Після початку повномасштабної війни в Україні сотні тисяч людей були змушені залишити свої домівки. Разом із ними – або, навпаки, без них – залишалися й домашні улюбленці. Хтось загубився в дорозі, когось покинули через неможливість евакуюватися з твариною, а хтось народився вже в притулку. У результаті – переповнені притулки, втомлені волонтери та долі, які чекали на другий шанс.
Попри всі труднощі воєнного часу, знайшлися ті, хто не побоявся взяти на себе відповідальність за життя іншої істоти. У цьому інтерв’ю ми розповідаємо історії трьох людей, які всупереч страху, невизначеності й постійній тривожності подарували дім собакам із притулку. Їхній досвід — це не лише про любов до тварин, а й про витривалість, емпатію та силу людей, які здатні дарувати турботу навіть у найтемніші часи.
Героїні поділилися своїми емоціями, труднощами перших місяців адаптації, особливостями характерів своїх підопічних, а також тим, чому саме тварини з притулку — це про вдячність, відданість і безумовну дружбу.
ЮЛІЯ ТА ВЕГАС
Юлія Мендрик давно підтримує притулки для тварин: приносить корм, робить донати, приходить на вигули, бере тварин на перетримку. Вона – одна з тих небайдужих, чиє життя тісно пов’язане з порятунком хвостатих. У її родині вже юули кілька котів і собак, кожен із яких має свою історію. Але війна і переїзд до нового будинку дали поштовх до того, щоб зробити ще один крок: взяти собаку з притулку.
Одного дня в стрічці соцмереж вона побачила Вегаса – білосніжного аргентинського дога з сумними очима. Але після короткого онлайн-дослідження сім’я вирішила: пес не для них.
Вегас у вольєрі в притулку.
«В інтернеті писали, що аргентинський дог – це порода, яка не дуже любить дітей. А в нас їх кілька, тому ми вирішили, що Вегас – не наш варіант», – розповідає Юлія.
На той момент у родині Юлії вже жили чотири коти і дві собаки. Один пес – щеня, яке виросло з ними, інший – врятований тер’єр, відданий їм військовими. Чоловік хотів ще одну собаку, Юлія погодилась, але з умовою: тільки з притулку.
«Ми купували приватний будинок, і чоловік давно мріяв про стафа або буллі. Я погодилась лише за умови, що тварина буде з притулку. Бо це не тільки ще одна тварина в домі – це ще одне врятоване життя».
Сім’я приїхала до притулку з наміром познайомитися з іншим собакою, не з Вегасом. Але доля вирішила інакше.
«Волонтери притулку все ж таки повели нас до Вегаса, бо той собака, до якого ми йшли спочатку, виявився доволі агресивним. Ми підійшли до вольєру Вегаса, наш трирічний син просунув руку до нього – а той її облизав. І все – це було кохання з першого погляду».
Син Юлі з Вегасом.
Поява Вегаса в родині Юлії змінила життя не лише тварини – вона стала новим рівнем відповідальності, емоцій і зв’язку, якого годі й шукати в описах порід чи статтях із порадами. Але тепер щиро каже: жодна з її собак не має того зв’язку з людиною, який є у Вегаса.
«Я завжди з великою недовірою ставилася до так званих «бійцівських» порід. Але Вегас – це найдобріший і найрозумніший хлопчик. Це космос, а не собака», – посміхається вона крізь сльози.
Особливо сильно зв’язок між Вегасом і Юлією проявляється під час обстрілів. Вегас боїться вибухів: тулиться до ніг, гавкає, ховається. Але при цьому захищає. Юлія згадує вечір, коли вони лише вийшли на прогулянку і над головою пролетів і зовсім поряд упав ворожий дрон.
«Я дуже злякалася, бо вдома залишились діти: доньці 17, сину чотири. Вибух був гучний і близько. Від стресу я пів дороги плакала, а Вегас весь час повертався, тулився до мене, облизував обличчя. Хоча зазвичай він незалежний, на прогулянці – сам по собі».
Її слова підтверджують, що для багатьох українців тварини стали справжньою емоційною опорою – стабільною частиною світу, що постійно змінюється.
«Коли мене «нагрібає», йду до Вегаса обійматися. Він такий величезний і лагідний. У мене є ще п’ять собак, але лише він він володіє магією «заземлення».
