Українська мама. Ніжна душею, лагідна серцем. І разом з тим – міцна духом, незламна під тягарем життєвих випробувань. Вільна, сильна й незалежна, як сама Україна!
Ось така мама народила Україні чотирьох дітей, усіх наставила на правильну стежку в житті, зростила їх чесними й щирими. І, як виявилося, – патріотами України, які в тяжку годину випробувань сміливо стали на її захист.
Оксана Іванівна Гладун. На вигляд звичайна симпатична жіночка, з модною зачіскою, доволі стильна, працює в лісництві, мешкає з родиною на вулиці Садовій у Вільшані. А всередині в неї – ясне й тепле сонце материнської любові: всерозуміючої, всепрощаючої, всепоглинаючої –безумовної. Божої любові, якою люблять дітей. Разом із чоловіком Анатолієм Григоровичем, який працює водієм шкільного автобуса і який виріс у сім’ї з чотирма дітьми, Оксана Іванівна народила й виростила теж чотирьох дітей. В’ячеславу 33 роки, Роману 32, Ірині 24, Владику 13. Ось така різновікова компанія зібралася в одній родині. Тож матуся повинна бути в курсі проблем усіх дітей, які вже міняють і четвертий десяток років, і третій, і другий десяток. А мама все така ж молода, бо мамі треба бути в тонусі і в курсі.
Три покоління сильних жінок – Ірина, Оксана Іванівна і її мама Поліна Марківна.
Славик ще до повномасштабної війни прийняв чоловіче рішення – захищати Україну. В 2019 році підписав контракт. Служив раніше в 81 десантно-штурмовій бригаді, а тепер у 77. Десант – еліта війська, найбільш умілі, найбільш загартовані й витривалі, найбільш вмотивовані. Тому вони – весь час у пеклі.
Про рішення сина йти до війська батьки дізналися випадково. Славик у якийсь період став бігати, віджиматися, зайнявся своєю фізичною підготовкою. У дитинстві хлопець побоювався висоти, а потім переборов себе, як справжній мужчина. Стрибав з парашутом, має 8 стрибків. Ну, зміцнює здоров’я – і добре. Коли каже, що потрібна довідка про склад сім’ї. “Йду служити, – твердо мовив, – це мій вибір. У цивільному житті я себе не знайшов, піду до війська, може, там моя доля”.
Борці за волю України Нестор Махно і В’ячеслав Гладун.
Вячеслав Гладун брав активну участь в АТО. Населені пункти Зайцеве, Лисичанськ, Соледар, Лиман, Щастя, Сіверськ, Гуляйполе, Луганщина й Донеччина для нього не просто назви, а спогади, щільно заповнені боями, прильотами, пораненнями й втратами друзів. Заповненими тією неймовірно важкою й брудною роботою, назва якій – війна. Мало що розповідав Славик рідним. А то якось подзвонив додому й каже, щоб ввімкнули телевізор. Показували сюжет, в якому він розповідав, де куди прилетіло, які вирви зробило, і поділився мрією – на місці прильотів посадити сад. Уже тоді дуже хотілося миру, спокою, простої сільської роботи…
Молодший брат Роман випередив Славика в справі захисту рідної землі. Він пішов на контракт у 2016 році. Теж нічого не говорив рідним, кудись їздив, щось вирішував. Коли брат його батька каже: а ви знаєте, що ваш Роман у військкомат їздить? – Ні, не знаємо. Синок, правда? – Правда!..
Роман Гладун.
Так Роман Гладун став воїном 27 Сумської бригади, артилеристом, навідником на “урагані”. Був в АТО, учасник бойових дій. Бої, ротації, передислокації… Якось навіть у наших сусідських Великих Будках був деякий час. В 2019 році після закінчення контракту повернувся додому.
Того ж таки року Славик підбив на військову службу й сестру Іринку.
– Мала, – каже, – а ти доки сидітимеш?
Так Іра вивчилася на військового зв’язківця і стала служити в 58 бригаді. До 2022 року була в Торецьку, а з початком повномасштабного вторгнення її з двома колегами перевели до Конотопа, де вона тепер постійно.
Роман, відбувши 3 роки контракту, поїхав на заробітки під Харків. Там потрапив під москальську окупацію. Додому повернувся перед Новим роком, коли зміг вирватись. Зразу ж пішов до військкомату, підписав новий контракт. З 1 лютого відправили під Львів в “учебку”. Спочатку був під Миколаєвом, тепер не каже, де. Служить у 38 окремій бригаді морської піхоти на Донеччині. Дзвонить додому, коли може, пише: я живий, все нормально.
