Зустріти новий 1970 рік колектив відомого сумського ансамблю «Балада» та їхні друзі телевізійники вирішили разом – на Петропавлівській (тодішній вулиці Леніна), вдома у солістки Тані Чабаненко. Перший професійний телеоператор Сумської студії телебачення Євген Махонько пообіцяв сюрприз. Але який? Уявіть, у розпал застілля гасне світло, в кімнату вкочують величезний кінопроектор і на стіні з’являється Білосніжка із сімома гномами Уолта Діснея. У радянський час легше було дістатися Місяця, ніж розшукати кіноплівку з легендарним мультфільмом. Ба – більше! – влаштувати кіносеанс вдома. Але Євген міг…
Про яскравий професійний шлях, унікальну колекцію документальних світлин, теплу дружбу з легендами українського кіно і останнє прохання з окупованої Євпаторії нам розповів син Євгена – Олександр Махонько, немало років режисер, на початку 2000-х – головний режисер Сумського обласного телебачення.
– Ким були батьки Євгена Миколайовича? Чи було щось, що посприяло вибору професії?
– Женя – так до нього зверталися навіть рідні діти – народився в Сухумі 1935 року. Його батько Микола Петрович Махонько в той час був головним архітектором Центрального виконавчого комітету Абхазії. Його, як талановитого фахівця, запросили для робіт із проєктування стратегічно важливих об’єктів.
У нашій родині ніколи, навіть за радянських часів, не приховували, що хрещеним Жені був Нестор Лакоба – оголошений «ворогом народу» очільник Абхазії, вбитий за безпосередньої участі Лаврентія Берії. Моїм рідним, наближеним до такого оточення, жилось непросто. З їхніх спогадів запам’яталося, що ночами, коли під під’їздом багатоквартирного будинку зупинявся «воронок» співробітників НКВС, ніхто не знав, кого заберуть наступним.
На відміну від дорослих, дитячі спогади батька були іншими. Він постійно шукав пригоди і вирізнявся нестандартним, зараз би сказали «креативним», мисленням. Дідусь, хоч і був архітектором, добре грав на кількох музичних інструментах і чудово малював, тому, окрім обов’язкових кульмана, білосніжного ватману та рейсшин, у домі «мешкали» пензлі, домра, фортепіано і гітара.
Під час Другої світової малий Женя, як і вся тамтешня дітвора, швидко подорослішав. Не раз, спостерігаючи з берега, вони ставали свідками знищення німецькою авіацією евакуаційних морських суден, які перевозили в умовно безпечний Сухумі поранених, жінок і дітей… Часто пригадував свій перший скарб, коли берег біля моря обвалився і вони з друзями побачили величезного глека, з якого висипалися кружальця. Наступного дня діти показали їх вчителю, який порадив віддати скарб йому, начебто для шкільної колекції. І лише у дорослому віці Женя якось натрапив на нумізматичний журнал із описом їхньої знахідки – нею виявилися монети часів Олександра Македонського… Розповідав батько і про свій перший крок у професію. Якось під кінопроекційною будкою він знайшов шматочки плівки, вирізані з фільму. Вже вдома, за допомогою опуклого дна сільниці та ліхтарика, інтуїтивно зібрав власний «проектор». Можливість самостійно створювати «кіно» надихала на нові пошуки. Урешті-решт він так захопився, що вирішив за прикладом Дзиги Вертова стати у дорослому віці людиною з кіноапаратом.
1970 рік. Після ефіру новорічної програми в студії.
Стоять: зліва-направо – Микола Руденко (телеоператор), Ніна Махонько (асистент режисера), Микола Козинський, Катерина Козинська, Микола Чугай (редактор), Тетяна Чабаненко (солістка ансамблю «Балада»), диктор Людмила Овчаренко (нині Чугай), Тамара Шейко (солістка ансамблю), Євген Махонько (телеоператор). Сидять учасники ансамблю «Балада»: Євген Стороженко, Олександр Баня, Василь Дударев, Влад Нікітюк, Євген Курило, Юрій Горбатенко. Світлина учасника ансамблю Ігоря Ройченка.
