Усі, хто знає Олександра Качанова, скажуть, що це відкрита й неймовірно позитивна людина. Багатогранна і цікава особистість, яка поєднує в собі три любові – до спорту, до журналістики і до своєї Батьківщини.
Був учителем фізики та математики. А потім почав медійний шлях – у першій сумській ефемці «Топ-радіо». Багато років було «Діва-радіо». Та завдяки програмі «Шайба» знайшов себе саме у спортивній журналістиці. Сьогодні не зраджує улюбленій темі й на Суспільному Суми.
Олександр не просто висвітлює спорт, він створює інформаційне середовище, що дозволяє пишатися місцевими спортсменами та їх досягненнями, незалежно від масштабів їхніх перемог. Він переконаний, що кожна історія варта того, щоб бути почутою. Завдяки і його зусиллям, сумський спорт отримав помітну платформу в інформаційному просторі.
Його робота в ефірі відзначається не лише професійністю, але й людяністю, – він завжди прагне розкрити особисті історії героїв своїх сюжетів.
Ще Олександр Качанов – один із засновників «Українського славетного музею позорної кацапської недослави». Що це за музей, чому саме спорт і про інше – в нашому інтерв’ю.
– Які професії Вас приваблювали в дитинстві? Зазвичай у дітей їх може бути кілька. І як сталося, що врешті пов’язали своє життя з журналістикою?
– Я мріяв стати поліцейским (тоді – ще міліціонером) або водієм тролейбуса. Це були мої дитячі мрії десь до третього класу. Але вийшло, що став учителем фізики та математики. Вже через якийсь час став прийшов, спробував себе на радіо. Сергій Шепілов, головний редактор «Топ-радіо» дав добро. Ну і закрутився ведучим на радіо, і ось уже багато років займаюся спортивною журналістикою.
– А чому обрали саме спортивну журналістику?
– Так вийшло, що в 1997 році, коли я прийшов на «Топ-радіо», нам потрібно було зробити спортивну передачу. Ми з Володею Малимоненком зробили програму «Шайба». Він був ді-джей на радіо, але потім, на жаль, дороги наші розійшлися. Але я вдячне йому за все, за «Шайбу», за спілкування поза ефіром… На початку програма стосувалася більше формули-1, баскетболу та тенісу. Потім тематика переросла в площину саме сумського спорту. Було не важливо, за яку команду або кого представляє спортсмен, – найголовніше, що він родом із Сум. І я намагаюся розповідати про весь сумський спорт у всіх його проявах.
– А самі займалися спортом? Якщо так, то яким саме видом?
– У дитинстві, як і всі, грав у футбол. Але «непрофесійно». Був баскетбол в інституті. Потім все потрошку: бігав, грав у гандбол, хокей на траві, плавав… На жаль, зараз, за наполяганням лікарів, мені залишилися хода, велосипед і плавання.
Команда, 13 липня 2016 року
– Які ще теми Вас приваблюють і який досвід роботи в них?
– Колись була програма «Без краваток» на Діва-радіо, на яку до нас на радіо приїжджали гості-зірки. Ми брали в них інтерв’ю. Концепція її полягала в тому, що відомі люди Сум і не тільки Сум розповідали не про роботу, а саме про своє життя. Якщо, коротко, то найбільше мені запам’ятилися Марк Берфман – людина-скеля, Віталій Козловський – відкрита людина, Сергій та Сергій Страшненки – родина воротарів.
– Про Вашу роботу на радіо, мабуть, можна розповідати дуже багато. Власне, вважають, що «Діва-радіо» – Ваше дітище. Як виникла його ідея, що вдалося втілити і чи сумуєте за ним сьогодні?
– Зараз «Діва-радіо» вже немає, як і «Топ-радіо», на якому я починав працювати. Щось намагалися робити і, мені здається, що щось у нас і вийшло. Десь у 2016 році ми на «Діва-радіо» першими в Сумах перейшли на використання виключно українських виконавців. Потім наші шляхи з радіо розійшлися, не дуже хочу про це говорити. Але «Топ-радіо», «Діва-радіо» – це частина мого життя. І я ні про що в тому часі не сумую. Потім я звільнився з радіо та саме тоді мене запросили на телебачення.
– Чи виникають у Вас зауваження до своїх матеріалів після ефіру?
– Звичайно, завжди. Хочеться більше розповісти, не завжди це виходить. Іноді щось не так сказав, потім думаєш, що не потрібно було цього робити. Або хотів щось спитати, але не спитав, і починаєш думати, чому ти цього не зробив. Буває, запитання приходить вже після ефіру. Та й загалом немає меж досконалості.
– Аби таких дорікань було менше, які поради можете дати майбутнім колегам?
– Готуватися до ефірів, шукати цікавинки, які або ніхто не знає про вашого героя, або щось, що поки не дуже відоме. І головне: якщо це комусь цікаво, то обов’язково розкажіть про це іншим.
– А Вам давали поради в час Вашого становлення в професії?
– Не можу сказати, що мені давали саме поради. Біля мене були люди дуже цікаві, вони всі мене вчили, не усвідомлюючи того. Дехто вчив, як треба робити, дехто – як не треба робити. За це я вдячний усім, хто зустрічався на моєму шляху. Але виокремити когось не можу.
– Розкажіть про Ваші найважливіші проєкти. Чим пишаєтеся найбільше?
