктивною та справедливою. Мені подобається, коли людина відважується критикувати і сказати те, що вона думає. Але для мене важливо, щоб ці слова йшли не від диванних критиків, а від людини, яка має певний досвід, чогось досягла у своєму житті і на яку я можу рівнятися. Я завжди відкрита до спілкування, порад, і не боюся навчатися чомусь новому. У людях для мене головними є відкритість, щирість, правдивість, згуртованість у колективі, бо ми є одним цілим механізмом.
– Розкажіть про моменти, коли хотілося залишити журналістику? Що змусило йти далі?
– Я по життю борець. Зазвичай люди змінюють сферу діяльності, коли наступають певні труднощі, втома, вигорання тощо. Але зараз, навіть ось це нерозуміння владою того, наскільки важлива друкована преса, не дає мені права залишити свою справу. Усі негаразди, які трапляються в нашому житті, загартовують мене і стимулюють іти вперед. Я знаю, що в нашій редакції ми працюємо самовіддано. До нас постійно йдуть люди зі своїми пропозиціями щодо написання матеріалів, ми маємо попит, нас читають, а отже, ми маємо право бути і працюємо недаремно.
Наталія Шутько з членкинями літературної студії ім. Федора Швіндіна (зліва направо) Валентиною Касьяненко, Надією Ралко, Катериною Сенченко.
– Що для Вас є найбільшою професійною та особистою перемогою?
– Те, що нам вдається зберігати наше друковане видання. Для мене і моїх колег це важливо. Нашій газеті у 2022-му році було 90 років, вона вже переживала війну. Мені дуже важливо зберегти цю газету, бо наші люди, щонайперше, заслуговують на те, щоб у селищі газета була. Я вважаю, коли є друковане видання, це підвищує імідж громади.
Наталія Шутько під час зустрічі з мешканцями в с. Подільки, 2024 рік.
– Чим сьогоднішня журналістика відрізняється від тієї, яка була 20–30 років тому?
– Якщо брати нашу газету, то вона кардинально змінилася. Тоді були такі часи, коли писалося переважно про владу, обов’язково – з її фото на першій сторінці. Було дуже багато матеріалів із канцеляризмами. Зараз наші матеріали виходять більше для людини і про людину, доступною, зрозумілою мовою. Як директор, я пишаюся тим, що наша газета стала живою, близькою до читача, наповненою справжніми історіями й актуальними темами. Це результат роботи нашої маленької команди, яка вміє слухати людей і говорити з ними однією мовою.
– Які риси справжнього журналіста мають залишатися незмінними незалежно від часу?
– Важливою рисою у нашому випадку є сміливість – здатність говорити про складне, ставити незручні запитання, захищати правду навіть під тиском. І, звичайно ж, слід усвідомлювати вплив слова та наслідки кожної публікації.
– Як Ви підтримуєте власну стійкість у складні моменти? Що допомагає триматися?
– Мені допомагає триматися на плаву, попри все, моя онучка, якій у липні
буде два рочки. Коли вона з’явилася у нашому житті, у мене світ перевернувся, вона вдихнула в мене життя. Коли відчуваю втому, виснаження фізичне чи моральне, просто беру вихідні й їду до онучки та дітей, і все знову стає на свої місця. А нещодавно в моєму житті з’явилася зумба – це справжня терапія. Із кожним тренуванням покращується не лише фізична форма, а й настрій. Непоганий спосіб відволіктися від турбот для мене й догляд за квітами. Обожнюю троянди й лілії.
Наталія Шутько з онучкою й донькою; внизу – на відпочинку напередодні нового 2025 року.
– Якщо б не журналістика – яку іншу справу Ви б обрали й чому?
– Однозначно педагогіка. Мені подобається ділитися своїми знаннями, спілкуватися з дітьми. Педагогіка – це моє. Ще, враховуючи специфіку роботи, доводиться багато читати, ознайомлюватися з законодавством, і право – це також цікаво. Тож, можливо, якби повернути роки, можна було б спробувати стати юристкою. Та це просто роздуми… У моєму житті є журналістика і наша газета, і нехай вони будуть завжди.
– Що для Вас означає бути щасливою людиною?
– Найбільшим щастям було б прокинутися зранку й прочитати, що закінчилася війна. Інше щось і на думку не йде. Раніше я б сказала: «Та, хотілося б поїхати кудись», чи ще щось. Ні, зараз зовсім не ті мрії. Я хочу, щоб все скоріше закінчилося, щоб наші діти жили під мирним небом.
– Яку фразу або цитату Ви могли б поставити як девіз свого життя?
– Для мене важливо завжди залишатися собою, не боятися падінь, а щоразу ставати сильнішою. Треба йти вперед, своїм шляхом, навіть тоді, коли вітер в обличчя.
– Що надихає Вас залишатися у професії стільки років?
– Людина. Наші читачі, з їхніми відгуками та оцінкою нашої роботи. Загалом надихає спілкування з різними людьми, про яких ми пишемо; які не дають нам розслабитися. Навіть ті люди, які критикують, – це також стимулює працювати, працювати краще.
Наталія Шутько говорить про проблеми з доставкою поштовиками газети «Наш край» із мешканкою с. Синівка Оленою Бережною, 2023 рік.
– Якби Ви могли написати лист собі – молодій журналістці на початку шляху, що б у ньому було? Можливо, якісь поради собі дали б, які зараз допоможуть журналістам-початківцям?
– Не зупинятися на шляху до своєї мети. Я завжди керувалася тим, що, якщо доля дає якесь випробування чи відчиняє тобі нові двері й ти вагаєшся, чи буде цей варіант кращий за попередній, – бери і пробуй. Ніколи не треба боятися приймати якесь рішення. Навіть якщо ти щось втратиш, натомість обов’язково прийде нове і, як правило, це нове є для тебе набагато кращим за попереднє.
Спілкувалася
Юлія ЛАЗОРЕНКО,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото з особистого архіву Наталії Шутько.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
