На годиннику ранок, я прокидаюся від звуку будильника. Рука тягнеться до телефону, гортаю новинну стрічку і, як зазвичай, вмикаю подкаст або радіо, які вже закріплені ярликами на екрані телефону.. Так, так…ви не помилилися. У цьому є свій шарм ранкової рутини.
Хто вони? Люди, яких ми не бачимо, а тільки чуємо? Давайте поговоримо про радіо. А саме – радіо Охтирки, місцеву радіоведучу та її команду. Заглянемо за лаштунки робочого процесу й дізнаємося, в чому ж вона, магія радіо…
«Делікатність, скромність і відповідальність». Саме так почала свою розповідь про радіоведучу та керівника КП «Телерадіокомпанія «Охтирка» Світлану Терешкову представниця Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення в Сумській області Лариса Якубенко .
– Професійна людина, яка чимало робить для Охтирської громади, – говорить Лариса Якубенко. – Її радійний голос викликає довіру: раніше такі голоси ставили спеціально, а у неї свій унікальний тембр. Ви ж знаєте: якщо для телебачення важлива картинка, для газети – слово, то для радіо – звук і голос. І у Світлани виходить викликати довіру і донести інформацію, адже вона зі своїм слухачем на одній хвилі.
Вона – одна з перших, хто перевів радіо із проводового в FM формат.
Особливої уваги заслуговує робота їхнього радіо під час повномасштабного вторгнення. Війна застала їх у студії; працювали навіть тоді, коли в Охтирку входили танки. Саме вони першими давали в ефір звернення міського голови Павла Кузьменка, ще якийсь час виходили в ефір, але пізніше змушені були припинити мовлення. Ну, і разом зі своїми колегами Світлана Миколаївна весь час була у місті й всіляко допомагала.
Врешті їхня команда першою на Сумщині відновила мовлення після деокупації. Після відновлення вони удвох з Віктором Дмитровичем, колегою Світлани Миколаївни, продовжують кожен день наживо виходити в ефір.
Такі маленькі, локальні радіостанції – це професіонали, які роблять свою справу навіть у екстремальних умовах.
9 ранку. Охтирка. Сонечко. Відрядження… Встаю біля гімназії, беру мобілку, щоб зв’язатися з майбутньою співрозмовницею, і в цей момент зустрічаюся поглядом із незнайомою мені людиною. Чомусь розумію: саме вона мені й потрібна. Світлана Миколаївна Терешкова – радіоведуча, керівник і голос «Телерадіокомпанії «Охтирка». Щира посмішка, обережно зібране волосся, а збоку на кофтинці красується гарненька брошка. Наш, точніше, мій ранок починається з горнятка кави у місцевому кафе. А ось у Світлани Миколаївни ранок почнеться пізніше, після ефіру, адже голос треба берегти, а відповідальність перед глядачем за якість ефіру і «чистого» голосу залишається на її тендітних жіночих плечах. Ми починаємо нашу розмову – про дитинство…
– Як Вам згадується дитинство – в епізодах, відчуттях – щось найтепліше, щось, може, прикре?
– Спогади про дитинство найтепліші – завжди були і є. Дитинство це у першу чергу спогади про батьків. Найбільше гріє душу, що я мала і маму, і тата, і сестра молодша ще є. Я вважаю, що моє дитинство було щасливим. Ми мали можливість ходити до дитячого садочка, навчалися у школі, далі… завдяки тому, що були такі батьки, які хотіли тільки кращого. Світла їм пам’ять! Ще згадую…хммм… Та все гріє душу! З роками згадую навіть частіше, бо сама вже бабуся, маю двох онучок, яким постійно щось розповідаю або вони мене розпитують. А ще спогади дитинства – це спогади родинних традицій. Найбільше пригадуються гостини, які були у бабусі й дідуся. Все це зараз згадується частіше, і ти ніби переоцінюєш життя.
– Ваші батьки приділяли Вам багато часу? Ким вони працювали?
– Батьки дуже багато працювали. На першому місці була робота, завжди там були активні. І мама, і тато закінчували технікум і мали середню спеціальну освіту, але за своїми спеціальностями ніколи не працювали.