Славик говорив: живемо завдяки волонтерам, привозять нам усе. Він завжди на передовій, куди пошлють. Взимку був обморозив ноги. Поступово чутливість повернулася. 27 січня В’ячеслав був тяжко поранений. В телефонній розмові сказав мамі, що його відправляють. Куди і як – нічого не було відомо, ніхто рідним не повідомив. Самі шукали – і знайшли. В Краматорську трохи склали пораненого, а потім госпіталі: Дніпра, Києва, Івано-Франківська. В останньому – два місяці реабілітації. Немає нирки, частини печінки, права рука розроблена, осколок застряг у хребті, туманні прогнози щодо ходьби… А мужній десантник наполегливо тренується, всіма силами намагається прийти до норми, вперто говорить: дайте встати, і радіє, що рука зі вставленими залізяками з кожним днем все більш рухома і вже можна нею до обличчя дістати.
Весь час, просто з другого дня після поранення, поруч з ним надійна дружина Даринка. Мама Оксана Іванівна каже, що саме завдяки їй Славик захотів боротися за життя, з її підтримкою піднявся й успішно проходить реабілітацію.
Родом дівчина з луганської Трьохізбенки, служила медсестрою в 93 бригаді “Холодний Яр”. Молоді познайомилися в Полтаві, і війна не стала на перешкоді справжньому коханню. В екстремальних умовах усе швидше видно й зрозуміло чіткіше, без напівтонів і невизначеності. Недавно молода родина Гладунів поповнилася маленькою донечкою Богданкою.
Згадує Оксана Іванівна, скільки вона виплакала сліз, коли діти одне за одним вирішили йти служити, а особливо, коли настала черга Іри. А чоловік Анатолій Григорович сказав: це їхній вибір, їхнє життя, давай підтримаємо, бо хто, як не ми?
Захищає Україну і менший брат Анатолія Віталій Гладун. Як почалося повномасштабне вторгнення, сам пішов до військкомату і записався до війська. Коли Віталію пожалілися, що в Романа нічого не можна допитатися, дядько задоволено зазначив: о, цей такий, як я, цей нічого не скаже, а вам і нічого все знати!
Уже багато місяців кожен день у родині Гладунів починається однаково: обмін інформацією, хто з дітей обізвався, хто подзвонив, хто написав у телефоні. Постійна напруга, тривога. Коли москалі стояли під Конотопом, Іра поділилася своїми труднощами: обстановка складна, немає їжі й води, повна невідомість. Мама тихцем гірко плакала, а тато заспокоював: доцю, ти у нас сильна, все витримаєш і перебореш, уявляй, що ти стрункішаєш…
Всі діти родини – В’ячеслав з дружиною Дариною, Роман з дружиною Мариною, Ірина і Владислав.
Роман одружився з дівчиною з Білопілля, купили будинок в селі Баба на Недригайлівщині. Жити б собі молодій сім’ї та радіти, але… Коли чоловік пішов воювати, дружина Марина з місяць плакала невпинно. Свекри забрали її у Вільшану, доки не прийшла в себе.
Так, це важко. Це неймовірно важко. Але що поробиш – війна. І це ще питання, якій дружині гірше: тій, чий чоловік воює, чи тій, в якої ховається…
– Поранення Славика нам все життя перевернуло, – зізналася Оксана Іванівна, – стало цінитися те, що дійсно найважливіше в житті. Все на світі нічого не варте у порівнянні з життям і здоров’ям дітей. Я ж думала, що моїх не зачепить! А коли Славика поранило, картала себе: Господи, де ж я не домолилась?
– От з вашої родини служать два сини, дочка, невістка, чоловіків брат, – фактично, п’ять осіб. А є такі сім’ї, де ніхто не пішов на війну. Як ви до цього ставитеся?
– Хай вони собі живуть, як хочуть. То їхнє життя, їхній вибір, хай ходять чи ховаються, хай кожен робить те, що вважає за потрібне. А я пишаюся тим, що в мене ТАКІ діти, бережи їх Боже. Вони захищають Україну, і я горда тим, що вони зробили правильний вибір у житті!
Замість післямови.
https://fb.watch/lHIBG7QMum За цим посилання у мережі Фейсбук можна подивитися сюжет іванофранківських телевізійників про лікування в місцевій лікарні трьох поранених бійців, серед яких і В’ячеслав Гладун. Красивою українською мовою хлопці грамотно й розумно розповідають про пережите, мовби вони не солдати, а літератори. Роздуми їхні глибокі й пізнавальні, акценти розставлені відповідно, висновки зроблені логічно. Просто приємно слухати. Україну захищають глибоко вмотивовані патріоти – хіба можна їх перемогти?
Бажаючи хлопцям якнайшвидшого повного одужання, з радістю сприймаються слова лікаря: військові виздоровлюють набагато краще в порівнянні з цивільними, бо вони самі цього дуже хочуть. Процес одужання напряму залежить від натхненності – а цього у воїнів не бракує!
Жанна АБАРОВСЬКА
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