Виїхали вони з Сухумі 1946 року. Дід, як і всі чоловіки, лишався військовозобов’язаним, тож родина архітектора постійно переїжджала з місця на місце. Спочатку оселились у вірменському Ленінакані (нині місто Гюмрі). Потім був український промисловий Нікополь, де в одній із кімнат родина вимушено тримала козу, аби Євген і його старший брат не знали голоду. Наступним пунктом призначення міг стати Київ, але дід відмовився від такої пропозиції на користь Сум.
І наприкінці 1949-го родина тимчасово оселилася у готелі «Жовтень», що знаходився у самісінькому центрі міста, неподалік Спасо-Преображенського собору. На полицях магазинів міста, за згадками, були лише консерви з крабів. Більшість сум’ян вважали їх неїстівними, а для Євгена, який знав море, це стало подарунком.
Тоді практично у кожній післявоєнній родині був фотоапарат, тож 14-річний юнак із зацікавленістю фотографував у Сумах все, що бачив, а ще допомагав діду зазнімковувати його будівельні об’єкти. На ранніх фото батька місто постає таким, яким його знало старше покоління, зокрема ті, хто застав відродження українських міст із попелу Другої світової. Женя став свідком доленосних перетворень. Фотографував будівництво висоток – візитівок сучасних сумських вулиць. Покадрово відтворив облаштування монументального, відповідно до стилістики тих років, входу в міський парк. Використовуючи незвичний ракурс, фотографував простір і безпосередніх учасників традиційних для Сумщини сільськогосподарських виставок. На його світлинах, з висоти пташиного лету, видно ще молоді дерева центральних парків і скверів, під величними кронами яких ходимо ми з вами. Забавні каруселі, читальня на воді, популярний тоді ресторанчик «Бублик» – в тому вигляді вони збереглися лише на його світлинах.
Батько розповідав, що був вражений соборами, що встояли під тиском безкомпромісного радянського атеїзму і виглядали, як для порівняно невеличкого міста, незвично пишними на тлі радянських буднів. В об’єктив його фотоапарату потрапляли «кремезні» дохідні будівлі, витончені маєтки і зовсім не парадні, але не менш милі серцю куточки – приватні міські дворики, перший післявоєнний сумський стадіон. На одному з фото можна розгледіти виконаний у стилі кубізму, вже не існуючий нині, пам’ятник Тарасу Шевченку авторства Івана Кавалерідзе. Думаю, саме це посприяло накопиченню чималого документального масиву світлин Сум 1949 -1960 років та сформувало смак Євгена Махонька як фотомитця. Проте мрія здобути професію кінооператора його не відпускала.
1976 рік. Німеччина, м. Вюнсдорф. Євген Махонько під час зйомок інтерв’ю.
– Де саме в той час навчали кіномистецтву?
– Тоді отримати якісну кіноосвіту, що відкривала шлях у професію, на теренах всього СРСР, можна було лише у москві – у Всесоюзному державному інституті кінематографії (ВДІКу). Метою Жені був вступ на факультет кінорежисури або операторської майстерності. Щоб купити сину кінокамеру, його батьки продали престижну, як на той час, машину «Побєда», але вступати довелось тричі (сміється). Для батька це стало першим досвідом не завжди чесної боротьби за право реалізуватись у професії. Пізніше, вже маючи своїх учнів, він частенько пригадував ці історії.
Приміром, на вступних іспитах абітурієнту треба було не лише переконливо розповісти байку та написати твір. Їм видавали відірвані «на око» шматки фотоплівки, на яку оперативно треба було відзняти архітектуру, жанрову сцену, пейзаж, натюрморт. Зрозуміло, тоді фотоапарати були не цифровими, тому ризик поспіхом «наклацати» неякісні кадри був гранично високим. «Допомагали» конкуренти, у разі вступу – твої майбутні одногрупники. Було, проявив Женя плівку, біжить здавати ще вологу, а «доброзичливці» хлюп чорнила – і з мрією вступити до навчального закладу можна прощатися…
Лише на третій рік впертих спроб сталося диво. По-перше, студенти з України отримали квоту. По-друге, батько вже був абітурієнтом із досвідом. Бачок для проявки триацетатної плівки та необхідні реактиви привіз свої, а головне, зміг вразити вступну комісію. На відірваному «на око» шматку було лише кілька кадрів. Женя примудрився відзняти усе необхідне без дублів, і так майстерно, що побачене вразило присутніх кіномитців. Режисер Сергій Герасимов, який був головою приймальної комісії, особисто відвів батька до декана операторського факультету Анатолія Головні. Женя став улюбленим учнем викладача фотокомпозиції Лідії Дико. Протягом навчання вона високо цінила його вміння живописати світлом і навіть запозичила чорно-білу роботу «Дівчина зі свічею» у якості ілюстрації до свого посібника. Якщо не помиляюся, саме в цей час батько познайомився з майбутнім головним оператором Національної телерадіокомпанії України – Юрієм Андрійовичем Федоровим. У нього пізніше вчились ми з тобою, Світлано.