Мама працювала на взуттєвій фабриці, розкрійницею, була комуністом, досить відповідальною людиною і працювала «на відмінно». Свого часу навіть отримала нагороду – орден Трудового Червоного Прапора. Тоді це вважалося великою заслугою. Вона понад 30 років пропрацювала на цьому підприємстві.
Батько був водієм, найбільше часу пропрацював на підприємстві «Промзв’язок». Це відомий промисловий об’єкт у нашому місті, тоді це був завод всесоюзного значення. Там працювали і дідусь, і батько. А закінчував свою трудову діяльність, працюючи у нафтовиків, теж водієм.
Але дефіциту любові у нас не було! Увагу завжди нам приділяли, вирішували всі питання разом із нами. Нас, дітей, залучали до будь-яких рішень, аби це була спільна думка. Возили у різні міста, ми постійно відвідували музеї, тоді це було «по-модному». Згадую поїздки, пов’язані з бабусею. Коли вона вийшла на пенсію, присвятила багато часу мені й намагалася повозити скрізь. Найбільше чомусь подобалася Полтава і їхній краєзнавчий музей.
– Що найважливіше Ви взяли від батьків? Що вони Вам передали таке, чим користуєтеся і зараз?
– Відповідальність і «робота перш за все», як завжди говорили вдома. Є завдання, які ти повинен виконати. Ці принципи у мене є, і розумію, що це не завжди правильно, але розуміння приходить із віком, ну, тому до своїх дітей в деякій мірі намагаюся бути поблажливою. Має бути «золота середина».
– Яку спеціальність Ви здобули в університеті?
– Я не фаховий журналіст і дуже далеко була від цієї професії. Я дошкільник, як у нас говорять. Завжди мріяла працювати з дітьми. Коли відвідувала дитячий садок, ми дуже любили свою виховательку, її звали Ліда Яківна Колесник. Чарівна жінка, високоосвічена, вихована. До речі, вона була родом із охтирських купців, але дізналися ми це вже потім…
Також мені подобалася завідувачка нашого дитячого садочка Валентина Григорівна Білецька. Світла їм пам’ять! Надзвичайно талановиті педагоги, чарівні жінки, й слугували нам взірцем. Ще в ті роки з’явилася мрія, що буду вихователькою. Навіть хлопчики були, які мріяли про те, що теж будуть вихователями у дитячому садочку. Уявляєте? Ось таке було виховання. Далі я майже здійснила свою мрію і сімнадцять із половиною років пропрацювала у школі з молодшими школярами.
Ми перериваємося й вирішуємо йти туди, де відбувається найцікавіше, – у студію. Поки минаємо квітучі весняні вулички Охтирки, Світлана Миколаївна розповідає деякі історичні відомості й показує мені їхнє невеличке місто, адже тут я вперше. За розмовою не помічаю, як приходимо до студії. Аж тут емоції мене переповнюють: те, що бачу, – це раритет, справжня історія. Мільйон кнопок, звукове обладнання – майже древня апаратура… А найцікавіше – воно усе працює! Роблю кілька кадрів і ми продовжуємо нашу розмову про радіо саме у радіостудії.
– Ви обрали радіо чи радіо обрало Вас?
– Далі були 90-і, скорочення, а я працювала не зовсім за фахом, бо дошкільниця. І так з’явилося радіо… випадково. Моя подруга почула, що на радіо запрошують ведучу програм. Вмовила мене піти на кастинг, ну я і пішла. Він відбувався у школі номер один. Йшла з великим страхом, бо не відчувала в собі такої сили та можливостей; для мене це було щось нове і незрозуміле. Але шукати роботу потрібно, тож вирішила спробувати.
У студії мене зустрів Віктор Дмитрович Брень, саме він оголосив конкурс на посаду. Відразу спробували мій голос за мікрофоном і дали редакційне завдання: написати інформацію про навчальний заклад, який знаходився неподалік, а саме про Охтирську гімназію. Я не гаяла часу, зустрілася з директором навчального закладу. Мені все показали, розказали, як працює гімназія, як навчаються дітки. Ще директор розказувала історію приміщення, деталі його створення.
