О сьомій ранку в підвалі старого ангару вже чути металевий скрегіт. Тут, за металевими воротами зі слідами зварювання, починається день автоволонтерів – людей, які перетворюють купи іржавого заліза на техніку, від якої на фронті часто залежить чиєсь життя.
До гаража заходить Ілля. У цивільному бутті він – айтішник, батько двох дітей; у волонтерському – один із засновників команди, що займається ремонтом і відновленням машин для військових.
Працюють із травня 2022 року, після того, як Ілля разом із другом відновили і перегнали на фронт першу машину, куплену на донати. Спочатку вони лагодили техніку просто у дворі житлового будинку, але за три роки команда поступово розрослася – тепер у ній 14 волонтерів, серед яких професійні механіки, колишні військові, електрики, айтішники й навіть один вчитель фізики. Хтось постійно в гаражі, хтось допомагає, коли є можливість.
– Ми стартували як двоє хлопців із домкратом і набором ключів. А тепер це справжня майстерня, тільки без зарплат і вихідних, – усміхається Ілля, оглядаючи майстерню, – ми не маємо назви, не даємо реклами, не маємо сторінок у соцмережах. Нема часу цим займатися. Ми не шукаємо роботу. Вона нас сама знаходить.
Додам: усі хлопці максимально проти оприлюднення їх прізвищ: для чого піаритися, якщо працюють заради іншого?
…У руках Ілля несе кружку гарячого чаю і ключі. З «конвеєром» жартувати він любить, але в голосі чути втомлену серйозність. Перше і найболючіше питання: «Хто знає, що у нас сьогодні по світлу? Графіки якісь вже є?».
– …У нас тут постійний рух. За місяць робимо в середньому тридцять-сорок машин. Все, що їде на нуль чи ближче до нього, – має бути надійним. Там немає часу покопатися під капотом, – каже він, вмикаючи світло.
Лампи під стелею вихоплють із темряви десятки коробок із дрібними деталями, розставлених попід стінами. Посеред приміщення – три машини на різних стадіях відновлення: пікап із пробитим двигуном, «бус» зі зламаною ходовою і позашляховик із британського аукціону, який приїхав до них учора ввечері. Волонтери жартують, що «майже новий», але насправді, перш, ніж він зможе їхати на фронт, потребує кількох днів роботи майстрів.
О 8:00 у майстерні стає суттєво гучніше – приходять інші волонтери: хтось із них усе життя займається ремонтом машин, а когось війна спонукала опанувати нові навички.
– Я вже міг би сидіти на дачі, але якось не виходить, – усміхається найстарший член команди, 60-річний Микола Іванович, автомеханік зі стажем понад тридцять років, затягуючи гайку так швидко, ніби робить це із заплющеними очима. – Онучці кажу: «Дід ремонтує машинки для воїнів». Вона думає, що я супергерой.
Близько дев’ятої лампи в майстерні раптом моргають і згасають. Настає та сама тиша, яку всі тут ненавидять найбільше, – тиша без електрики. Вона несе з собою не спокій, а затримку, ризики і втрачений час.
– Світла нема. Готуємось до «режиму виживання», – кидає Ілля і дістає переносні ліхтарі з полиці.
Для них подібне – вже майже щоденна рутина. Без електрики стає – буквально! – темно, але головне навіть не це: зупиняється частина інструментів, неможливо працювати зі зварюванням, не заряджаються акумулятори шуруповертів і підʼйомників.
– Ми часто жартуємо, що в нас тут не майстерня, а печера. Але коли відключення затягуються на шість-вісім годин, уже не до жартів, – каже Ілля, підсвічуючи собі під капотом маленьким налобним ліхтариком.
Під час тривалих блекаутів команда працює в три світлові точки: одна переносна лампа, один потужний ліхтар і кілька телефонів, встановлених як імпровізовані прожектори. Замість рівного білого світла – тіні, що стрибають стінами, і вимагають подвійних зусиль, щоб не зробити помилки.
Темрява небезпечна. Одна неточність – і можна лягти вже не під машину, а у травмпункт. Тому темп падає, хоча всі стараються не втрачати годин.
Дизельний генератор тут є, але старий і «їсть» пального більше, ніж волонтери здатні назбирати щомісяця. Вмикають його лише тоді, коли треба зробити щось життєво важливе.
Бо ж фронт не чекає.
– Був випадок: нам привезли машину, яку мали повернути хлопцям уже через добу. А ми в той вечір сиділи без світла. Працювали до першої ночі, з генератором, який «димів», як паровоз. Але зробили. А потім сиділи тут до п’ятої ранку, бо ж – комендантська година… А потім на восьму знову зібралися, бо хлопцям обіцяли. Підвести не можна…
Темрява для них – не просто незручність. Це ще один фронт, на якому вони щодня виборюють додаткові години роботи. І попри все, майстерня не зупиняється.
– Війна ж не стає на паузу, коли у нас блекаут, – каже Ілля. – Тому й ми не можемо.
…До обіду гараж заповнюється запахом мастила. Хтось знімає старий бензобак, розтрощений осколком.
– Це авто ще могло б возити хлопців, якби не осколок. Але нічого, поставимо новий бак – і поїде, – каже Микола Іванович.
Доки чоловіки працюють, у ангар привозять ще одну машину – «L200» із фронту. Водій каже коротко:
– Якщо зробите завтра, завтра ж заберемо. Нам треба тримати напрямок.
У кузові – пил, шматочки землі й дві порожні аптечки.
Механіки затихають на мить – і в цій паузі видно, що тут працюють не лише з металом. По всьому гаражу натикаєшся поглядом на предмети, які не допомагають ремонтувати машини, але нагадують про справжню мету їх роботи. Це сувеніри від військових, фотографії родин, упаковка аптечки з наклейкою «Повернися живим», дитячий брелок на ключах із побажанням «Чекаю тата». Хтось кладе поруч стару флягу кави – її приніс боєць, який одного разу повернувся саме завдяки цим людям. Робота тут – не просто заміна гайки чи зварювання шва: це збільшення чиїхось шансів повернутися живим із чергового завдання.
О 15:00 – «перерва» на каву, що триває хвилин п’ять. Далі – знову «в бій». З’являються волонтери, які привозять закуплені запчастини, хтось скидає донат на карточку, хтось пригощає домашньою випічкою.
Після 20:00 у майстерні все ще чути удари молотків. День закінчується, але робота – ні. Механіки махають руками: «Та ми ще годинку». Ця «годинка» зазвичай розтягується до самої комендантської.
– Тут ніхто не дивиться на годинник. Ми ж не для зарплати це робимо, – пояснює Ілля. – Наша робота – щоб хтось інший мав шанс повернутися додому.
Ближче до одинадцятої ворота майстерні нарешті зачиняються. Команда розходиться темними вулицями – хтось додому, хтось на чергування, хтось просто поспати кілька годин. Вони знають: завтра знову буде метал, звук інструментів і ще одна машина, яка поїде на передову.
Роман СВИРИДОК,
магістрант кафедри журналістики та філології
Сумського державного університету
У рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики та філології Сумського державного університету «Герої мого часу».