– Після закінчення ВДІКу батько продовжив працювати в кіно? Як тоді опинився на Сумському обласному телебаченні?
– Сталося не так, як гадалося, адже Женя встиг закінчити лише три курси ВДІКу. Влітку 1957 року до москви з’їхалася молодь з усього світу на VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів. По всій столиці були розгорнуті павільйони де було повно іноземців, які знайомили з культурою тих чи інших країн. Женя відвідував усі і навіть пробрався на широко анонсовану лекцію художника-авангардиста Пабло Пікассо, що відбувалася в межах його першої виставки у москві. Творчі прийоми митця справили на батька приголомшливе враження. Проте спроба глибше зануритися в культуру, приховану за «залізною завісою», природна комунікабельність, намагання спілкуватися з носіями, щоб вдосконалити англійську, дозволили інститутським комсомольським функціонерам звинуватити Женю у космополітизмі та валютних махінаціях (що у радянському союзі загрожувало кримінальною справою). Жодних доказів цього так і не знайшли, але наполегливо запропонували перевестись в інший ВУЗ (у радянський час так називали заклад вищої освіти). Втім, її величність Доля бачила, хто є хто. Євгену пощастило стати одним із перших випускників факультету телеоператорів у Києві, до речі, разом зі згаданим раніше Юрієм Федоровим.
Посаду телеоператора новостворюваної Сумської обласної студії телебачення батько обійняв 1961 року. Фактично замінивши Ігоря Кандибу, у подальшому відомого сумського радіожурналіста, який був всебічно обдарованою особистістю, але не мав професійної операторської освіти.
Це був час, коли Жені знадобилась і його кінокамера «Аdmira», і отриманні знання. Команда підбиралася ретельно. Кожен був на своєму місті. Очолив студію телебачення Костянтин Калітаєв – талановитий журналіст і організатор. Камери, з якими доводилось працювати, були промисловими, і раніше використовувалися для контролю залізничних перевезень. Всі програми виходили у прямому ефірі. Реквізит студії складали стіл зі стільцем для диктора та імпровізовані задники – дерев’яні рами, обтягнуті тканиною, папером чи нитками. Все у дусі того часу.
Батько розповідав що для отримання біль-менш якісної картинки, окрім великої кількості світла, дикторам був потрібен особливий грим. Для цього на світлому обличчі підфарбовувати очі, а губи взагалі фарбували у зелений колір. Тільки так, за тієї «в’ялої» картинки, можна було отримати чіткий контур губ.
1969 рік. Частим гостем сумських телевізійників був легендарний радянський актор Олексій Макарович Смирнов, який зіграв яскраві ролі у фільмах «У бій ідуть тільки «старики»», «Операція «И» та інші пригоди Шурика», «Смугастий рейс», «Весілля у Малинівці». Стоять справа-наліво: телеоператор Євген Махонько, інженер Євген Іовлев, за стільцем – диктор радіо Ігор Кандиба, поруч актор Олексій Смирнов, асистент режисера Ніна Махонько, у білому визирає журналістка Лідія Рижкова. Інших не пам’ятаємо…
Оскільки ті камери не були пристосовані для роботи в студії, на них були відсутні сигнальні вогні, які зазвичай сповіщають про увімкнення в ефір. Тямущий Женя придумав оригінальну систему сповіщення: прив’язував мотузку до ноги диктора Людмили Чугай (тоді Овчаренко), аби та знала, коли треба розпочинати читати текст.
Відома сумська журналістка любить пригадувати ще один кумедний випадок, про який свого часу вже писала газета «Україна молода». Одного разу вона читала серйозний текст на тлі імпровізованої вигородки. У студії тоді царила спека, в рази підсилена розжареними світильниками. Аж раптом Євген вирішує її виручити, – відкрити двері, щоб було легше дихати. Від протягу задник падає на голову і Людмила Чугай, притримуючи декорацію рукою, спромоглася завершити ефір єдиною фразою: «З вами була…з вами була… самі знаєте хто».