Послухавши, написала інформацію і принесла на перевірку. Віктор Дмитрович подивився, перевірив, – сподобалося, і так я вже залишилася на радіо. Це був грудень 1997-го. А вже у 98-му розпочала активно працювати районна редакція радіо Охтирщини й мене взяли на посаду кореспондента, ведучої програми радіо.
Редакція пропрацювала недовго через брак коштів, тому у мене була невелика перерва у журналістській діяльності. А коли вже у 2004 році створили комунальне підприємство «Телерадіокомпанія «Охтирка», мене запросили на таку ж посаду. Працюємо дотепер…
– Чи не важко було говорити «чистою» мовою?
– Досвід роботи допоміг. Мені пощастило: не доводилося переходити на російську. Завжди говорили звичайним «охтирським суржиком». У Харкові, коли навчалася, теж українською говорили й проблем не було взагалі. У мене була вчителька Неля Йосипівна Степанова, викладачка української мови. Вона мене вчила писати, між іншим, під її керівництвом я почала готувати свої перші дописи до районної газети «Прапор Перемоги». Чомусь їй хотілося, щоб я була журналісткою, вона мені так і говорила. Але це було дитинство і залишилося на рівні шкільних мрій. Як тоді здавалося.
– Яким був перший робочий день та перші ефіри?
Світлана Миколаївна посміхається, примружує очі і продовжує говорити.
– Пам’ятаю… Мій перший робочий день був уже за мікрофоном і найскладніше було – здолати страх. Віктор Дмитрович говорив, що, якщо щось не вийде, – ми перепишемо, адже тоді це була робота на проводовому радіо. Дуже підбадьорював, але тоді ці слова не чулися, адже хвилювання брало вверх. Проте спробувала – все вийшло.
Це були ранкові випуски, які виходили о 6:15, ми працювали у записі, тож це були дані на день, літературна замальовка, твір про природу. Намагалися обирати найактуальніші теми, аби люди могли почути зранку нове. Коли йшла на роботу, завжди думала, про що ще можна розповісти громаді.
– Що в роботі було найскладнішим, може, зовсім неочікуваним для Вас?
– Таких ситуацій було чимало, бо радіо це ніби «трамвайчик», який рухається. Змінювалися формат роботи, теми, були постійні адміністративні зміни, й це ускладнювало роботу.
Постійно доводилося пояснювати, наскільки потрібне радіо нашому слухачеві, адже ми повністю залежимо від фінансування. Воно здійснюється через надання інформаційних послуг установам і закладам бюджетної сфери громади, іншим замовникам за відповідну плату – від вартості однієї хвилини ефірного часу. А громаді завжди було складнувато виділити кошти на радіомовлення.
Найскладніший пригадується момент, коли нас, працівників радіо, запитували «чи ви потрібні громаді?», а потім зверталися до громади «чи потрібне радіо?». Тоді містом керував Олександр Цілуйко (секретар міської ради, який виконував обов’язки міського голови). Так ось на черговому зібранні у «Будинку молоді» зібрали людей поважного віку, не пригадаю, з якої нагоди, але якраз – наша слухацька аудиторія. А я була у залі й записувала подію, аби потім дати інформацію в ефір. І коли Цілуйко звернувся до присутніх із запитанням «чи потрібне Вам радіо?» – це запитання мене вбило… Тут пауза секунд 30 і лунає гучне: «Потрібне! Обов’язково потрібне!» – і аплодисменти. Тоді у мене навіть сльози виступили на очах. Ми зрозуміли, що ми дійсно потрібні людям, нашим слухачам.
– Які особливості роботи на радіо з огляду на інші медіаплатформи – телебачення, інтернет?
– Думаю, що важко порівнювати з такими платформами, особливо з інтернет-медіа. Хоча у нас теж є і сторінка на Фейсбук, і канал у Телеграмі, але це щось інше, більш сучасне, креативне. Ближче до людини, до слухача – радіо: воно було, є, і впевнена, що буде і надалі. Ми відчуваємо зв’язок зі слухачем, коли ведемо передачу, це вже я можу сказати впевнено, пропрацювавши багато років, отримавши досвід – цей зв’язок є! Він потрібен як слухачеві, так і працівникам радіо. Якщо ми щось сказали не так, нам обов’язково зроблять зауваження, зателефонувавши за кілька хвилин після випуску, якщо навпаки – обов’язково подякують.