Окрема, болісна частина цієї історії – минуле Вегаса. Колись Юлія випадково зустріла його попереднього власника. Так вона дізналася, що пес жив на фермі у Великому Бобрику, куди його кілька років тому привезли з-за кордону – Лас Вегасу. А потім… війна, втеча хазяїна і рік на ланцюгу на фермі з чужими людьми – побитий, голодний, зневірений…
Вегас одразу після прибуття в притулок.
«Його били, майже не годували. Коли ми його побачили в притулку, це був сумний, зраджений пес. А тепер – улюблений і захищений».
Уже відгодуваний волонтерами притулку.
Адаптація була непростою. На перших прогулянках Вегас тягнув повідець, кидався на інших собак і тримав голову низько – як у тварини, яка не знає, що таке довіра.
«Ми сподівалися подружити його з іншими нашими собаками, навіть гуляли з Тесою разом. Але одного разу вона різко побігла до мене, і він сприйняв це як загрозу. Дуже сильно її порвав. Ми її вилікували, але з того часу більше не гуляємо разом. Це важко, але це теж частина відповідальності».
І все ж, навіть попри всі виклики, Юлія не шкодує.
«Тварини рятують нас. Від депресії, самотності, суму. Щоденні прогулянки, годування, догляд – це рутина, що тримає. Вони – це безмежна любов. Він навіть підкорив мою маму. Вона як перший раз його побачила, то плакала і кричала, що ми з розуму зійшли таке теля в дім взяти. А тепер смаколики йому носить».
З родиною.
Юлія не приховує: війна змушує сумніватися у завтрашньому дні. Її найбільший страх – евакуація.
«Не дай Боже доведеться їхати… У нас немає авто. Також складно знайти житло, бо нібито ж мають бути орендатори без дітей і тварин, ходити по хаті в бахілах… Це єдине, що мене турбує».
ОЛЕКСАНДРА ТА САННІ
Деякі зустрічі не заплановані, але вони змінюють усе. Саме так сталося з Санні, чорною метискою спанієля. Теперішня господиня вперше побачила її випадково, коли прийшла до притулку віддати м’ясо. Це була не волонтерська ініціатива і не пошук другої собаки. Просто погляд, що затримався на очах, у яких було занадто багато смутку.
«Я проходила повз неї – і побачила ті сумні очі. Мені так шкода її стало. Тоді ще не була активною волонтеркою, навіть не знала, які ще собаки є в притулку. Але вже тоді зрозуміла – думаю саме про неї».
Санні в притулку.
Вдома в Олександри Криштоп вже була старша собака, 13-річна; друга у планах не значилася. Були навіть спроби прилаштувати Санні батькам, адже у них недавно помер улюблений пес, і дівчина сподівалася, що нова тварина допоможе їм оговтатись. Але зрештою вона залишила Санні в себе.
«Тепер я навіть не уявляю себе тільки з однією собакою!» – усміхається Олександра.
Дві собаки Олександри.
Дорога до нового життя не була простою. Перша прогулянка в притулку: собака тягне, Олександра летить за нею. Реакція на старшу домашню собачку: спочатку байдужість, потім – агресія. А ще – страх перед усім: звуками, рухами, навіть пилососом. Та найбільше – перед чоловіками.
«Дівчата в притулку розповіли, що до цього Санні була в іншому притулку, де тварин не годували, і вони просто помирали від голоду. Їм навіть доводилось їсти тих, хто вже не дожив. Її, ймовірно, били, і, скоріше за все, це були чоловіки, бо вона страшенно боялася всіх, хто чоловічої статі. Тепер уже стала спокійніша…»
Життя після притулку теж не стало миттєво райдужним. Перші тижні були хаосом: купи на ліжку, калюжі на підлозі, мокрі лапи на килимі, зірвана шторка у ванній, сльози, сумніви, виклики. Та господарка не зупинилася.
«У Санні була агресія на старшу собаку, вона не була привчена до того, щоб ходити в туалет на вулиці. Але ми звернулися до кінолога, і вже за місяць ситуація помітно покращилася. Щось повністю зникло, щось залишилося на мінімальному рівні. Життя стало комфортнішим для всіх».