Як на мене, Ірина Гаркава, Костянтин Калітаєв, Ігор Кандиба, Володимир Стеценко, Микола та Людмила Чугаї, Євген Іовлєв, Микола Герко, Анатолій Моісеєв, Євген Махонько, Вікторія Соколовська – це мегапрофесіонали, які створили телебачення з нуля. До прикладу, колега Жені, телеоператор Лев Руднік, мешкав у Конотопі. Та був настільки закоханий у професію, що щоденно, а головне вчасно, приїжджав на ефіри до Сум, а ввечері повертався додому.
Враховуючи, що у шістдесятих телебачення було чимось недосяжним, гості розмовних студій дуже хвилювалися. Для нормальної людини це і зараз норма, але тоді страх перед камерою був гіпертрофованим. Повною протилежністю цьому правилу став спогад батька про робітника одного з машинобудівних заводів Сум. Умостившись перед камерою, той не розгубився. Став впевнено відповідати на запитання ведучої, ще й так захопився, що його знадобилось зупиняти. Батько за камерою, розуміючи, що ліміт часу на передачу вийшов, креслить рукою у повітрі коло, – мовляв, стоп. На що дядечко, лукаво підморгуючи, реагує: «Тут мене ще просять розповісти про колесо, тож слухайте»…
– Але завдання оператора – це не лише робота в студії. Згадай, що Євген Миколайович розповідав про зйомки поза нею?
– Коли були створені перші виїзні знімальні групи, з’явилася можливість збагатити зображенням не лише новини, але й почати виробництво власних документальних фільмів. До річниці партизанського руху на Сумщині творча група, до якої входили Женя та асистентка режисера Ніна Махонько, моя мама, створила хронікально-документальну стрічку «Легенда Спадщанського лісу».
Цей фільм отримав диплом конкурсу імені Пилипа Рудя і запам’ятався багатьма фактами. Під час роботи над ним у Київському кіноархіві були переглянуті кілометри кінохроніки. Серед відібраних особливо вражали кадри масового розстрілу. Зрозуміло, що тоді уся ідеологія, і телебачення зокрема, було під контролем КДБ. Люди у штатському, які завітали у монтажну і вилучили цей фрагмент, невдовзі повернулися з висновком, що це може бути один із розстрілів у Бабиному Яру. Пісню, що стала лейтмотивом стрічки, виконали Іван Миколайчук та Леонід Биков, а текст від автора начитав Кость Степанков. Тема путивльських партизан стала для актора предтечею головної ролі в трилогії «Дума про Ковпака». Саме тоді сум’яни відшукали й унікальні кадри партизанського рейду, що 1942-1943 років знімав професійний оператор об’єднання Борис Вакар.
1971 рік. Київ. Кіностудія ім. Олександра Довженка. Український актор та режисер Іван Миколайчук та Ніна Махонько. Фото Євгена Махонька.
Але дружба батька з незабутніми митцями українського кінематографу народилась набагато раніше. Він добре знав і роками товаришував із акторами Олексієм Макаровим, Львом Перфіловим, Антоніною Лефтій та режисером Леонідом Осикою, у яких часто бував вдома.
А ще Сумська телерадіокомпанія знімала власні телевізійні вистави, концерти, брала участь у всіх знакових заходах області. На одній зі світлин я на плечах батька допомагаю знімати факельну ходу. У мене в руках кінокамера «Конвас-автомат» – головний інструмент професійних операторів тих часів. Якщо оператор знімав «з рук», загальна вага комплекту, який він мав носити на собі протягом зйомки, дорівнювала 15-20 кілограмів (це камера, акумулятори та касети з кіноплівкою).
1972 рік. Факельну ходу в Сумах знімають телеоператор Сумського обласного телебачення Євген Махонько та його син Олександр.
– Уявити, що хороший оператор не знімав «політику» – неможливо. Чи згадував батько зйомки ідеологічного характеру?