– На Вашому професійному шляху було чимало людей, знайомих, колег. Хто, можливо, відіграв найбільшу для Вас роль або став близьким?
– Ви знаєте, на радіо в принципі небагато було колег, вони були й залишаються. Найдовше я працюю з Віктором Дмитровичем Бренем – корифеєм радіо і не тільки в нашому місті, а і в області. Він видатний охтирянин, інженер, новатор, завідувач відділу радіоінформації КП ТРК «Охтирка». Ми з ним працюємо постійно. Це людина, з якої розпочалося моє радійне життя. Вміє підтримати ствердним словом: «Все добре, не звертай увагу, йдемо вперед». Вміє критикувати по ділу, доводити свою думку і переконувати. Я йому вдячна за те, що майже 20 років на радіо пролетіли, як один день. По суті, радіо в моєму житті почалося з нього, з Віктора Дмитровича. Дякую йому!
Світлана Терешкова та Віктор Брень.
«Телерадіокомпанія «Охтирка» починала роботу під керівництвом Миколи Григоровича Байстрюченка. Він був досить вимогливою, професійною людиною, був не тільки директором, а й ведучим. Разом вели програми. Теж підтримував і намагався завжди заспокоїти. В ефірі, якщо доводилося працювати, з ним було комфортно.
Далі змінювалося керівництво, і свого часу працювала з Іриною Іванівною Журило, теж директоркою, надзвичайно талановитою, творчою особистістю, яка вміла написати й представити матеріал. Тоді у компанії ще була газета, тож Ірина Іванівна писала й у газету, й іноді готувала частину деяких радіовипусків.
Згадую добрим словом і директорку Аллу Борисівну Козловську, яка теж працювала на радіо. Завжди підтримувала словами «все вийде». Це дуже важливо для ведучого: коли готуєш передачу і тебе підтримують, то хвилювання відходить на другий план. Як ведучі ефірів ще працювали разом з Віталієм Миколайовичем Трикозом, талановитою людиною, у студії з ним було легко. Після роботи на радіо він пішов працювати у музичну школу, бо за професією Віталій – актор. Театральна студія музичної школи була у його руках і він має багато учнів, тому при нагоді завжди його згадуємо в ефірах і, я впевнена, йому переказують вітання. Він зараз захищає нашу Батьківщину… Я вдячна колегам за досвід, роботу і життєві труднощі, які долали разом.
– Чи змінився формат роботи після повномасштабного вторгнення? Розповідають, що коли почалася війна і росіяни вже стояли поруч Охтирки, ви продовжували проводити ефіри?
– Формат нашої роботи дійсно змінився. Про початок повномасштабної війни я почула по радіо, яке у мене біля ліжка на тумбочці. І було десь 05:33, чую повідомлення про вторгнення. Злякалася, переглянулися з чоловіком і запитала «можливо, це навчання?» – на що у відповідь почула: «Ти поглянь на годинник, яке навчання». Так, завжди мовлення починалося о шостій ранку… Почали щось думати, телефонувати рідним. Повного усвідомлення не було, але зібралися і пішли: чоловік на роботу, я – у міську раду. Була купа народу, хвилювання переповнювало кожного, і це було видно неозброєним оком. У сесійній залі були керівники усіх підприємств, військові, міський голова. Перш за все йшлося про те, як організувати роботу в місті. По завершенню наради я підійшла до міського голови Павла Петровича Кузьменка, сказала про те, що потрібно звернутися до охтирян. Він погодився і ми швидко поїхали на студію. Відразу зробили звернення, домовилися, що будемо передавати його щогодини. У випадку чогось важливого він міг приїздити й здійснювати пряме включення. Ось так ми й працювали. Вже десь опівдні зрозуміли, що працювати доведеться довго і зі студії ми не підемо. Мали можливість запастися водою і деякими харчами. Зв’язок «лежав», виходили в ефір і на проводову мережу, знову ж таки не розуміючи добре, що відбувається у місті. Рятівним стало повідомлення Лариси Леонідівни Якубенко, вона дивом написала нам СМС повідомлення: «В Охтирці танки! Де ви знаходитеся? Що з вами?». Ми підскочили до вікна і побачили, як вулицею на великій швидкості рухаються танки. Спочатку було нерозуміння, чиї це танки, потім на одному побачили прикріплений бушлат з символікою країни ворога. Колона була дуже велика і рухалася у напрямку військової частини. І вже за кілька хвилин ми почули вибухи, перші постріли… Місто зайняв ворог. Мусили зачиняти студію і швидко йти додому.
