Важливу тему обговорили під час презентації дослідження та експертної дискусії «Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни», яка за участі представників Верховної Ради, журналістських спілок і громадських об’єднань, топ-менеджерів ЗМІ, професійних журналістів із регіонів, викладачів і студентів профільних вишів відбулася в Київському прес-клубі.
Дослідження, на думку модератора заходу, відомого журналіста Андрія Куликова, не має аналогів в Україні. Метою аналізу було виявлення впливів на медіаспільноту, що можуть розглядатися частиною суспільства як дискредитація держави, і які змушують журналістів самоцензуруватися. Для цього 200 журналістам запропонували пройти тематичне опитування, також було взято 12 глибинних інтерв’ю.
Як відзначила під час презентації результатів дослідження аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Поліна Бондаренко, рівень оцінки журналістами стану свободи слова в Україні за кілька останніх років зменшився. Зокрема, якщо у 2019 році медійники оцінили цей рівень за десятибальною шкалою на 7,6 бала, у 2023 році – на 6,4 бала, то в 2025 році він, за їхньою оцінкою, опустився до 5,8 бала. При цьому 70% опитаних хоча б раз використовували самоцензуру.
Одним із чинників, які призводять до внутрішніх обмежень у подачі інформації, називалася залежність журналістів від реакції аудиторії медіа на той чи інший матеріал.
На це, зокрема, у своєму виступі звернула увагу перша секретарка Національної спілки журналістів України, членкиня Комісії журналістської етики Ліна Кущ. Вона навела приклад, колипісля того, як медіа опублікувало зважений, соціально важливий матеріал про укриття, воно отримало великий хейт з боку аудиторії (як мешканців, так і місцевої влади) за те, що таким чином журналісти зробили відомою локацію, куди, мовляв, тепер можуть прилетіти ворожі дрони. Як наслідок, авторка матеріалу змушена була видалити його із соцмереж.
Хоч цей матеріал відповідав усім професійним стандартам і становив інтерес для мешканців, журналістка його зняла, не витримавши тиску після публікації. Тобто часом медійники відчувають свою правоту, але в них немає сил і ресурсів боротися, тому що редакції виснажені, журналісти виснажені, і професійне вигорання також позначається, – зазначила Ліна Кущ. Вона звернула увагу ще на один аспект проблеми – невдоволення будь-яким фокусом рокриття теми.
– Якщо журналісти пишуть, наприклад, новину про ТЦК, то одна частина аудиторії скаже, що ви захищаєте ТЦК, які ж ви журналісти; а інша скаже, що ви захищаєте ухилянтів, які ж ви журналісти. Не всі редакції, особливо невеликі, коли ресурсів мало і вони виснажені, готові братися за контраверсійні теми, і це призводить до того, що в майбутньому редакція просто відмовиться писати на певну тематику. Ми це бачимо впродовж майже чотирьох років, і саме цей тиск із боку аудиторії – те, що соціологи назвали спіраль замовчування, – мабуть, найсильніший для мене. Журналісти не бояться якихось санкцій або покарання з боку влади. Але якщо аудиторія буде дуже різко критикувати журналістів, – не всі до вони цього готовію І ми це бачимо на низці прикладів.
В свою чергу шеф-редактор групи видань «Детектор медіа» Наталія Лигачова під час дискусії зазначила, що сама вона не має відповіді на питання: добре це чи погано – самоцензура під час війни.
– Я сама заповнювала опитувальник. Серед варіантів відповідей була можливість сказати: я не опублікую новину в такому вигляді, як вона є, але я застосую всі професійні стандарти, і тільки тоді опублікую. Тобто дослідження було б про самоцензуру, за винятком тих випадків, коли це не відповідає професійним стандартам… Що стосується ТЦК, там є ще й інша ситуація, бо дуже багато ворожих, в тому числі, проросійських телеграм-каналів розкручують цю тему. І тому я розумію, що інколи журналісти можуть відмовлятися від цієї теми, навіть не через те, що вони бояться суспільного тиску, а через те, що в них самих немає розуміння, наскільки це поширена проблема. Тобто, давайте зафіксуємо: самоцензура у нас є. Це не завжди я вважаю негативним явищем, бо під час війни дійсно кожна редакція вручну, як я кажу, вирішує, що може принести публікація для країни. І не завжди йдеться тільки про небезпеку, а просто про використання російськими пропагандистами якихось речей. Також у нас самоцензура є через те – це теж треба визнати, – що ми часто говоримо на кухнях одне, а в суспільному житті – інше. Не все виносимо на публіку з того, про що говоримо між собою, хоча з родиною в плані комунікації теж проблема нерідко є.
Своїми міркуваннями щодо самоцензурування під час війни й можливості підтримки журналістської чесності та стандартів без шкоди національній безпеці також поділилися народна депутатка України, заступниця голови Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, відомий журналіст, а нині офіцер ЗСУ Єгор Чечеринда, медійники з регіонів.
Учасники дискусії зійшлися на тому, що самоцензура в умовах війни є водночас критично важливою й надзвичайно чутливою темою. Вона стосується балансу між національною безпекою, правом суспільства на доступ до інформації та здатністю медіа здійснювати контроль за діями державних інституцій, зокрема тих, що відповідають за оборонну та мобілізаційну політики. Розуміння того, як саме формуються практики самоцензурування є принциповим для оцінки стійкості демократичних інститутів у воєнний час.
Звіт про результати проведеного дослідження, який опублікований на сайті Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва (https://dif.org.ua/uploads/pdf/739764031693abe298069c3.67541432.pdf), покликаний запропонувати емпірично обґрунтоване розуміння того, як поєднуються патріотичні переконання, професійні стандарти, емоційний стан, страх санкцій, інституційні та комунікаційні обмеження у роботі медіа під час війни. Його мета – створити підґрунтя для фахової дискусії про те, як підтримати вільну й відповідальну журналістику, покращити державні комунікації, знизити ризики для медіа та водночас зберегти високі стандарти повідомлення суспільно важливої інформації в умовах затяжної російсько-української війни.
* * *
Дослідження було проведене у межах проєкту Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, що здійснюється за підтримки Представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні Friedrich Naumann Foundation for Freedom Ukraine у межах програми Федерального міністерства закордонних справ Німеччини для підтримки ініціатив громадянського суспільства «Східне Партнерство».