– Якщо візьмемо період «Топ-радіо» – то були 1997-2002 роки – це було одне життя, точніше, частина мого життя. Зараз зовсім інша. Тоді, звичайно, це була передусім спортивна програма «Шайба». Також фестиваль «Східно-музичний простір», який ми проводили в Сумах, і який востаннє відбувся на Театральній площі, на сходинках театру імені Щепкіна. На ньому зібралося п’ять тисяч осіб. Уявіть: із третьої години дня до майже опівночі тривав музичний фестиваль – це було круто.
Якщо взяти «Діва-радіо», то це вже згадана програма «Без краваток»…
А зараз… Я намагаюся розповідати про спорт навіть сьогодні. Коли війна, коли обстріли… Але ж наші спортсмени стають першими, хай другими чи навіть третіми. Мені здається, що це круто, саме зараз, у час війни.
– Які цілі Ви ставите перед собою в роботі? Це просто робота, на яку ти ходиш, чи якась ідея, чи місія? Чого Ви прагнули і прагнете досягти?
– Якщо зараз умнічати, розповідати, що це місія… То так, це – місія. Але, мабуть, це і просто робота, яка співпала з моїм хобі. А стосовно моїх прагнень, то це – просто розповісти людям про досягнення наших спортсменів. І кожного дня я це намагаюся робити. Тільки сьогодні в Сумах буде три заходи. Вчора було також три, в неділю, здається, шість. Про це все я хочу розповісти людям, щоб вони почули та трішечки попишалися своїми співвітчизниками.
– Які якості, на Вашу думку, допомагають бути успішним у журналістиці?
– Якби ще знати, що таке успіх в журналістиці… Може, скажете мені формулу? Просто треба робити, те що ти вважаєш за потрібне. Головне – робити це чесно.
– Ви сказали, що журналістика для вас це хобі. Що, окрім журналістики, можете назвати своїм хобі?
– Це точно не рибалка й не колекціювання марок. Колись це був футбол, зараз мені лікар забороняє бігати. Але дуже подобається спілкуватися з друзями. На жаль, ось вже на три роки мені гаспадин путін майже перекреслив це моє хобі. Будемо сподіватися, що найближчим часом Збройні Сили України його мені повернуть.
– Чула, що Ви причетні до створення музею «Позорної кацапської недослави» на Суспільному Суми. Як він виник, чи поповнюється зараз і чи має перспективу?
– Його офіційна, так би мовити, назва – «Славетний український музей позорної кацапської недослави». В перші тижні війни до нас приїздили люди на Суспільне та у Фонд «Суми», й хтось привіз перший казанок і каску. Каска, до речі, була ще радянських часів. З неї все і почалося. Потім наші журналісти їздили у відрядження, волонтери кудись їздили, приїздили військові – і кожен щось привозив.
Зараз музей розрісся до великої експозиції. Стосовно перспективи, то про це краще запитати у відвідувачів і спеціалістів. Мені, звичайно, хочеться щоб мої діти та діти моїх дітей, та ще і їх діти не забували, хто до нас прийшов, що нам приніс, і не забували, хто в цьому винен.
Експонатів там багато. Це і уламки всякого непотребу, які летіли на мирні міста й села Сумщини, це і зразки форми, зброї – від кулемету до куска іскандера. Музей поповнювався, але іноді матеріали йшли кудись на захід, де волонтери їх продавали, як сувеніри. Завдяки цьому музей приніс десь пів мільйона гривень нашим захисникам. Мені здається, це про щось говорить. І свідчить, що не дарма ми його створили, хай і спонтанно, й не дарма три роки показуємо його людям.
Музей «Позорної кацапської недослави»
– Яка найзаповітніша мрія після закінчення війни?
– Коли це станеться, це і буде відповідь на твоє запитання. Але найбільше зараз хочеться зустрітися з друзями, яких не бачив три роки.
* * *
Олександр Качанов – досвідчений спортивний журналіст, який заслужив повагу колег завдяки своїй професійності, відповідальності та відданості справі. У своїх матеріалах він послідовно висвітлює спортивне життя Сумщини, приділяючи увагу як професійним спортсменам, так і аматорам, зокрема ветеранам, спортсменам із інвалідністю, юнакам і дівчатам, які лише починають свій шлях. Його журналістські тексти вирізняються фактологічною точністю, добрим знанням теми та вмінням подати складне просто, але гідно.
Качанов не просто інформує – він розуміє потреби аудиторії та вміє показати людину за спортивним досягненням. Він не уникає тем, пов’язаних із викликами, що стоять перед спортсменами, – як матеріальними, так і психологічними. Особливістю його стилю є повага до героїв сюжетів, а також здатність подати емоційну складову подій без зайвого пафосу.
Як людина, Олександр виявляє себе як ініціативний, уважний до деталей та щирий у спілкуванні професіонал. У перші місяці повномасштабної війни він проявив себе як небайдужий громадянин: власноруч виготовив для колег шеврони з написом «Ми не панікуємо, ми робимо новини», що стало символом стійкості команди «Суспільного Суми». Це свідчить про його глибоке розуміння місії журналіста: не лише інформувати, а й підтримувати.
Олександр – журналіст, який поєднує професійну компетентність із людською чуйністю, а також щире прагнення розвивати спортивну журналістику як важливий інструмент формування здорового громадського середовища.
Спілкувалася Марина СТЕПАНЮК,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото – з особистого архіву Олександра Качанова та сайту Суспільне Суми.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