– Звичайно. Операторський професіоналізм та вроджену творчу інтуїцію Жені на одній зі зйомок помітили помічники першого секретаря Комуністичної партії України Петра Шелеста (1972 року знятого з посади та звинуваченого у націоналізмі). Принцип роботи з ним нагадував батьку обов’язки сучасного «оператора-лічника» – людини, яка фільмує ключові події за участі перших осіб. Завдяки цьому знайомству Женя був у Чехословаччині 1968 року. А коли туди вдерлися війська Варшавського договору, опинившись у вирі історичних подій, знімав протести у Празі та Брно.
Двома роками пізніше фільмував українську делегацію на XXIV з’їзді КПРС в москві. Курйоз трапився вдома: дізнавшись напередодні важливих зйомок, що у телеоператора першого секретаря КПУ немає стаціонарного телефону (а інших просто не існувало), апарат у нашу крихітку однокімнатну квартиру встановили за лічені години. Зауважу, на отримання свого телефону в радянський час люди чекали роками.
Згадуючи Петра Шелеста, батько повсякчас наголошував на важливій рисі будь-якої влади, мовляв, у неї від любові до ненависті – один крок. Справа в тому, що про розквіт України за часів цього керівника була знята купа стрічок. А коли його звинуватили у націоналізмі за спробу «виокремити» роль Української СРСР з інтернаціонального контексту Радянського Союзу, був виданий наказ знищити усі непроявлені плівки та «по живому» вирізати кадри з Шелестом із уже змонтованих кінострічок з його участю.
2010 рік. Вернісаж Євгена Махонька на вул. Соборній у Сумах. Його натюрморти вражали майстерністю.
Після цієї історії ми виїхали до Німеччини. Батько підписав контракт і став першим кінооператором Групи радянських військ. Це був яскравий час. По суті, Женя став завідуючим кінолабораторії, де повний цикл кіновиробництва здійснював лише він.
Батько проводив приголомшливі зйомки, коли для більш ефектного кадру міг втрутитися навіть у хід важливого військового навчання (сміється). Постійно отримував «по шапці», але його це не зупиняло. Кіно – і в армії мистецтво. Одного разу, в одному з фільмостатів своєї лабораторії, він знайшов целулоїдну (вогненебезпечну) копію фільму «Цирк». За допомого наявної техніки зробив безпечний дубль, а попередній вирішив утилізувати. Цей «феєрверк» запам’ятався надовго. Ближче до ночі ми витягли яуф з цією кіноплівкою до місцевої кочегарки, зробили два отвори у кришці (щоб, як нам здавалося, не дуже палало) і підпалили фітіль. Хто ж знав, що яуф перевернеться і, виючи, злетить. На ранок у військовій частині шукали винуватців безладу, але, на щастя, не знайшли.
Повернувшись в Україну, Женя працював на «Укртелефільмі» та Ялтинській кіностудії,
а потім надовго осів у Донецьку, у штаті Донецької ОДТРК. Саме там від познайомився з Олександром Макарським – талановитим менеджером, який пізніше став генеральним директором Сумської обласної державної телерадіокомпанії. Деякий час їх навіть єднала спільна робота у складі телевізійної творчої групи. Олександр Едуардович згадував, що батьку вдавалось робити «цукерочку» з найгіршої локації для зйомок – за допомогою світлових приладів і відомих лише Жені операторських хитрощів.
– Знаю, що останні роки Євген Миколайович мешкав у Євпаторії і часто зі своїми фотовернісажами відвідував Суми. Де його застала російська окупація Криму?
– Женя переїхав до Євпаторії 1991 року. Там довгий час мешкали його батьки, які після Сум хотіли жити на узбережжі, аби воно нагадувало про сонячну Абхазію. Женя теж любив море. Він його відчував. У доробку батька є заворожуючі морські пейзажі, які добре купувалися, тож, «розлетілися» світом.
Навіть у дуже поважному віці він знаходив можливість вийти з друзями на яхті, і знімати. Завдяки вмінню майстерно поставити світло йому була підвладна макрозйомка. Женя її робив, не маючи якихось особливих фотооб’єктивів. Зі своєю третьою дружиною Олею він знімав розкішні натюрморти та композиції за малюнками художників Фландрії і Голландії. Відому світлину п’ятивікової євпаторійської мечеті Джума-Джамі вони зробили на замовлення місцевого муфтія. Введіть цю назву у Вікіпедії – і ви побачите знімок.
Євген Махонько народився в Сухумі, де море – невід’ємна частина міста. На все життя воно стало його стихією. Євпаторія. 2002 рік.