…Відновили ми мовлення не відразу, з 1 травня тільки вийшли на роботу. До цього часу намагалися збирати матеріал і бути активними в життєдіяльності нашого міста. Події відбувалися швидко, Охтирка зазнала багато руйнувань у перші два тижні. Це були найпотужніші руйнування, зокрема і музей, і міська рада були пошкоджені, військова частина, де загинули хлопці. Долучалися до розбору завалів і мали можливість зустрічатися із представниками міської ради, бачили як активно працюють, як налагоджують комунікацію, своєю чергою ми й про себе нагадували. Наприкінці квітня зрозуміли, що вже зможемо працювати, знали про те, що зруйнована мережа проводового мовлення. А в FM-діапазоні ми теж можемо працювати. Це прямі ефірні передачі, в яких говоримо про життя громади на день сьогоднішній.
– Чи мали можливість тоді поїхати з міста і – якщо мали – чому нею не скористалися?
– Можливість таку мали, але це питання не поставало. Ми розуміли, що потреба у нас може виникнути у будь-яку хвилину і налаштовувалися на роботу. Діти постійно говорили, щоб виїхали, але ми з чоловіком вирішили залишитися. На роботі йому доводилося працювати за кількох.
– Журналістика війни – чи потрібно їй навчати? Чому Ви особисто змушені були вчитися в цей час?
– Звісно, хочеться сказати, що краще б такої «журналістики війни» взагалі не було, але так склалися обставини. І так, цьому треба навчати, треба говорити!
Особисто я на самому початку не розуміла питань щодо військової тактики. Хвилювання про те, що можеш сказати щось не так – воно завжди було присутнє. Я дивувалася, як це швидко виходило у моїх колег, можливо, через вік. Довго не могла зрозуміти, про що говорити в ефірі, як звернутися до слухача, яку тему брати за основу, а тим паче у питаннях воєнних. Журналістика і військові теми – це дуже відповідально і цьому дійсно треба вчити та пам’ятати про толерантність.
Заслужену відзнаку за роботу пані Світлані вручає голова Сумської обласної організації Національної спілки журналістів Володимир Садівничий.
– Як обираєте теми для ефірів?
– Ми відшукуємо новини, й вони дійсно є. Теми підказує саме життя, хоча ми маємо свій формат і маємо дотримуватися певних правил. Працює місто, живе територіальна громада і все, що в ній відбувається, намагаємося донести до слухача. Іноді можемо висловити свою думку, іноді приберігаємо її. Даємо інформацію, над якою слухач може задуматися і зробити висновки.
– Як відрізняється радіо сьогодні й 10 років тому?
– Надзвичайно велика різниця. 10 років для нашої компанії – це великий період, найбільший крок змін – це перехід у FM-діапазон. Зараз ми працюємо наживо щодня, так продиктували нам виклики сьогодення, а раніше мали можливість працювати у записі. Готували фундаментальні випуски, цикли передач, нагадували й нагадуємо слухачам, коли була та чи інша подія. Тому намагаємося підлаштуватися під умови, які диктує життя. Ну і, звичайно, зустрічі: постійно запрошуємо когось задля того, аби дати щось корисне для нашого слухача.
– Чи є підводні камені професії, про які мовчать?