Про підтримку Сані її господарка говорить просто: «Складно сказати, що вона прямо мене підтримує. Але коли мені сумно, я просто глажу їх, тішу – і якось стає легше. Це, мабуть, і є підтримка».
Олександра.
Наостанок Олександра чесно попереджає тих, хто думає про собаку з притулку: «Треба бути точно впевненими в своєму рішенні. Бо собаки з притулку мають свої історію, і майже в усіх вона сумна. Також треба бути терплячими і люблячими. Мені знадобився десь місяць, щоб з боязливої, агресивної собаки вийшла мила, добра (іноді – ні), лагідна собачка. Але рекомендую брати собаку з притулку/з вулиці, бо вони будуть вдячні за це все їх життя!»
ОЛЕСЯ ТА РОУЗІ
Роузі не має яскравих плям на шерсті, не володіє рідкісною породою і не виглядає як «собака з Інстаграму». Олеся Кудіна обрала її, бо розуміла, що в такої собаки, як Роузі, дуже мало шансів на сім’ю.
«Я волонтерила в притулку понад два роки. Роузі привезли з Авдіївки, їй було п’ять-шість років. Вона не була «породистою», мала звичайну зовнішність, тож шанси на її усиновлення були дуже маленькими. Саме тому я вирішила забрати її до себе, переїжджаючи з Сум до Києва. Я знаю, як важко притулкам прилаштовувати таких собак, і була впевнена, що їй потрібен шанс».
Ставлення до розплідників у Олесі дуже категоричне: «Я проти розплідників, особливо в умовах війни. В Україні безліч тварин у притулках або на вулиці. Купуючи собак із розплідників, ми підтримуємо експлуатацію тварин. Тому я завжди за те, щоб допомогти тим, хто вже чекає на свій шанс».
Роузі в притулку була сильно засмучена та мала жахливий вигляд – шерсть не доглянута, вигляд зовсім нещасний. Олеся вирішила зробити все, щоб полегшити адаптацію собаки в себе вдома.
Олеся з Роузі у притулку.
«Спочатку вона сиділа на ланцюгу в притулку і була зовсім іншою, ніж зараз. Я взяла її вигуляти і одразу зрозуміла, що це найдобріша собака в світі. Почала вчити її базовим командам, щоб було легше під час переїзду, зводила на грумінг…»
Життя з Роузі не минало без труднощів. І хоча собака не була сильно налякана, як інші після пережитих стресів війни, їй все одно потрібно було звикати до нового оточення, в тому числі й до міста. «Кожній собаці потрібен час на адаптацію. Перші тижні вона стресувала, боялася заходити в ліфт, боялась інших тварин. Були і проблеми з туалетом, тому навіть довелося колоти укол для розслаблення м’язів».
Після того, як Олеся забрала Роузі, вона почала помічати зміни у собі: «Моя алергія на шерсть майже зникла! Мала її все життя, але тепер організм просто звик. Ніяких пігулок, це якась магія!» – сміється Олеся.
Олеся теж поділилася своєю порадою для тих, хто думає взяти тварину з притулку: це – не просто благородний вчинок, а велика відповідальність. «Я рекомендую просто брати тварину, навіть якщо у вас немає стабільної роботи чи житла. Це може стати додатковим стимулом і відповідальністю для вас. Проте, найголовніше – бути готовими і відповідальними. Перед тим, як взяти собаку, запитайте у волонтерів про все, що вас турбує, і обов’язково віддавайте їй свою любов і терпіння. Це допоможе і вам, і їй».
* * *
Історії Юлії, Олександри й Олесі – це більше, ніж просто розповіді про людей і їхніх собак. Це – про здатність бути сильними, коли страшно; турботливими – коли болить; люблячими – навіть тоді, коли сама потребуєш підтримки. Собаки з притулку не завжди приходять у дім ідеальними, але з часом саме вони стають джерелом безумовної любові, стабільності й внутрішнього тепла. У часи, коли світ навколо ламається, прості речі: щоденні прогулянки, годування, турбота, – стають рятівною опорою. І що найважливіше – у цій взаємній підтримці рятуються обидві сторони.
Мілена ЯЦЕНКО,
студентка Машинобудівного фахового коледжу
Сумського державного університету