Мечеть Джума-Джамі. Євпаторія. Автори Євген та Ольга Махонько. 1999 рік.
2014-й застав батька вдома у Євпаторії. Переконання і неприхована нелюбов до радянщини зробили свою справу. Кримські друзі почали віддалятися, хоча ще вчора радо клялися таланту у відданості. Звістка про анексію поклала Женю у ліжко з невиліковною хворобою. За кілька місяців він пішов у засвіти. Але перед тим наполегливо просив нас вивезти його з Криму, як він жартома казав «…хоч тушкой, хоч чучелом». Заповідав розвіяти прах над українським морем. Наразі ми зробили усе, щоб це побажання виконати.
– 30 січня, о 17.00, у галереї «Агенції промоції Суми» відкриється документальна фотовиставка «Суми 1949-1960 років у колекції світлин документаліста Євгена Махонька». Знаю, що світлини, які наразі атрибутовує відомий сумський фотограф Ігор Ройченко, вже зацікавили місцевих фотохудожників і краєзнавців. Що це за колекція?
– Батько передав нам конверт зі старими фото та негативами ще у середині 90-х. Думаю, варто сказати, що ми з тобою, Світлано, тоді були авторами одночасно кількох проєктів, зокрема пізнавально-історичного циклу «Хто ми?», що довгі роки виходив у ефірі Сумської обласної телерадіокомпанії. Проте використати цей фотодокументальний масив так і не спромоглися. Не безпідставно вважаючи, що його буде розцінено, як «пропаганду радянського способу життя».
З початком повномасштабної війни ми свідомо залишились у передмісті Києва. А в квітні, коли москолоту остаточно витурили за межі Київщини та Сумщини, почали впорядковувати архіви з метою відшукати той раритетний конверт. Повірте, 2022 року документальні світлини Жені набули інших сенсів.
Виникла якась інтуїтивна потреба організувати виставку, бо ця колекція унікальна – жодна світлина чи негатив ніде й ніколи не друкувалися. Скажу більше, готуючи виставку, ми все ж таки вирішили проконсультуватися з науковим співробітником обласного краєзнавчого музею в Кропивницькому, що спеціалізується на актуальному питанні висвітлення радянського періоду в експозиціях музеїв і приватних колекціях. Його неупереджений висновок: світлини дуже цікаві і до пропаганди не мають жодного стосунку. Скажу більше, для нас особисто, це не лише фотолітопис міста Суми, яким його побачив юний Євген. Насамперед це доказ, що навіть після найстрашніших воєн, міста відновлюються руками й любов’ю тих, хто у них живе. Ігор Ройченко, який добре знав тата, зробив практично неможливе. Він не лише здійснив сканування раритетних плівок, оцифрував світлини та провів висококласну технічну обробку, а ще й атрибутує їх, долучивши до процесу друзів.
Негатив із архіву Євгена Махонька, на якому зазнімковані Суми 50-х років.
Скажу чесно, найважчим у всій цій історії було знайти Женин портрет, крупний план, щоб розмістити на афіші та надати для цього матеріалу. На світлинах він постійно в оточенні близьких, друзів, відомих людей, у вирі знімальних подій. Повсякчас у русі. Дивувало, що навіть у віці (Євген Миколайович пішов у віці 79 років – авт.) батько рухався стрімкими кроками. Іноді крізь усмішку промовляв: «Отак, біжучи, і помру». Не повірите, але світлину, де Женя тримає в руках «Конвас-автомат», ми «позичили» в архіві спецслужб, видаливши з неї радянського міністра оборони Дмитра Устінова та людей поруч, яких Євген Махонько знімає.
Однією з найулюбленіших пісень батька був легендарний твір у виконанні Френка Cінатри «My way». У цій пісні він бачив усі етапи власного життя, як то кажуть, міг підписатися під кожним словом, і переклад на українську Олега Ростковича, думаю, схвалив би, не вагаючись.
(…) Я жив життям, у якому було все
Носився світом я без страху,
Але, завжди і попри все,
Йшов своїм шляхом (…)
Євген Махонько. Євпаторія. 2011 рік. Світлина Романа Кравченка, зроблена методом амбротіпії.
Світлана МАХОНЬКО,
журналістка, співзасновниця ГО та одноіменної просвітницької платформи UA.HERITAGE
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