– Вони дійсно є, я з вами погоджуюся… розкажу… На сьогодні важливо готуватися до передач і вміти це робити у надзвичайно короткий термін. Залежимо від різних ситуацій і тем, а ними потрібно володіти. Знайомимося з матеріалом за будь-яких зручних обставин: інформація в інтернеті, книгах, спілкування з тією чи іншою людиною. Важливо навчитися готувати матеріал швидко, підтримувати комунікацію з людьми. Буває так, що зачіпаєте тему, де ти можеш зовсім не орієнтуватися. А це прямий ефір, і ти тут же починаєш себе картати, що десь все-таки не дочитав, адже виходити з таких ситуацій важкувато, і собі у щоденник відразу ставиш «двійку». Звісно, неможливо охопити все, але якщо є можливість, – треба більше дізнаватися.
У радійній роботі частенько підводять зміни у мові, коли ти про них забуваєш. Треба тримати руку на пульсі, й усі зміни правопису, вимови мають бути вчасно вивчені й застосовані у роботі. Це такі два найважливіші моменти, як на мене, про які мовчать і з якими треба боротися особисто.
– Порадьте студентам – майбутнім колегам: як готуватися до ефірів, що читати, що слухати? Які Ваші принципи роботи?
– Дякую вам за запитання, скажу від себе. По-перше, необхідно любити читати. Цього навчали у дитинстві, завжди радили у школі, а потім саме життя довело, – дійсно, читати треба багато. Це потрібно зробити звичкою. Щодо підготовки до прямих ефірів, на мене й досі впливає хвилювання, яке важко здолати. Мені допомагає те, що я слухаю колег, зокрема марафон «Єдині новини», й інколи спостерігаю за собою, що та манера говоріння передається й мені.
Що мені ще допомагає? Слухати, як говорять професіонали, слухати аудіокниги. Не все підряд, а обрати того актора, диктора, у якого, на вашу думку, виходить найкраще: інтонація, голос, взаємодія зі слухачем… Це все буде вам тільки на користь.
Щодо принципів, якщо бути чесною, не замислювалася до цієї хвилини… Перше, мабуть, відповідальність: те, про що не знаю, не впевнена, – намагаюся не говорити. Толерантність до думки співрозмовника й слухача. Ну і традиційне побажання, яке ми завжди висловлюємо колегам: «Чистого голосу в ефірі». Мені його, на жаль, сьогодні не вистачає. Колегам всім бажаю мати чистий та впевнений голос в ефірі.
На годиннику 5 хвилин на першу і у двері заходить корифей радіо, про якого ми так багато говорили й згадували, – Віктор Дмитрович Брень. Він посміхається, навколо очей видніються зморшки, але енергія перемагає. Світлана Миколаївна представляє мене і ось ми вже спілкуємося разом. Те, як людина горить роботою, видно відразу, адже особисто його радіо почало цікавити ще у дитинстві. На базі школи, разом з учнями створив стаціонарний радіовузол, потім був автомат подачі шкільних дзвінків, можливість демонстрації різноманітних навчальних фільмів на спеціальному екрані, а потім – курс електрорадіотехніки для школярів, який мав шалений попит. Про свою колегу говорить щиро й лаконічно:
– Світлана Миколаївна – це найкращий голос Охтирки. Як зараз пам’ятаю день, коли відкриваються двері й знайома Світлани Миколаївни «вкидає» її у студію й закриває двері (сміється). Завдання було простим: написати про Охтирську гімназію, і Світлана Миколаївна у назначений час прийшла, прочитала, все добре, і так почалася наша робота. А далі пішли перли… Вона прекрасно описує природу, на високому рівні може взяти інтерв’ю, поспілкуватися з людиною, працює у прямому ефірі. Разом працюємо і приймаємо нові виклики до цього дня.
…У їх студії я бачу те, чого вже немає у нових радіостудіях. Ти ніби потрапляєш у музей, де зберігається ціла історія телерадіомовлення. Це обладнання тільки зусиллями Віктора Дмитровича продовжує функціонувати. Він захоплено розповідає історії і говорить, як їм хочеться, аби все приладдя збереглося, – аби наступні покоління мали змогу побачити, як вони працювали і який довгий шлях пройшло радіо у невеликих містечках.
Аліна ШЕВЧЕНКО,
випускниця кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
